Історія в постатях: На світанку української дипломатичної служби (особисте)
Після відновлення незалежності та своєї державності у 1991 році, Україна щороку 22 грудня відзначає день дипломата. У цей день 1917 року Голова Уряду УНР Володимир Винниченко підписав розпорядження про створення Генерального секретарства з міжнародних справ. Очолив Генеральне секретарство Олександр Шульгін.
Історія становлення сучасної української дипломатії цікава і захоплююча. Її можна знайти в архівних документах, що зберігаються не лише в Україні, але й в архівах США, Канади, Великої Британії, багатьох інших не лише європейських, але й країнах Азії та Латинської Америки. Найновітніша історія закарбована в документах Верховної Ради, Президентської адміністрації, Кабінету міністрів, у спогадах дипломатів, народних депутатів першого скликання. Вона пізнавальна не лише для істориків, але для нової генераціі українських дипломатів, для всіх, хто цікавиться історією міжнародних відносин Нашої держави у перші роки її становлення після проголошення незалежності.
Спробую і я поділитися своєю сторінкою з історії незалежної України, пов‘язаної зі становленням її дипломатичної служби, в чому і мені довелося брати безпосередню участь.
Часовий початок цьому процесу, для себе я би визначив з кінця 70х років минулого століття, коли здійснилася моя мрія остаточно повернутися у рідний Київ після, майже п’ятнадцяти років, спочатку навчання в інституті міжнародних відносин у Москві ( бо на той час факультет міжнародних відносин в КГУ був тимчасово ліквідований), а згодом, роботи в МЗС СССР.
Щоправда, ще наприкінці 60х, під завершення навчання в інституті, я домігся, щоб моя переддипломна практика також проходила в Києві в МЗС УРСР. Науковим керівником диплому був призначений, тоді доцент, а зараз професор та посол Володимир Василенко. Не можу оминути й згадкою посла Олександра Сліпченка, тоді другого секретаря, який надавав мені допомогу порадою у проходженні практики.
Керівником практики формально був призначений вже покійний Іван Грищенко, батько відомого Костянтина Грищенка. Іван Грищенко справляв враження простої людини, українця, що володів мовою природньо, з яскравим Наддніпрянським акцентом (його син, Костянтин Грищенко, який приїхав з МЗС Росії до Києва вже після проголошення Україною Незалежності, зробив дуже швидку кар’єру в часи Леоніда Кучми, піднявшись до Міністра закордонних справ України, а пізніше став активним членом медведчуківського блоку «Не Так», згодом команди партії Регіонів за правління Януковича, який призначив його вже на посаду віце прем’єр міністра України).
Моє прагнення назавжди повернутися в Україну навряд чи треба пояснювати тим, для кого ця земля є назавжди рідною, єдиною, хоча це прагнення було незрозумілим багатьом у висотній будівлі на Смоленській площі, де розташовувалося МЗС СССР. Доречно наголосити, що в мене змалечку національна свідомість формувалася батьками. Завдячую я також моїм вчителям та моїй школі імені Івана Франка, де серед вихователів збереглися свідки Української Національної Революції, які іноді насмілювалися ділитися з нами своїми спогадами.
Отож, у 1979 році мені вдалося перейти на роботу до МЗС УРСР, невеличкого колективу, який, в основному, був зосереджений на роботі в міжнародних організаціях, насамперед в ООН та його відділеннях в Женеві, в ЮНЕСКО зі штаб-квартирою в Парижі. Незважаючи на те, а ймовірніше через те, що Українська РСР не мала своєї зовнішньої політики, і в Москві українське міністерство розглядали як додатковий підручний інструмент у радянський багатосторонній дипломатії, насамперед при голосуванні у відповідних міжнародних організаціях, колектив в особняку на вулиці Пилипа Орлика, яка у той час носила назву «Чекістів», був надзвичайно згуртованим, патріотичним, і за будь якої зручної можливості прагнув дистанціонуватися від загальномосковського русла та наголошувати на своїй українськості. І це, попри недремне око міжнародного відділу ЦК КПУ та української філії КҐБ СССР на Володимирській. Певною мірою, формуванню патріотичної ідентичності сприяло й те, що в Міністерстві накопичувалися бібліотека та архів друкованих видань української діаспори США та європейських західних країн, з яких можна було отримати об’єктивну інформацію про сталінські репресіі, Голодомор, правдиву історію України, а також про життя діаспори в країнах поселення, її боротьбу проти московського окупаційного режиму на українських землях.
