Російський корабель в океані об’єднаних націй (ООН): чи вже пішов визначеним курсом?
Куди ж попрямує тепер російський дипломатичний корабель в ООНівських водах?
«Москва» горить, «Москва» затонула, російський військовий корабель пішов за визначеним курсом… Ці приємні для зору і слуху повідомлення, кілька днів не сходили з інформаційних стрічок новинних агенцій. Не перестають викликати радісні емоції все зростаючі цифри російських військових втрат та стрімке падіння російської економіки. І от тепер активно підключився дипломатичний фронт, причому на міжнародному правозахисному напрямку, чим намагалася і досі намагається прикритися, як фіговим листком, Росія, недолуго виправдовуючи вже протягом восьми років свою агресію проти України.
7 квітня – у день, на який цього року припало церковне свято Благовіщення, – прийшла блага вість з Нью-Йорка: Генеральна Асамблея ООН у ході своєї поновленої 11-ї надзвичайної спеціальної сесії ухвалила резолюцію ES-11-3, якою призупинила членство Російської Федерації у Раді ООН з прав людини. Документ підтримали 98 держав, 24 виступили проти, 58 – утримались.
Таке виключення Росії із головного правозахисного органу ООН відбулося на основі резолюції ГА ООН 60/251 «Рада ООН з прав людини», параграф 8 якої говорить, зокрема, що «Генеральна Асамблея, двома третинами членів, які присутні і беруть участь у голосуванні, може призупинити право членства у Раді країни, яка чинить грубі та систематичні порушення прав людини». Утримання у даному випадку не рахувалося.
Що це означає для РФ? Передусім, безумовно, значні іміджеві втрати. ГА ООН офіційно визнала цю країну грубою порушницею прав людини, яка не має права впливати на ухвалення рішень у правозахисній сфері. Окрім того, одразу після ухвалення згаданої резолюції, у багатьох одразу виникли паралелі з Лівією, яку 1 квітня 2011 р. також відповідною резолюцією виключали зі складу РПЛ за грубі систематичні порушення прав людини режимом Каддафі, зокрема, вбивства протестувальників у ході арабської весни. Який був подальший розвиток подій у Лівії і чим закінчив Каддафі – дуже неприємні асоціації для російського диктатора Путіна.
У згаданій резолюції йдеться саме про призупинення (suspention) членства, хоча у соцмережах деякі українські блогери обурювалися з приводу використання цього терміну, наголошуючи, що насправді Росію вигнали з Ради остаточно і безповоротно. Проте, це не так: виставили за двері, але лишили малесеньку щілинку. Знову ж таки наведемо лівійський досвід. 18 листопада 2011 р., коли у Лівії скинули диктатуру Муамара Каддафі і країна стала на шлях демократії, Генасамблея відновила членство Лівії у Раді, взявши до уваги її «зобов’язання заохочувати та захищати права людини, демократію та верховенство права». Отже, ще один натяк для нинішнього російського диктатора. І, продовжуючи проводити паралелі: призупинення членства в РПЛ обох країн відбулося у квітні (відповідно 2011 та 2022), Каддафі вбили у жовтні, членство у Раді відновили у листопаді. Звісно, так довго чекати не хочеться, можливо, росіяни упораються швидше.
У Москві, отримавши такий плювок від ГА ООН (до якого вони, вочевидь, були готові), швиденько втерлися і вдалися до плану Б. Одразу після ухвалення резолюції ES-11-3, заступник постійного представника рф при ООН Геннадій Кузьмін (постпред Небензя злякався навіть на засідання з’являтися) заявив, що росія ще задовго до цього голосування прийняла рішення залишити РПЛ до закінчення терміну її членства в Раді (кінець 2023 р.). Зрозуміло, що цій браваді ніхто не повірив і підготовлена вона була на випадок саме такого результату голосування. Також на адреси голів ГА ООН та РПЛ російською стороною були направлені відповідні листи, в яких відзначалося, що Рада «фактично монополізована однією групою держав, які використовують її у своїх кон’юнктурних цілях…», і що (УВАГА, зараз буде дуже смішно) «щира відданість росії справі захисту і заохочення прав людини не дозволяє їй далі залишатися частиною міжнародного механізму, що перетворився у виконавця волі вказаної групи країн, які для продавлювання своїх цілей та отримання необхідних голосів при ухваленні рішень не гребують відкритим шантажем суверенних держав».
