Українці за кордоном: чи варто наново вигадувати велосипед

Тема особливої місії Консульської служби в умовах, коли кількість українців за кордоном вже третій рік обраховується мільйонами, залишається актуальною. Тож ПіК продовжує тему “Консульська служба – долі людей!”

У своєму зверненні до Верховної Ради президент озвучив намір створити міністерство єдности, що буде опікуватися українцями за кордоном. Тобто, під час війни, коли на обліку в держави кожна копійка (чи ні?), створюється ще одна бюрократична структура, яка потребуватиме приміщення, фондів, персоналу тощо. Ця нова інституція має «забезпечити достатню силу глобальної української єдності» (не питайте мене, що це означає), а її сферою відповідальности будуть «мільйони наших людей в інших країнах, їхні зв’язки й відносини з Україною, захист наших спільних інтересів як нації» та «протидія російським впливам на українців». Власне, все в цьому бажанні чудово. Однак усі ці функції нині вже розподілені між консульською службою МЗС та всеукраїнською громадською самоврядною організацією, товариством «Україна — Світ» (колишнє товариство «Україна», метою діяльності якого є «розвиток співпраці з українцями за кордоном, зміцнення їхніх зв’язків з прабатьківщиною та об’єднання зусиль світового українства в розбудові Української держави». Тож, можливо, дешевше буде замість створення нової структури збільшити фінансування консульської служби МЗС, відновити іномовлення та підтримати (а за потреби — реанімувати) Товариство «Україна-Світ»? Це напевно буде ефективніше й дешевше, бо тільки на зарплатні нового міністра із заступниками та їхньому почті з автопарком можна зекономити.

Чим наразі займається Товариство «Україна — Світ», мені невідомо, а от про консульську службу МЗС дещо знаю, бо починав дипломатичну службу в Консульському відділі МЗС і вже понад 30 років залишаюся клієнтом Генконсульства України в Нью-Йорку. Нині українська консульська служба перебуває в скрутному становищі не тільки через брак кадрів, недофінансування та недолугу кадрову політику (до прикладу, Генконсулу в Нью-Йорку вже понад рік не можуть знайти заміну і посада залишається вакантною), але й з цілком об’єктивних причин. Кількість українських громадян в низці європейських країн, Канаді та США виросла в рази, а штат консульств у кращому разі залишився без змін. Ба більше, чимало з новоприбулих покинули Україну поспіхом, а тому у них виникає ціла низка потреб — від витребування документів з України та оформлення доручень до отримання паспортів. Тому до консульств — довжелезні черги, нарікання тощо. Але, як колись казав колишній начальник Консульського відділу МЗС Ю. Єгоров, «за кожним документом стоїть жива людина, вона має бути впевнена, що ми для неї зробили все можливе й піти від нас вдоволеною». За нинішніх умов, вдоволених роботою консульств менше ніж хотілося б, бо ресурси закордонних установ України просто не розраховані на те, що кількість їх підопічних збільшиться в рази. Електронні черги, звичайно знімають певну напругу, але в добі усього 24 години, а в консулів по дві руки.

Створення нової структури ще більше обмежить наявні ресурси, тому поки МінЄд буде «забезпечувати достатню силу глобальної української єдності», консули й надалі працюватимуть в авральному режимі, а заявники скаржитимуться на їхню повільну роботу. Збільшення штату на одного чи двох працівників, можливо, покращило б ситуацію в країнах з невеликою кількістю біженців. Але, скажімо в Німеччині з 1,2 млн, чи в Польщі з 960 тис. новоприбулих, або в США з 270 тис. та з консульськими округами завбільшки пів Європи, кілька додаткових співробітників погоди не зроблять. Отже, необхідні інші рішення. І такі рішення не обов’язково мають бути нові, була б інституційна пам’ять.

Колись давно, до Помаранчевої революції, громадянам США для поїздки в Україну потрібно було отримати візу. Зважаючи на велику українську діаспору в США та інтерес до нової держави, охочих було доволі багато й консульства не справлялися з потоком запитів. Але проблему вирішили дуже просто — домовилися з кількома юридичними фірмами, які взяли на себе підготовку документів. Раз на тиждень представники цих фірм привозили до Генконсульства стоси оформлених документів на візи, а консулам залишалося лише переслати їх до столиці, отримати відповідь, поставити штамп та взяти гроші. Черги не зникли зовсім, але напруга знялася. Якщо вже зайшла мова за єдність, то варто було б залучити українську діаспору до розв’язування проблем консульського обслуговування. І тут потрібні не почесні консули, які, зазвичай, залишаються «весільними генералами», а українські фахівці, фірми чи організації, які могли б на себе взяти оформлення певних документів під контролем консульств: доручення, запити на витребування документів, заповнення форм на отримання паспортів і документів записів цивільного стану. За потребою, можна навіть використати приміщення українських громадських організацій для прийому громадян та опрацювання їхніх заяв і запитів у різних місцях консульських округів. Наймання на роботу в консульства місцевих є сталою міжнародною практикою, і не треба цього боятися. Але принципове рішення про залучення місцевих діаспор або фахівців має бути ухвалено в Києві, бо проблему треба вирішувати системно. Попередній міністр був занадто гламурним, щоб спускатися до таких «дрібниць». З нинішнім є надія на позитивне розв’язування нинішніх проблем в консульских закладах. Навряд чи українцям за кордоном, в першу чергу біженцям, потрібно міністерство, яке здалеку буде перейматися їхнею долею. Їм потрібна конкретна підтримка від держави через закордонні заклади. А діаспора радо долучиться до доброї справи без усякого міністерства єдности.

Олександр МАЦУКА, дипломат, екс-співробітник ООН, Голова нью-йоркського відділу Об’єднання українців в Америці «Самопоміч»