Дбаючи про майбутнє. Про кількість інститутів і кількість дилетантів
Якщо врахувати, скільки вишів, університетів, факультетів, кафедр готують «суперміжнародників»… То може, обговорення проблеми дипломатичної освіти зменшить якщо не кількість інститутів, то, хоча б, кількість дилетантів.
Давно, дуже давно не був у Києві. Не проходив Михайлівською площею, де обов’язково зустрічав когось із колишніх колег з МЗС.
Не те, щоб, зазвичай, витрачали час на плітки чи старече буркотіння – «от колись була глина!», але уникнути порівняння з часами Зленка-Макаревича-Тарасюка-Огризка, з часами Бутейка-Кучинського-Сергеєва-Грищенка-Єлисеєва-Хандогія-Єльченка, при всій їх несхожості, – не вдавалося.
Порівнювали… Не буду приховувати, не без суму. Бо, може здавалося, а може – дійсно, – ті дипломати, яких знав і поважав, були зі стрижнем. Не запопадливими (як я люблю це українське слово!), були патріотами та професіоналами.
Професіоналами, хоча далеко не всі мали освіту, отриману в улюбленому впливовими батьками інституті. Ту освіту, яка дозволяє й на посаду претендувати, і на офшорних та інших бізнессхемах розумітися, і в розмові вставляти щось англійською та з обов’язковим «бекграундом»…
Особисто я з належною повагою ставлюся до цієї ( і не тільки) кузні кадрів, її очільників, професорів, викладачів…
Менше з тим, як колись, розпочинаючи розмову про міжнародну журналістику України, вельмишановна пані Діана Дуцик та я звернули увагу, насамперед на те, скільки вишів, факультетів, кафедр вишколюють журналістів-міжнародників та який рівень якості таких вишколів.
А ще дуже голосно та переконливо прозвучала тоді думка, що журналіст повинен мати ґрунтовну фахову освіту (економічну, політичну, соціологічну, культурологічну тощо), а журналістську – вже як другу, як певну спеціалізацію кваліфікації…
Звичайно, не переношу це автоматично на проблеми вишколу дипломатів, але…
Трохи з досвіду.
Міністр А.М.Зленко ще далекого 1993-го року буквально змусив мене перейти з апарату Верховної Ради, де я прекрасно почувався помічником В.Б.Гриньова, заступника Голови ВР, на роботу радником-посланником Посольства України в Москві. Міністр пішов на це, враховуючи, що мого досвіду міжнародника, перемовника явно недостатньо, а довірив очолити політичну референтуру з одним напучуванням: вчитися…
У тій політичній референтурі не було жодного(!) кар’єрного, професійного дипломата. Але з неї вийшли, виросли три Надзвичайні та Повноважні Посли, три генеральні консули, дослідники, політики…
Бо ми вчилися. Нас змушувало життя, робота, нас активно стимулювали Міністр і міністерство…
А ще ризикну нагадати кілька імен видатних українців, зовсім не дипломатів за фахом, які започатковували дипломатичну службу незалежної України три десятиліття тому, були послами найвищого гатунку.
Це – Сергій Комісаренко, Рауль Чілачава, Роман Безсмертний, Дмитро Павличко, Орест Климпуш, Володимир Крижанівський…
Світлої пам’яті Богдан Соколовський, Роман Лубківський, Левко Лук’яненко…
І, наголошу, це – далеко не повний перелік.
До чого веду? Або, точніше: з якого дива?! Чого це раптом?!
І зовсім не раптом. 20-го жовтня в інтерв’ю «Українській призмі» посол Олександр Щерба висловився за те, щоб людина, яка має намір присвятити себе дипслужбі, мала ґрунтовну освіту (не дипломатичну), а дипломатична вже була другою, так би мовити, спрямовувала знання першої в русло дипломатичної служби. Як на мене – цілком слушна думка!
А ще – вона заслуговує, думаю, на обговорення. Бо тема людям не чужа. А якщо врахувати, скільки вишів, університетів, факультетів, кафедр готують суперміжнародників… То може, обговорення зменшить якщо не кількість інститутів, то, хоча б, кількість дилетантів.
І дозволить також повернутися до проблематики підготовки кадрів у Дипломатичній академії імені Г.Удовенка.
А також, сподіваюся, стимулюватиме подивитися й на міжнародний досвід..
На жаль, вже давно не буваю у Києві. Не буваю на Михайлівській площі, поруч з Міністерством та Дипакадемією. І не зустрічаюся з тими друзями-колегами, які ще залишилися… Не обговорюємо ні поточні справи, ні – коли згине зелена пліснява…
Тому, з Вашого дозволу, поділився думками тут. Щоб ми разом замислилися над тим, якою хочемо бачити дипломатичну службу України – професійну, патріотичну, яким бачимо її майбутнє?
Бо від того залежить і наше, кожного українця.
Олег БАЙ, Надзвичайний і Повноважний Посланник