Не знаю, хто складав цей чудовий текст (постпредство рф у Женеві чи Нью-Йорку), але і виконавця, і його відповідного керівника, котрий затверджував текст, міністру Лаврову треба якнайшвидше звільнити. Бо у документі (розміщений в екстранеті РПЛ) росіяни, по-перше, хлюпнули лайна не лише на своїх опонентів, а й на найближчих друзів та сателітів – таких, як Еритрея, Судан, Венесуела, Вірменія, а також на Китай, котрий дуже болісно сприймає будь-яку критику на свою адресу. Всі делегації в РПЛ пам’ятають його дії щодо недопущення підтримки країнами Спільної заяви на 48-й сесії Ради, де висловлювалось занепокоєння щодо стану з правами людини у цій країні. І китайський шантаж багато хто на собі тоді відчув. А тут такий неоднозначний натяк! Отже, китайські дипломати мали би серйозно образитись на росіян. По-друге, оригінал російською мовою грішить помилками: «искреняя приверженность России делу защитУ и поощрения прав человека…», «не гнушаются открытым шантажом сувереннЫМ государств». І вони, покидьки, «русский язык» в Україну поперлися захищати…
Отже, дипломатичних текстів писати не вміють, своєї псячої рідної мови не знають, бажаного для себе результату досягти неспроможні. Навіть, коли вдаються до своїх улюблених і випробуваних методів: того ж шантажу та «ікорної дипломатії», що, вочевидь, також коштувала відомству сумної коняки кругленьку суму.
Адже, не варто сумніватися, що з перших годин ініціювання резолюції L.3 російські дипломати – як на 67-й стріт м.Нью-Йорка, так і на Смоленській площі м.Москви – склали детальні списки країн, які потенційно можуть голосувати проти згаданого проєкту або принаймні утриматися під час голосування. І робота закипіла: економічний, політичний тиск, зустрічі, дзвінки, обіцянки – когось водив на вечерю/каву Небензя, комусь дзвонила особисто сумна конячка і погрозливо/улесливо іржала з метою досягнення потрібного результату. Безсумнівно, під цей шумок також були списані деякі кошти, тож без перевірок не обійтися, і Васілію Алєксєічу, можливо, варто особисто зустрітися і порадитися з своїм попередником Віталієм Чуркіним.
Росія була востаннє (так і хочеться, щоб це слово «востаннє» було пророчим) обрана до складу Ради ООН з прав людини у 2020 р. після вимушеної трирічної перерви. Традиційно, не обов’язково, але бажано, у ході виборчої кампанії до Ради, країни-кандидати беруть на себе добровільні зобов’язання на правозахисному напрямі, як всередині країни, так і на міжнародному рівні. Проте у 2020 р. таких зобов’язань ерефії так ніхто й не бачив. Російська делегація проігнорувала також тоді традиційний захід (так званий Pledging event), який щороку організовується групою впливових неурядових організацій правозахисного спрямування і на якому країни діляться своїм баченням майбутнього членства в Раді, планами, ініціативами тощо. Російська делегація, знаючи, яка кількість неприємних запитань буде їй поставлена у зв’язку з агресією проти України на Донбасі та окупацією Криму, на цей захід не з’явилася. Проте, це не завадило тоді росії обратися до РПЛ у ході 75-ї сесії ГА ООН. Адже, на жаль, існуючі правила та практика обрання країн та їхніх представників до різних органів ООН (певна кількість країн від кожної з п’яти регіональних груп) геть не свідчить про якість згаданих членів. Головне – принцип справедливого географічного розподілу. Тому сьогодні серед членів Ради залишаються, наприклад, ті ж Китай, Куба, Венесуела. І то вже треба бути справжнім міжнародно визнаним монстром, щоб тебе викинули з цього клубу. Що, власне, і сталося з ерефією.