Тоді мені пощастило познайомитися з молодими, але вже блискучими українськими дипломатами – Юрієм Кочубеєм, Миколою Макаревичем, Борисом Тарасюком, Антоном Бутейком, Ігорем Турянським, Юрієм Костенком, Володимиром Хандогієм, Володимиром Огризком, Сергієм Мішустіним, Юрієм Мальком, Віктором Батюком, Сергієм Боровиком та іншими. Під кінець моєї каденції в цьому колективі, повернувся з ЮНЕСКО ще й Анатолій Зленко. Всі вони, згодом, стали основним кістяком дипломатичної служби незалежної України, її послами, а дехто й міністрами, чи заступниками міністрів. На жаль, четверо з них, В.Батюк, М. Макаревич, А.Бутейко, С.Мішустін вже відійшли в інший світ.
Додатковий цікавий досвід я отримав під час поїздки у складі української делегації на 34 сесію Генеральної Асамблеї ООН в Нью Йорку. Делегації України, СССР, а також Білоруської ССР працювали в одному будинку, лише на різних поверхах. Один з них був закріплений за українцями, в одній з кімнат якого ми працювали над виступом Міністра Георгія Шевеля з головної трибуни сесії Генеральної Асамблеї, а також над виступами членів делегації у відповідних комітетах, проектами резолюцій від імені, або за участі України. Для мене не було відкриттям, що з огляду на підневільне становище України, всі ці документи мали бути погодженими, як ми казали, з «москвичами». Але тоді мене вразило, що всі ці проекти, включно з виступом нашого міністра узгоджувалися лише «шнурками» СССРівського представництва в ранзі не вище першого секретаря, щоправда з погонами КҐБіста. Не доходили вони до більш високого рівня московських «небожителів». Цим підкреслювалась малозначущість української делегації, зневага та презирство до українців.
Відчували таке ставлення до себе всі ми, і напевно воно теж стало ще одним з факторів для нашої згуртованості, несприйняття московських зверхників. Зі свого боку, українці, де могли, відмежовувалися від набундючених москвичів, намагалися зайвий раз не перетинатися з ними.
У вільний час ми знайомилися з цікавинками Нью Йорка, оглядаючись, чи немає за нами «хвоста» нишпорок КҐБістів. Заходили до забороненого для нас (адже там мешкали «страшні емігранти» – «українські буржуазні націоналісти») українського району в Даунтауні, до собору Св. Володимира та в місцеву українську книгарню. Шлях туди показав Юрій Кочубей, який до того працював декілька років у Нью Йорку. Тоді ж, частина нашої делеґаціі поїхала на екскурсію до Вашингтона, де відвідали меморіал Великому Кобзареві в історичному центрі міста, споруджений на кошти американського уряду та української діаспори, відкритий президентами США Дуайтом Ейзенхауером та Ґарі Труменом. По дорозі заїхали й до Філадельфії, де на Авеню Націй були вивішені прапори держав світу, серед яких майорів і наш, український синьо-жовтий стяг. Ця поїздка додала нам усім додатковий імпульс до нашої національної гордості, нашого відчуття приналежності до українськоі нації, яку шанують та плекають на американському континенті, до переконання, що Україна живе і житиме попри утиски з Москви та московське колоніальне ярмо.
Описаний вище період моєї нетривалої тоді і, не з моєї вини, перерваної роботи в цьому справді чудовому українському та україномовному колективі, я би назвав, як «психологічне становлення» української дипломатичної служби.
На жаль, на цьому відтинку мого життя робота в українському МЗС, і загалом у Києві, продовжувалася не дуже довго. Десь наприкінці 1979 року Генеральне Консульство СФРЮ в Києві організувало відкриття художньої виставки на Хрещатику. На заході були присутні представники української творчої інтелігенції, консульського корпусу в Києві. Були там й американські дипломати з передової групи Генерального консульства США, що мало незабаром відкритися, але й так і не відкрилося через аґресію СССР в Афґаністані. Було дозволено там бути і мені. Адже, як я розумію, рознарядка на присутність такого роду заходах українських службовців затверджувалася десь у високих кабінетах міжнародного відділу ЦК КПУ та на Володимирській в КҐБ УРСР.
