Практики російської брехні: для москви воно все переходове й проминаюче
Посадити противника за стіл переговорів, аби затягнути час. Цю тактику з боку росіян, в різні часи відчули на собі не тільки українці…
Присягаючи на вірність православному цареві в Переяславі в січні 1654 року, Богдан Хмельницький зі старшиною сподівалися, що нарешті одержать вкрай бажану збройну допомогу від Москви, аби утвердити українську державність, як і було обіцяно раніше Олексієм Михайловичем. Тож відсилаючи через місяць до «білокам’яної» 23 статті свого проекту договору, український гетьман пропонував, щоб на рубежах від поляків царські власті розмістили для безпеки 3000 вояків, а як «воля царского величества будет, хотя и больши».
На це прохання з Москви відповіли, що «царского величества ратные люди всегда на рубеже для Украины обереганья есть и вперед стоять учнут». Але той московський відділ, який, за задумом козацької старшини, мав розміститися на лінії розмежування з Річчю Посполитою, зайшов до Києва й оточив Святу Софію, розмістившись на монастирських городах. Він і не збирався йти на захід, оскільки для Москви важливо було за його допомогою блокувати для застрашення митрополита київського Сильвестра Косова, котрий відмовився присягати православному цареві.
Це протверезило козацьку старшину, особливо ж вплинув на неї текст «Березневих статей» московського царя, де останній віроломно порушив усе обіцяне в Переяславі, зокрема, фактично заборонив міжнародні стосунки України із сусідами. Богдан Хмельницький та його соратники були шоковані: на переговорах у Переяславі московський посол Бутурлін гарантував, що цар збереже за Військом Запорозьким усі права й звичаї та ще й додасть нові привілеї, а в «Березневих статтях», зокрема щодо можливості приймати чужих послів і відправляти до сусідів своїх, з’явився несподіваний запис: «А с турским салтаном и польским королем без указу царского величества не ссылатца».
Це була фактично заборона дипломатичних відносин, що виявиться вже найближчим часом: коли в травні 1654 року українські дипломати відправилися через Московщину до Швеції, то в «білокам’яній» їх завернули назад.
Тож коли Богдану Хмельницькому стало відомо, що козацьких послів не допустили восени 1656 року на переговори у Вільно, де вирішувалося питання про розмежування з поляками, то гетьман заявив тоді ж на Чигиринській раді: «Діти, ви тим не журіться, я знаю, що треба зробити, – треба відступити від православного царя…».
Подібно вели себе на переговорах представники царя і в майбутньому. Скажімо, гетьмана Івана Виговського вперто називали писарем, хоч він мав повторний вотум довір’я від козацтва. А недосвідченого Юрія Хмельницького заманили в Переяслав, де оточивши своїми ратниками, витягнули з нього необхідні їм статті в новому договорі, що було для козацької старшини чимось «небувалим». І все це проявлялося задовго до того, як Бісмарк сказав свою знамениту фразу про те, що будь-який договір з Росією не вартує паперу, на якому він підписаний.
Проте і в ХХ столітті в Росії нічого не змінилося: наприклад, коли більшовицький лідер Ленін був примушений Центральними державами до переговорів з Українською Народною Республікою, то він інструктував свого представника на них Раковського, аби той сприймав їх як щось переходове і проминаюче. Тому й не дивно, що російська делегація всіляко затягувала переговори – аж поки не закінчилася Перша світова війна й Центральні держави її програли. А тоді червона Росія заявила про вихід з переговорів й розпочала другу російсько-українську війну нібито руками місцевих більшовиків, а також латишів, китайців…
Вражало те, що українські соціалісти на чолі з головою Директорії УНР Володимиром Винниченком вступають у нові зносини з московськими «братами по класу», наївно сподіваючись, що ті справді хочуть миру. Так, Москва хотіла миру, але на своїх умовах. Найперша – «легалізувати в Україні партію комуністів і ради, після чого російський уряд погодиться виступати посередником між воюючими в Україні сторонами й впливати на течію, котра бореться з Директорією».
Тобто, головне – посадити противника за стіл переговорів, аби затягнути час. Цю тактику з боку росіян, до речі, відчули на собі і турки, які нині хочуть підштовхнути нас на перемовини з росіянами. Зокрема, йдеться про події 1711 року, коли самовпевнений московський цар Петро І зайшов зі своїм військом дуже далеко вглиб турецьких володінь, понадіявшись, очевидно, на відомості молдавського господаря, що «турки і татари у великому страхові» перед ним.
Але турецька армія, всупереч московським прогнозам, виявилася підготовленою до бойових дій та оточила російську на Пруті. Петру І довелося вибирати між здачею в полон або підписанням ганебного для нього миру. Тому він запросив переговори, аби спробувати врятуватися будь-якою ціною – своєму посланнику П. Шафірову – він надав повноваження йти на всілякі поступки, приймаючи всі вимоги турків, крім рабства.
На прохання гетьмана Пилипа Орлика турки внесли до договору й пункт, яким передбачалося, що Москва зовсім відмовлялась від України і зобов’язувалась надалі не втручатись в її справи. Це означало, що Україна ставала вільною, ні від кого не залежною державою. Зокрема, документом чітко вказувалося не тільки «відняти руку від козаків і запорожців», але й не мати свого посольства в Стамбулі, обміняти полонених тощо.
Однак старанням Шафірова з мовчазної згоди великого візира 12 липня 1711 року в уже узгодженому договорі з’явився запис, який не давав остаточної ясності і міг трактуватися по-своєму царськими дипломатами. Негайно затвердивши ці зміни, вранці 12 липня 1711 року Петро І вийшов «з свого табору з усіма знаками пошани, забезпечений своїми новими друзями всім, чого йому не вистачало для прохарчування розладнаної армії».
Усе вирішили гроші й коштовності, котрими підкупили великого візира. Щоправда, в радянській історіографії це подавалося інакше: «Однак хоробрі російські війська зуміли вибратися з загрозливого оточення».
Дізнавшись про остаточний текст Прутського договору, до великого візира негайно прискакав з Бендер шведський король Карл ХІІ і просив того, щоб дав йому «двадцять чи тридцять тисяч своїх кращих військ, з якими він був би в силах привести царя назад полоняником, аби заключити з ним більш вигідний договір для Порти і для нас і затримати його аж до виконання умов». Але візир «протипоставив цій пропозиції такі убогі міркування, що його величність з незадоволенням покинув його, щоб повернутися в Бендери…».
Суперечки, які виникли між Москвою й Високою Портою щодо тлумачення окремих статей договору, пише Борис Крупницький, перешкодили його ратифікації обома сторонами. Петро І, зокрема, не поспішав руйнувати Таґанрозьку фортецю й повертати туркам Азова, вимагаючи, щоб ті спочатку вислали з Бендер шведського короля.
За цих умов уже ніякі зусилля гетьмана Орлика не дали результату. Хіба відрадою для українців було те, що після проведеного слідства покарали великого візира. Але ж Москва не відмовилася від своїх претензій до України, і Туреччина вже не змогла зарадити цьому.
Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.