Щодо демонстративного виходу з Ради – тут росіяни Америку не відкривали, навпаки – саме ненависні їм Сполучені Штати створили цей прецедент, вирішивши влітку 2018 р., у ході 38-ї сесії РПЛ, продемонструвати таким чином свою кардинальну незгоду з політикою, яку проводила Рада щодо Ізраїлю. Свою думку з питання розгляду Радою ізраїльської проблематики США не змінили, проте, зрозуміли, що краще-таки працювати в РПЛ і мати можливість там безпосередньо впливати на розгляд цих та інших питань. Тому з приходом адміністрації Байдена США повернулися до роботи в Раді як спостерігачі, а у 2021 р. були знову обрані членами РПЛ на період 2022-2024 рр.
А куди ж попрямує тепер російський дипломатичний корабель в ООНівських водах? Хотілося б, звісно, щоб точнісінько, без відхилень, услід за військовим. Певні успіхи на цьому шляху росіянами вже досягнуті.
Так, зокрема, після призупинення членства в РПЛ вже 13 квітня, знову ж таки у Нью-Йорку, Росія програла у ході виборів до низки органів Економічної та Соціальної Ради ООН (ЕКОСОР): Постійного форуму корінних народів (тут був подвійний провал – обрано кандидатуру України!), Комітету з неурядових організацій (НУО), Виконавчої ради Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), Виконавчої ради Програми ООН-Жінки. Російський кандидат був обраний лише до складу експертів Комітету ООН з економічних, соціальних та культурних прав. При цьому низка делегацій, зокрема, США, Великої Британії, Франції, Канади та Нової Зеландії дисасоціювалася від консенсусу та висловила серйозні застереження проти кандидатури Аслана Абашидзе, який неодноразово виступав на підтримку російської агресії проти України. Втім, значної шкоди на посаді експерта КЕСКП п.Абашидзе нікому завдати не зможе.
Повертаючись до Ради ООН з прав людини – наразі не ще визначено, коли відбудуться вибори до цього дорадчого органу Генеральної Асамблеї, щоб замінити там ерефію, з упевненістю можна лише сказати, що вакантне місце посяде представник Східноєвропейської регіональної групи, цілком ймовірно це буде Сербія. Секретаріат ООН наразі визначається. Але якщо у Москві найближчим часом зміниться диктаторський режим і Росія провернеться до правового поля, їй, як Лівії у 2011 р., можуть дозволити повернутися до Ради.
Щодо участі Росії у подальших сесіях Ради ООН з прав людини як спостерігача, то це залежить винятково від самої РФ – згідно з роз’ясненнями Юридичного департаменту Секретаріату ООН (Office of Legal Affairs), ані резолюція ES-11-3, ані оголошення про вихід не забороняють цій країні брати участь в роботі РПЛ.
Слід відзначити, що делегація США, після їхнього виходу з Ради обминала залу засідань десятою дорогою, дозволяючи собі брати участь лише в деяких паралельних заходах на її полях, зокрема, організованих делегацією України щодо стану з правами людини в тимчасово окупованій АРК або присвячених українським заручникам Кремля. Але, зважаючи на «принциповість» Росії, тут важко щось прогнозувати.
Як правило, країни, котрі не є членами Ради, можуть брати участь у її роботі як спостерігачі – і цей статус не особливо відрізняється від членства. Якщо просто: ти займаєш місце за табличкою у залі, можеш ініціювати резолюції, спільні заяви, брати участь у роботі над текстами документів, ініційованих Головою Ради або іншими делегаціями, ставати їх співавтором, виступати у ході дебатів та інтерактивних діалогів на сесіях, брати слово у відповідь, словом, доносити свою позицію з усіх питань порядку денного, проводити в рамках сесій Ради паралельні заходи. Водночас, ти не можеш бути обраним до керівного складу Ради, не можеш голосувати щодо проєктів документів і на твої виступи відводиться на кілька секунд менше часу.