На відкритті я підійшов до американських дипломатів і коротко з ними поговорив. Як згодом виявилося, через декілька днів, ця коротка бесіда з представниками США в Києві визначила мою долю на найближчі десять років. А саме, через тиждень, після цієї, як я вважав малозначущої для мене події, вже після робочого дня, на вулиці до мене підійшла людина, яка показала посвідчення офіцера КҐБ та запропонувала мені пройти до готелю Дніпро, на теперішній Європейській площі. В одному з номерів, напевно закріпленому за цією організацією, мені влаштували допит з питаннями: чому я підійшов до американців, хто мені дозволив, про що говорили. Запитання були настільки дурними, що лише викликали в мене якщо не сміх, то здивування дурістю КҐБіста. Зрозумівши це, той наказав мені знову, за декілька днів, знову прийти на «бесіду», і на цей час вже до готелю Москва, як тоді називався теперішній готель Україна. В ще одному конспіративному номері готелю сиділо вже двоє КҐБістів, які напряму, з компліментами на мою особу, запропонували співпрацю, слідкувати та повідомляти про бесіди та зустрічі українців з американськими дипломатами в Києві. Я тоді вирішив для себе розігрувати дурника, та почав наполягати на тому, що можу це робити лише кожного разу, як мені доручатиме керівництво МЗС. Все це виглядало досить трагікомічно. Вони своє, а я їм своє торочив одне й те саме. Врешті, після годинних умовлянь та погроз ці два бовдури, червоні від люті закричали, «Ты считаешь нас дураками?» і прошипіли, що в Києві мені більше не працювати.
І вже дуже швидко, наступного дня, мене запросив до себе в кабінет міністр Георгій Шевель, який разом з присутнім своїм тодішнім заступником Володимиром Мартиненком, не дивлячись мені в очі, а більше опустивши їх долі, повідомили, що я мушу піти з Міністерства, та краще би я забирався якнайшвидше геть з Києва. Так я на деякий час став безробітним, і змушений був повернутися до Москви.
Там тиск КГБ був набагато слабшим аніж в національних республіках, особливо в Україні, яка в СССР вважалася найреаційнішою союзною республікою. Адже в ній місцеві запопадливі московські лакузи, з перевертнів, з корочками ЦКістів та КҐБістів аж зі шкіри лізли, щоб посиленим переслідуванням «інакомислячих» догодити московському хазяїнові у своїй вірнопідданості. У Москві мені пощастило познайомитися з Лесем Танюком, який так само був змушений виїхати з України та піти на працю до московських театрів, щоб врятуватися від українського КГБ. У ті часи був популярним вислів: «Коли в Москві чмихають, у Києві починається лихоманка».
З часом я зміг влаштуватися молодшим науковим співробітником в наукову лабораторію, що займалася питаннями застосування математичних методів з прогнозування зовнішньої політики, там же підготував кандидатську дисертацію з проблем міжнародного права у побудові регіональних систем безпеки, яку зміг захистити в Дипломатичній Академії.
Хтось може спитати, чому я так детально пишу про вищевказані події. А тому, щоб на власному досвіді проілюструвати, в яких КҐБівських лещатах під всюдисущим оком Луб‘янки та їхніх прислужників з Володимирської доводилося перебувати паросткам самосвідомої та патріотичної української, хай і УРСРівської, але все ж української дипломатії. Як місцеві КҐБісти аж зі шкіри лізли, щоб задавити, знищити, придушити будь-які прояви українства. Час моєї висилки з Києва, як я зрозумів пізніше, співпав з розгортанням в Україні чергової хвилі репресій проти українства, розгорнутих за благословенням Володимира Щербицького та секретаря так званого КПУ з ідеології Валентина Маланчука. Згодом, за ім’ям цієї потвори, а не людини, цей період репресій отримав назву «маланчуківщина».
