Будапештський меморандум: замість епітафії
У своєму виступі на Мюнхенській безпековій конференції 19 лютого 2022 р. президент Зеленський ініціював проведення консультацій підписантів Будапештського меморандуму.
На думку Зеленського, якщо «вони не відбудуться або за їх результатами не буде конкретних рішень щодо гарантування безпеки нашої держави, Україна матиме повне право вважати, що Будапештський меморандум не працює й усі пакетні рішення 1994 року були поставлені під сумнів».
Будапештський меморандум вже давно став таким собі святим ґраалем української політики. Про нього говорить не тільки Зеленський, але інші політики — від Кошулинського до Тимошенко. Хтось бачить зраду в тому, що Україна відмовилася від третього у світі ядерного потенціалу в обмін на пусті обіцянки гарантій безпеки. Інші, як зараз Зеленський, вимагають, щоб учасники Меморандуму такі гарантії Україні надали. Дехто взагалі бачить в цьому документі альтернативу нормандському формату. Коли чуєш подібні розмови, закрадається сумнів, що ті, хто шукає порятунку в Будапештському меморандумі, взагалі його читали.
Щоб розібратися, про що йде мова, треба найперше позбавитись від нашарувань міфів, упереджень і непорозумінь навколо питання ядерного роззброєння України. Наприклад, теза про те, що Україна мала третій у світі ядерний потенціал — оманлива, бо управління ядерною зброєю, що знаходилася на території незалежної України залишалося в Москві. А тому «українською» вона по суті ніколи не була. Ніхто ж не вважає ядерною державою Німеччину через те, що на її території зберігається американська ядерна зброя.
Будапештський меморандум був не одномоментним актом, а завершальним етапом процесу ядерного роззброєння України, що почався зразу після відновлення незалежности. Так, 24 жовтня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила заяву про без’ядерний статус України. У ній, зокрема, зазначалося, що наявність на території України ядерної зброї колишнього СРСР є тимчасовою і що ця зброя залишається під контролем відповідних органів СРСР. У січні 1994 р. тодішній президент Кравчук у Тристоронній заяві України, США та Росії погодився передати ядерну зброю Москві за компенсацію у формі постачання російських тепловиділяючих зборок для українських атомних станцій. На додаток США та Росія пообіцяли: поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони держав-учасниць НБСЄ і визнавати, що зміна кордонів може бути здійснена тільки мирним шляхом за взаємною згодою; утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави НБСЄ; утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення іншою державою-учасницею НБСЄ прав, притаманних її суверенітету; домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні в разі, якщо вона стане жертвою акту агресії або об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї; підтвердити щодо України їх зобов’язання не застосовувати ядерної зброї проти будь-якої держави-учасниці ДНЯЗ, що не володіє ядерною зброєю, крім випадку нападу на них самих, їх території чи їх підопічні території, їх збройні сили або на їх союзників з боку такої держави спільно або в союзі з державою, яка володіє ядерною зброєю.
Ці запевнення мали набрати чинності, коли Україна приєднається до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держава, що нею не володіє.
Україна приєдналася до цього договору 5 грудня 1994 р. і того ж дня в Будапешті США, Росія, Велика Британія та Україна підписали Меморандум, який майже дослівно повторив гарантії безпеки, обіцяні Україні в Тристоронній заяві президентів від 14 січня 1994 р.
Президент Кравчук неодноразово виправдовувався перед тими, хто звинувачував його у здачі ядерної зброї «за понюх тютюну», що це не він, а Кучма підписав Будапештський меморандум. У цьому Кравчук, як зазвичай, зманіпулював. Справді, документ у Будапешті підписав Кучма, проте згоду на передачу ядерної зброї, ціну отого «понюху тютюну» і текст Меморандуму самочинно погодив у Москві саме Кравчук.
Проте облишмо історію й спробуємо з’ясувати, що ж сталося із зобов’язаннями «гарантів». США та Велика Британія ретельно дотримуються своїх обіцянок і щодо поваги до суверенітету та кордонів України й незастосування сили, і щодо вимоги негайних дій з боку Ради Безпеки ООН. А їхня нинішня військово-технічна допомога сягнула навіть значно далі. Росія ж свої зобов’язання за цим Меморандумом (як і інші угоди з Україною) викинула на смітник ще у 2014 році.
Тому Будапештський меморандум вже давно не працює і реанімувати його не вийде, хоч президент Зеленський все ще сподівається отримати гарантії безпеки від підписантів Меморандуму (включно з державою-агресором!?) А за відсутності таких, обіцяє поставити під сумнів «пакетні рішення 1994 року». Що саме мається на увазі, можна тільки здогадуватися. Якщо президент Зеленський натякає на можливість денонсації Україною цього Меморандуму та виходу з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, то це вкрай необачний крок. По-перше, у Будапештському меморандумі Україна виступає об’єктом, а не суб’єктом, тому його денонсація позбавлена сенсу. По-друге, вихід з Договору про нерозповсюдження матиме серйозні негативні наслідки для України — як політичні, так і безпекові. Ми ж не хочемо, щоб до нас ставилися, як до Північної Кореї? Та й з практичної точки зору ті, хто бачить в ядерній зброї запоруку безпеки, мають пам’ятати, що це вкрай недешевий щит. І шлях до створення такого щита неблизький і вкрай небезпечний.
А відтак українським політикам — і владі, і опозиції, треба облишити тужити за третім у світі ядерним потенціалом, прочитати Будапештський меморандум (бажано англійською), припинити мріяти про ядерний статус та вибудовувати безпеку держави, спираючись на сучасні реалії та наявні ресурси.
І не забувати, що добрі сусіди та союзники інколи важливіші за ядерну зброю.
Олександр МАЦУКА,
Дипломат, співробітник Секретаріату ООН у 1989-2016