Отже, у ході наступної, 50-ї сесії РПЛ (запланованої на 13 червня – 8 липня ц.р.) росіяни діятимуть, як вони це завжди робили, коли перебували за рамками членства в РПЛ, – через інші, лояльні до них делегації кран-членів (тих же самих Болівію, Габон, Еритрею, Сирію, Узбекистан, Зімбабве, які голосували проти виключення росії з РПЛ або навіть деяких більш нейтральних латиноамериканських країн, котрі у ході розгляду на сесіях українських ініціатив полюбляють (зрозуміло, не без російського впливу) розводити демагогію з метою виправдати непідтримку ними цих ініціатив). Є ще Китай, але от кого росія не зможе «нагнути» – то це його. Тому для України, як і для інших делегацій, з вигнанням РФ у Раді особливо нічого не зміниться. До речі, повертаючись до голосування резолюції ES-11-3, заслуговує на увагу позиція «утримання» Венесуели, яка, вочевидь, намагатиметься тепер хоч трохи підігравати не російським лузерам, а потенційним покупцям у неї нафти.
Зрозуміло, стане менше на одну країну, яка псує загальний імідж РПЛ. Також у Раді поменшає так званих країн-однодумців (куди входять у т.ч. згадані у попередньому абзаці країни), які розводять бурхливу діяльність з підриву авторитету РПЛ та реалізації провокативних дій, спрямованих проти країн демократичного табору. Водночас, багато залежить від того, хто посяде місце РФ у Раді від Східноєвропейської регіональної групи. І, зрозуміло, якщо місце РФ у Раді не посяде, скажімо Сербія, на один голос «проти» буде менше під час голосування українських або проукраїнських ініціатив.
Реакція росії на по суті вигнання її з Ради ООН з прав людини була досить болісною. На своїй офіційній сторінці МЗС рф назвало резолюцію 11-ї надзвичайної спецсесії ГА ООН ES-11-3 неправомірним та політично вмотивованим кроком, здійсненим «з метою демонстративного покарання суверенної держави-члена ООН, яка проводить незалежну внутрішню та зовнішню політику», та повідомило про рішення ерефії щодо дострокового припинення нею своїх повноважень члена Ради ООН з прав людини з 7 квітня 2022 р.
Так само на веб-сайті постпредства ерефії у Женеві було розміщено емоційно-ображену заяву у російському стилі «самі дуракі». Читаючи її, я повернулася у часи дитинства, коли бачила подібну риторику на шпальтах рупору совєцьких комуністів «Правда» (яку батькам на роботі доводилось передплачувати, а бабуся дбайливо збирала примірники, щоб потім підстеляти котові в горщик): «И ладно бы, если бы стоящие за этим европейцы, американцы и их сателлиты (которые наивно пытаются всех убедить, что они проводят независимую политику) служили настоящим примером для других. Однако это далеко не так. Для того, чтобы в этом убедиться, достаточно освежить в памяти многочисленные дискуссии в рамках Совета, в ходе которых коллективный Запад абсолютно обоснованно уличали в совершении грубых и массовых нарушений прав человека. Правда, потом эти темы безвозвратно «заматывались», и все это сходило западникам с рук.
При этом хочется спросить, а кто эти судьи? Вашингтон, кичащийся своими якобы лидирующими позициями в сфере прав человека, остается аутсайдером по количеству международных обязательств на этом направлении. Так, Соединенные Штаты являются участниками всего лишь пяти международных соглашений в области прав человека. А подписанные ими конвенции по правам ребенка, инвалидов, ликвидации дискриминации в отношении женщин, базовый Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах все еще не ратифицированы. Некоторые документы ждут ратификации более 50 лет. Для сравнения, наша страна является полноправным участником девяти международных соглашений в области прав человека, Китай – восьми, а тот же самый критикуемый американцами Иран – шести…»
Словом, за понад 30 років риторика не змінилася.
