Адвокат Слюсарчука Андрій Денисенко вважає, що в діях редактора «Експреса» є ознаки злочину

Продовження. Початок тут

–         Давайте все-таки детальніше зупинимось на медичній освіті Слюсарчука. Виходячи з Ваших слів, Ви не вважаєте доведеною її відсутність, тобто те, що покладено в основу звинувачення. Але ж ми не можемо не зважати на факти: неодноразово спливали документи з московського медуніверситету про те, що він там не навчався – зокрема, довідка, добута журналістами газети «Експрес»…

–         Газета «Експрес» – то окрема розмова, і ми до неї ще повернемось. А стосовно диплома медичного університету – я вже казав: такий диплом є. Фактів підробки ніким не виявлено і не доведено. Окрім того, є ряд листів того ж ВНЗ, які підтверджують, що за номером таким-то такої-то серії видавався диплом на ім’я Слюсарчука Андрія Тихоновича. Скажу більше: в матеріалах справи є показання начальника архіву медичного університету, яка видавала Слюсарчуку копію диплома. В її поясненнях, зокрема, сказано,  що Андрій Слюсарчук приніс до архіву диплом,  який став непригодним (десь там каву розлив або що), і написав заяву з проханням видати дублікат. Після цього начальник архіву підняла особову справу Слюсарчука, переконалася,  що такий студент справді навчався й отримав диплом, і видала, відповідно до процедури, його дублікат. Це не якась екстраординарна подія – таке часто відбувається. Отже, тут нема ніяких проблем.

ПАПІРЕЦЬ ПРОТИ ДИПЛОМА

– Андрію Борисовичу, давайте ще раз уточнимо, бо це дуже важливо. Я правильно розумію, що в матеріалах справи є показання колишньої завідувачки архівом Московського медичного університету ім. Пирогова про те, що вона видала Андрію Слюсарчуку копію диплома на підставі його особової справи студента, що зберігалась у сховищах цього навчального закладу? Що свідчить про те, що він усе-таки навчався в цьому університеті й отримав документ про його закінчення.

– Звичайно! А хто інакше видав би копію диплома? Як ви собі уявляєте – приходить завархівом до ректора з проханням підписати документ. На підставі чого? Має бути відповідна процедура – підняття особової справи – яка в цьому випадку й була виконана.

– Але ж це ключовий момент. Чому тоді медична освіта Слюсарчука ставиться під сумнів?

– Очевидно, тому, що в матеріалах справи з’явився акт, який підписали двоє представників університету. З якихось причин (незрозуміло, з яких) вони дійшли висновку, що диплом анульовано.

– Яким чином диплом може бути анульовано?

– Бачите, у вас виникло таке запитання. А ось у слідства воно не виникало. Слідство говорить, що згідно з цією довідкою і цим актом, диплома немає. Все. Чому немає? Жодних доказів. Жодних обґрунтувань. Жодних судових рішень. Адже як має бути за законом? Припустимо, у вищого навчального закладу є запитання до свого колишнього студента. Все може бути – комусь видали диплом  випадково, хтось його, зрештою, купив – багато таких випадків, це ж не секрет. То що робиться в таких ситуаціях? Справді, диплом  може визнатись недійсним. Але для того є відповідна процедура, яка  регулюється російським законодавством про цивільно-правові відносини, що виникають між громадянином чи то Росії, чи то якоїсь іншої країни, і зазначеним навчальним закладом. Представник ВНЗ має звернутися до суду з позовом про визнання певного диплома, виданого певній особі, недійсним – у зв’язку з певними обставинами. І після цього суд, оцінивши пояснення сторін, доходить висновку, що справді сталася помилка, і диплом треба визнати недійсним. Або відмовити позивачеві, тобто залишити диплом у силі. Такого документа – рішення суду – немає. Крім того, це рішення, перед тим, як набути законної сили, може оскаржуватися, пройшовши всі інстанції. І тільки тоді учбовий заклад управі сказати: ми цей диплом не видавали, в нас є рішення суду, де написано, чому так сталося, в чому була наша помилка  тощо. Ось це справді був би доказ. А не якийсь незрозумілий акт, незрозуміло ким підписаний. Треба в усьому розібратися, для чого є рішення судів. А тут просто принесли папірець: диплом не видавався, печать. І слідчому цього було достатньо.

– Все-таки я не розумію. Якщо є особова справа студента, звідки взялася довідка, що він там не навчався?

– Я вам скажу, що в матеріалах справи є кілька документів, походження яких взагалі є незрозумілим. Треба їхати в Москву, знов усе перевіряти. Слідчий один раз їздив у відрядження до Москви – на півдня. Я не знаю, що можна по справі Слюсарчука в Москві вирішити за такий термін. Там слідча група мала бути мінімум 20 разів.

«СИНИЙ ТУМАН ПОХОЖ НА ОБМАН»

– Словом, суцільний туман. Можливо, поставлю наївне запитання, та все-таки: чи може хтось зобов’язати слідчих зробити більш ретельну перевірку? 

