Який урок повинна винести українська дипломатія із цієї визвольної війни і яке суперважливе завдання стоятиме перед нею?
Повномасштабна війна рф проти України з неприхованою метою знищити нас як повноцінну суверенну державу чітко виявила як сильні сторони нашого безпекового існування (мається на увазі його зовнішній фактор), так і критично уразливі сторони. Їх мінімізація, в ідеалі зведення нанівець, в рази б підняли нашу обороноздатність і, можливо, навіть не привели б до поточного стану речей.
До позитиву, безумовно, відноситься багатоаспектна, ефективна підтримка і допомога з боку тих політичних гравців, яких ми традиційно йменуємо західними партнерами. Вони – різні, дуже персоніфіковані, іноді суперечливо нейтральні, але загалом роль США, ЄС , країн НАТО в цілому як Альянсу, важко переоцінити з будь якої точки зору – морально- політичної , військово-технічної, фінансово-матеріальної тощо. Окремими дієвими партнерами, які підтримають наш шлях до свободи, реального втілення в життя незаперечних демократичних цінностей, побудови стабільного суспільства адаптованого до численних ризиків та викликів турбулентного ХХІ століття виступають Велика Британія, Канада, Японія, Австралія. За все це – їм наша шана і щира вдячність. Всі вони – хто більше, хто менше – справжні друзі, а в бою, як відомо, підтримка друга носить часто-густо вирішальний характер.
Але це, так би мовити, підтримка в основному з лівого – атлантичного флангу, якщо подивитись на політичну мапу світу. Глобально-геополітично наш правий фланг оголено. (Я вже зазначив за винятком Японії). Торкаючись східного вектора я, звичайно, маю на увазі КНР. В сфері real politik аналітичне оцінювання ситуації через призму “якби”, як відомо, не працює. Хоча, підсвідомо виринають сентенції на кшалт: “От якби Пекін в РБ ООН засудив разом з іншими трьома державами – нашими партнерами злочинну діяльність рф в Україні; От якби, лідер КНР потелефонував ординському диктатору і приборкав би його одним-двома словами, не кажучи вже про військово-технічну допомогу, яка надходить нам з Атлантики!” Тихий океан зберігає тишу. Я не маю наміру критикувати чи засуджувати позицію Пекіна щодо подій в Україні. Вона така, якою вона є. Вона відповідає якимось їхнім національним інтересам і це потрібно враховувати. Тим паче, що при цьому КНР є і залишатиметься нашим партнером, співпраця з яким продовжуватиметься. І ось тут криється той основний посил, який я сформулював у назві цих міркувань. Ця співпраця неодмінно повинна містити якісно новий зміст. Не тільки нарощування товарообігу по різним номенклатурам товарів легкої і важкої промисловості, аграрного сектору, збільшення обміну студентів, розвитку інших галузей співробітництва, але досягнення того, щоб Піднебесна сприймала нас таким стратегічним партнером, якого вона ніколи нікому не дозволить образити. Якщо коротко, то потрібно досягти того, щоб не тільки країни Атлантики, але і КНР виступила гарантом нашої безпеки. Це – суперважке, але амбітне і в принципі виконуване завдання. Чи може з ним впоратись українська дипломатія? Певен – зможе. Потрібно заточити на його досягнення кращі сили і невпинно “довбати сю скалу “. Нова система європейської і, скоріше всього, всієї світової безпеки, безумовно, після Перемоги буде переформатована. Її наріжним каменем буде Україна, наша прагматична , миролюбива зовнішня політика, а неухильна підтримка нашої Держави, як з Заходу, так і Сходу зроблять цю систему реально ефективною і надійно стабільною.
Борис ГУМЕНЮК, професор, доктор історичних наук, Надзвичайний і Повноважний Посол