Втім, керівництво МЗС рф та особисто сумна коняка на ім’я Сергій Лавров, добре отримавши, вочевидь, батогом за черговий дипломатичний провал, який суттєво вдарив по іміджу ерефії як на міжнародній арені, так і всередині країни («нас, таку велику державу, коліном під зад з якоїсь Ради з прав людини!»), вирішило не надавати цій темі широкого розголосу і тепер згадані повідомлення треба добре пошукати на сайтах російських офіційних помийок.
Прикро лише, що ця тема практично не відображена відповідним чином ані на офіційних сайтах ООН та УВКПЛ, ані впливових експертних навколоРПЛівських організацій. Так, відома Universal Rights Group, яка докладно аналізує перебіг кожної сесії Ради ООН з прав людини, політику країн у цій сфері та прогнозує розвиток подій залежно від членського складу Ради, обійшла таку непересічну подію мовчанкою. Нецікава українська проблематика? Навряд чи. Адже група окремо і докладно виклала у себе на сторінці перебіг термінового засідання 49-ї сесії РПЛ щодо стану з правами людини в Україні у контексті російської агресії.
Тому замовчування з боку URG факту вигнання РФ з Ради є дуже дивним. Хіба що уся команда на чолі з її виконавчим директором Марком Лімоном, направилась вивчати російські звірства в Бучі зовсім скоро вибухне глибоко аналітичними публікаціями. Чекатимемо.
Рада ООН з прав людини між тим, ще під час членства у ній РФ, досить потужно (як для цього органу) відреагувала на російську агресію (І це значна заслуга наших дипломатів у Женеві на чолі з Постпредкою Євгенією Філіпенко). 3-4 березня РПЛ провела термінові дебати, за підсумками яких ухвалила резолюцію 49/1 «Ситуація з правами людини в Україні, обумовлена російською агресією». Документ якнайрішучіше засуджує («condemns in the strongest possible terms») порушення прав людини та міжнародного гуманітарного права в результаті російської агресії проти України. Найважливішим є те, що згаданою резолюцією створено Незалежну комісію з розслідування у складі трьох експертів у галузі прав людини, призначених Головою РПЛ, що працюватиме для початку протягом одного року, доповнюючи, консолідуючи та спираючись на роботу Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні (ММПЛУ, яка функціонує в Україні на запрошення Уряду нашої держави з 2014 р.). Мандат Комісії полягає у розслідуванні всіх можливих порушень прав людини та міжнародного гуманітарного права і пов’язаних з цим інших порушень у контексті агресії російської федерації проти України, встановленні фактів, обставин та причин таких порушень та сприянні встановленню і притягненню до відповідальності винних у згаданих порушеннях. Членами Комісії Голова РПЛ призначив представників Норвегії (Ерік Мьосьо), Боснії та Герцеговини (Ясмінка Дзумхур) та Колумбії (Пабло де Гріфф). Комісія має надати усну доповідь про свою роботу Раді ООН з прав людини на її 51-й сесії у березні 2022 р. та докладну письмову – на 52-й сесії у березні 2023 р. Члени Комісії також повинні підготувати доповідь Генеральній Асамблеї ООН, яка буде представлена на її 77-й сесії.
Утворення Незалежної комісії свідчить про розуміння Радою серйозності ситуації в Україні та неспроможності згаданої Моніторингової місії ООН з прав людини провести відповідну роботу самостійно, незважаючи на її штат близько 60 осіб, річний бюджет понад 7 млн.дол.США та 8-річний досвід роботи в Україні. Маючи досвід співпраці зі згаданою Місією з першого дня її розгортання в нашій країні та докладного знайомства з її 35 регулярними та тематичними доповідями щодо становища у галузі прав людини в Україні (де йшлося про «конфлікт на сході України», спричинений не чим іншим, як відстороненням від влади та подальшою втечею Януковича, тощо), хочеться сподіватися, що Комісія не піде її шляхом, а також не затверджуватиме тексти доповідей у Москві (хоча остання, безсумнівно, вже й розробляє тактику роботи з членами НК та відповідний бюджет).
Матеріали НК будуть безумовно використані у підготовці численних позовів України у міжнародні судові інстанції проти російської федерації.
Оксана БОЙКО