– Слідчий уже до цього ніякого відношення не має. Зліпили це все гамузом, з орфографічними помилками і відправили в суд. До речі, жоден суд у Києві не хотів брати цю справу, місяць вона гуляла містом, а людина незаконно сиділа під вартою. Аж поки Вищий спеціалізований суд не вирішив відправити справу – ще й за незрозумілих підстав – до Вищого апеляційного суду Львівської області для визначення підсудності на її території. А він уже мав вирішити, в якому із судів це все слухатиметься. Тобто, що ми бачимо? Ніхто не хоче цієї справи торкатися, вже не кажучи про те, щоб приймати якісь кардинальні процесуальні рішення.

– Чому?

– Тому що голови судів є спеціалістами в юриспруденції. Ознайомившись із матеріалами справи, вони доходять висновку, що рано чи пізно за це треба буде відповідати. І ніхто не хоче бути причетним до цих відповідей. Ніхто не бажає стати співучасником злочину і розплачуватися за чужі помилки. Зокрема, за незаконне пред’явлення звинувачень. Ну, ви ж не думаєте, що я один такий розумний адвокат у Києві, бо вирішив, що Слюсарчук не винуватий? Усі, хто стикався з цією справою, мають свою окрему людську думку, і вона є зовсім протилежною висунутим йому обвинуваченням.

– Однак обвинувачення виникли не на порожньому місці, їх спричинило журналістське розслідування газети «Експрес».

–  Бачив ці матеріали, дивився відеозаписи передач, виступів журналістів – не треба бути великим спеціалістом, аби побачити упередженість. Вона очевидна. Мотивів я не знаю. Знаю загально відому інформацію про порушення закону головним редактором «Експреса» Ігорем Починком привласнення дитячого садка,  який є власністю Міністерства освіти. Насправді кримінальне провадження проти Слюсарчука спричинило не саме журналістське розслідування, а ряд заяв про скоєний злочин, поданих до органів досудового слідства безпосередньо вищевказаним громадянином Починком. Зокрема, 11 листопада 2011 року до МВС України Ігор Починок подав заяву з вимогою порушити відносно Слюсарчука кримінальну справу за дії, які начебто призвели до смерті дитини у Кременецькій лікарні. МВС цю заяву прийняло, керуючись статтею 97 старого Кримінального кодексу, і порушило по цій заяві кримінальну справу щодо Слюсарчука. Хочу нагадати, що лікарі цієї лікарні дали показання в суді, що дії мого підзахисного були професійними та кваліфікованими, а причинного зв’язку між ними і смертю дитини немає.

ЗАЗДАЛЕГІДЬ НЕПРАВДИВИЙ

– Можливо, Починок цього не знав на момент написання заяви?

– Не знав чи не хотів знати? Адже проводилося журналістське розслідування!  А тепер пригадаємо зовсім недавні події. 29 березня цього року Ігор Починок був виключений із лав Львівської обласної організації Національної спілки журналістів. Формально – за несплату членських внесків. Але самі журналісти вважають, що підставою для цього стало систематичне порушення етико-моральних норм, а часто – і Закону України «Про друковані засоби масової інформації в Україні» газетою «Експрес» і персонально її головним редактором Ігорем Петровичем Починком. Про це свідчить відкритий лист до секретаріату Львівського осередку Журналістської спілки, де політика газети «Експрес» названа (цитую): «неприпустимою і шкідливою для всього журналістського середовища. Поширення недостовірної, перекрученої, висмикнутої з контексту інформації під гаслом боротьби за свободу слова дискредитує професію журналіста, підриває довіру до ЗМІ». Ще цитую: «Експрес» із легкістю порушує українське законодавство й Етичний кодекс українського журналіста. Зокрема, в критичних матеріалах видання зазвичай відсутня позиція іншої сторони». Цей лист підписали 54 журналісти з різних львівських видань. Виникає логічне запитання: якщо більш ніж півсотні медійників фактично говорять, що їх колега безборонно бреше, то чи правду казав він тоді стосовно Слюсарчука? Враховуючи свідчення лікарів, очевидно, що Починок і тоді набрехав. До того ж, свідомо. Тобто відомості, викладені в його заяві, є такими, що не відповідають дійсності, і він про це чудово знав. А це означає, що його дії підпадають під статтю 383 КК України – «Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину». Все це я виклав у заяві до Генеральної прокуратури і попросив розпочати розслідування.

– Що передбачає стаття 383?

– Ось вона дослівно: «Завідомо неправдиве повідомлення суду, прокурору, слідчому або органу дізнання про вчинення злочину – карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років. Ті самі дії, поєднані з обвинуваченням особи в тяжкому чи особливо тяжкому злочині або зі штучним створенням доказів обвинувачення, а також вчинені з корисливих мотивів – караються обмеженням волі на строк від двох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк».

– Отже, тепер самому редакторові «Експреса» загрожують серйозні неприємності?

– Усе залежить від того, як відреагує Генеральна прокуратура, чи проведе вона всебічну перевірку викладених у заяві відомостей. Представники Генпрокуратури повинні в обов’язковому порядку опитати всіх 54 журналістів, які підписали відкритий лист: чому кожен з них вважає, що Починок бреше? (Їх список – прізвища, місця роботи – до моєї заяви додається.) І після цього приймати рішення. За результатами їх свідчень, а також враховуючи викладені мною відомості. Не знаю, чи буде порушено проти Починка кримінальну справу, але, на мою думку, ознаки злочину, передбаченого 383 статтею, в його діях присутні.

Далі буде