А навкруги весна буяє!

Сумні святкові роздуми щодо травневих джерел політичної культури

Травень! Нарешті справжня весна, зелена, квітуча, буйна!

Травень – місяць свят. Різних. І починається – святом трудящих. Слово честі, не знаю, скільки трудящих вийшло разом із червоно-коричневими, під проводом сателітів влади на Хрещатик і, парадоксально, отаборилося на Європейській площі. Телекамера фіксує обличчя. Переважно – старечі, сповнені злості, чимось дуже схожі на портрети своїх лідерів.

Телекамера показує хлопця (одного, єдиного!), який протестував проти того, щоб «нечисть простувала його містом». Хлопця скрутила міліція (та, що з народом) – і до автозаку.

І профспілкове зібрання (те, що з трудящими) – теж геть, на Подол, аби не заважали комуністам!

У мене Першотравень одразу викликає у спогадах віршик із недалекого минулого: «Під горою оре трактор, на горі горить реактор… Ты, мой друг, не унывай, мы пойдем на Первомай!». І те, як наші діти відкривали святкові колони демонстрації трудящих. Що та радіація, треба святкувати, партія сказала!

Ми, кияни, забули про це? Чому ж той хлопець був один? Чому нечисть вільно простує нашим містом? Можливо, наша політична культура зробила нас невимірювано толерантними?

А може, не політична культура, а «Беркут»…

Ми ще святкуємо Великдень. Велике, найбільше наше християнське свято. Святкуємо так, як навіть і за комуністичних часів (пригадую, попри заборони рідних, ми приносили до школи розфарбовані яйця, нарізані скибки свяченої паски і ділилися ними між собою. А з портрета у класі високо, поверх наших голів, кудись дивився Генералісимус, і бідна вчителька прохала: заховайте!). За шістдесят років відтоді, а особливо – за останні чверть століття, змінилося багато. Не тільки майже в кожній хаті – телевізор. А в телевізійних програмах на першому місці – показово набожні наші очільники. Щоправда, на відміну від «підсвічників» (так глузливо почали називати колишніх секретарів обкомів і ЦК партій, які від часів перебудови зі свічками в руках посунули до вівтарів), нинішні очільники не стільки демонструють, як треба молитися, скільки те, в яких храмах якої церкви. А що ж наша політична культура, наша совість? Якщо уважно придивитися до щойно оприлюднених досліджень Центру Разумкова, в нас – усе в порядку, ми на диво точно оцінюємо і влив церкви, і показову набожність окремих осіб.

Нещодавно світ прощався з Маргарет Тетчер. І лише лінивий (або ненависник «Залізної леді») не говорив із погано прихованим захопленням про її діяння. Хочу нагадати: саме за Маргарет Тетчер у Великій Британії закінчилися паради й урочистості з нагоди Дня Перемоги. І сталося те, що мало статися – нація вшановувала ветеранів не пластиковою тарілкою каші та «наркомівськими» грамами, а увагою, соціальним забезпеченням, гідною пенсією. А в День Перемоги по всій країні – скорботні молебні за загиблими.

Нам цього мало. Нам треба, аби ветерани з останніх сил марширували, аби голосно дякували за турботу і піклування… Щоб лобами зіштовхувати тих, хто в різних арміях воював за рідну землю.

Вже літня нині людина, я  навчався в одному класі з дітьми бойових і «партизанських» генералів і солдатів великої ненажерливої кривавої бійні. І я готовий заприсягтися: ніхто з наших батьків не виступав перед нами зі спогадами. Війна була чимось дуже страшним, недитячим. І як було пояснити дітям, чому воїни-переможці, безрукі, безногі, на дерев’яних візочках із колесищами-кулькопідшипниками інваліди, жебракують на наших очах?

Як пояснити, що перші два роки Другої світової ми були фактичними союзниками нацистів, допоки не розпочалася Велика Вітчизняна?

Чому наша армія, непереможена і легендарна, в перші дні війни опинилася в оточеннях, у полоні; чому гинули тисячі?..

Тепер ми, начебто, знаємо відповіді, принаймні на якісь запитання. Та, як на мене, не вся правда є синонімом брехні.

Свого часу мені довелося брати інтерв’ю в маршала К. Москаленка. З молодим нахабством я запитав: «Коли ми знатимемо всю правду про війну?». Маршал поцікавився, чи є в мене діти, й додав: можливо, щось знатимуть їхні внуки… Можливо!

Відтак, цього року відзначимо 9 Травня кому як серце підкаже: хто гучними парадами, хто – тихою молитвою. В жодному випадку – не дамо нікого й нічого забути!

А тепер, уважний читачу, згодний зі мною чи незгодний, відведи погляд від компа, подивись у вікно, подивися навкруги: травень! Весна буяє! Життя перемагає! І ми з Вами переможемо.