Наприкінці 80-х в СССР розпочалася так звана горбачовська Перебудова. На виборах до Вєрховного Совєта СССР перемогла частина представників патріотичних сил. Тим часом, в балтійських республіках відкрито почали вимагати відновлення незалежності та виходу з московського ярма. В Україні виник та на всю силу розгорнувся Народний Рух, відновилася «Просвіта», як Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка. На загальнонаціональній хвилі відбулися вибори до Верховної Ради України, і до її складу було обрано 125 представників національно-патріотичних сил, які організаційно оформилися у Народну Раду, що протистояла групі 239, що складалася зі старої комуністичної номеклатури, яких би зараз назвали совками, чи ватниками. Попри відносну меншість, Народна Рада (до її складу увійшли колишні політв’язні, репресовані в минулому борці за незалежність України, видатні представники української творчої інтелігенції, прибічники декомунізації України) домоглася прийняття у липні 1990 року Декларації про державний суверенітет України.
Наближався світанок відновлення незалежності України. Усвідомивши це, та зрозумівши, що репресивна машина КҐБ в УРСР конає, я одразу повернувся до Києва, і, за сприянння Дмитра Павличка, Леся Танюка та Івана Драча, з яким я зазнайомився ще з часів моєї першої каденції роботи в Києві, мене було призначено головним консультантом секретаріату Комісії (згодом Комітету) у закордонних справах. Секретаріат на той час очолював майбутній посол Георгій Чернявський, який займався, переважно, питаннями протоколу ВРУ, а я, під орудою Дмитра Павличка, занурився у політичні та зовнішньополітичні справи. То були фантастичні часи, коли, здавалося, історія України матеріальна та знаходиться у твоїх руках, коли найменший крок міг обернути її або на шлях незалежності від Москви, або знову накинути на неї зашморг Кремля під назвою так званого «Оновленого Союзу».
В приміщенні Товариства української мови, а згодом на Банковій в кабінеті Дмитра Павличка, Голови Комісії у закордонних справах, який перетворився на своєрідний штаб Народної Ради, регулярно збиралися члени її керівництва, розглядали та вирішували питання щодо подальшого просування України до омріяної незалежності. Серед них, вагому частину займали питання міжнародної політики. Активну участь у цих нарадах брав професор Володимир Василенко, майбутній посол України в країнах Бенілюксу, згодом, посол у Великій Британії та за сумісництвом в Ірландії, представник України у Раді ООН з прав людини (2006-2010 р.р.). За його редагування міжнародно-правової частини були підготовлені Декларація про державний суверенітет України, а через рік – Акт проголошення Незалежності України за авторством Левка Лук’яненка.
Слід зазначити, що голосування з Акту відбувалося не дуже просто. Більшість у залі ВРУ складали комуністи, депутатом був перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко, головою ВРУ – секретар КПУ з ідеології Леонід Кравчук, а Народна Рада складала меншість. Проте, наполегливість членів Народної Ради, їхня рішучість, пасіонарність, та якоюсь мірою переляканість комуністичної частини у ВРУ через події в Москві, ГКЧП та з приходом до влади Бориса Єльцина, сприяли тому, що 24 серпня 1991 року Акт був прийнятий переважною більшістю депутатів.
Щоправда, Кравчук до останнього боявся ставити Акт на голосування, і значною мірою був змушений зробити це під психологічним тиском Дмитра Павличка та Івана Зайця, які, начебто, прокричали йому: «Став на голосування (міцне слово), а то буде непереливки» (можливо там була й інша словесна конструкція, не знаю). Тоді ж за ініціативою Кравчука, який завжди, на всяк випадок, робив собі альтернативний майданчик (а раптом щось піде не так), було прийняте компромісне рішення щодо проведення референдуму 1 грудня.
Цей компроміс залишав Україну, і зокрема її дипломатію, у підвішеному стані. В Москві зберігалося відносне двоєвладдя, бо Єльцин рішуче наполягав на першості своєї влади та на перетворенні тодішньої РСФСР в окрему державу, а Міхаїл Ґорбачов, ще президент СССР, вовтузився з перетворенням старого СССР в оновлений «Союз незавісімих ґосударств».
Слід нагадати, що за декілька днів до прийняття Акта, до Києва з Москви завітав президент США Джордж Буш старший, який у ВРУ виступив з відомою Chicken Kyiv Speech. В аеропорту його з Москви супроводжував вічно п‘яний заступник Ґорбачова Геннадій Янаєв, якого мені було доручено затримати, аж поки керівник Протоколу Георгій Чернявский не посадить Дж.Буша разом з Л. Кравчуком в окрему, без Янаєва, машину. Що і було успішно зроблено, і віце-президент агонізуючого СССР запізнився на переговори в Києві, змушений був чекати під дверима, поки Л. Кравчук з Дж. Бушем не наговоряться.
Вищим органом влади в українській державі тоді була Верховна Рада України. Як любив неодноразово повторювати Іван Плющ, голова ВРУ: «Після Кравчука, над нами лише Бог». Тому і вся державотворча робота, включно з зовнішньополітичною, у той період була сконцентрована під Куполом та в Комітетах. Тоді ж я ближче познайомився з Кравчуком, який, весь час коливався, – чи їхати йому до Ґорбачова, чи слідувати прикладу Єльцина та рішуче йти вперед шляхом Незалежності. Неодноразово Дмитро Павличко брав мене до кабінету Голови ВРУ, де ми довго переконували Кравчука в тому, що назад шляху немає, а за словесною формулою «Союз нєзавісімих ґосударств» ховається старий СССР. Важливу та неоціненну підтримку ми отримували від секретаріату заступника Голови Верховної Ради Володимира Гриньова та керівника його секретаріату, нерозлучного з пихкаючою люлькою, Олега Бая, у майбутньому радника посланника першого Посольства України в Москві та згодом Генерального консула України в Казахстані. Остаточно крапку було поставлено вже в листопаді, коли Богдан Горинь взяв мене до кабінету першого заступника Голови ВРУ Василя Дурдинця, і ми змогли переконати його та Леоніда Кравчука, що треба, нарешті, остаточно відкинути всі думки та пропозиції президента конаючого СССР та рухатися обраним шляхом розбудови незалежної української держави.
З тих часів мені запам’яталася манера Кравчука вітатися рукостисканням. Його маленька долоня була якоюсь м’якою та неживою. Він подавав її прямою, яка не тиснула вам руку, а вставлялася в неї без будь-яких виявів емоцій. У психології, подібна манера рукостискання свідчить про нещирість, лукавство відповідної особи. Разом з тим, національно-патріотичні виступи Голови ВРУ, які все більше посилювалися з наближенням дати референдуму, свідчили про протилежне. І лише пізніше, після дурості з відмовою зустрітися з командувачев Чорноморського флоту адміралом І. Касатоновим поїхати в Севастополь щоб прийняти присягу Чорноморського флоту на вірність Україні (після чого ображений генерал повернувся в Крим та перепорядкував Флот Росії, після знищення та розграбування з благословіння Л. Кравчука найбільшого в світі торговельного флоту, який успадкувала Україна, після силового введення за його вказівкою до Києво-Печерської та Почаївської Лавр попів та ченців Московського патріархату попри спротив українських патріотів, а згодом, після звернення Кравчука до Медведчука та до блоку «Не так!», я усвідомив, що психологи таки праві.
Заради справедливості тут треба наголосити, що не зовсім правильно звинувачувати лише першого Президента України у відмові від ядерної зброї (а на той час Україна володіла третім ядерним потенціалом у світі). Попри шалений тиск, насамперед з боку недалекоглядної американської дипломатії Буша старшого, Леоніду Кравчуку, за підтримки національно-патріотичного крила ВРУ вдавалося довгий час уникати остаточного рішення з цього питання. Вважаю, що вся вина у поспішному ядерному роззброєнні нашої держави, ще й без отримання рівноцінних дивідентів (а їх можна було би виторгувати багато), все ж лежить на Леонідові Кучмі та на його найближчому помічнику, – Дмитрові Табачнику. Останній відверто, не приховуючись, працював в інтересах Кремля та в антиукраїнському руслі. Тоді, як зараз кажуть, у турборежимі була передана росіянам тактична ядерна зброя (ще й з перевиконанням визначених термінів, чому навіть в Москві здивувалися), тоді ж був поспішно підписаний Будапештський меморандум, з його слабенькими ґарантіями безпеки без’ядерної України, які виявилися не гарантіями, а запевненнями), тоді ж Україна поспішно приєдналася до ДНЯО, і тоді ж Україна не заперечила проти входження, з порушенням Статуту ООН, еРеФії до Ради Безпеки ООН. А Україна могла би на той час багато для себе виторгувати. Деякі західноєвропейські дипломати були дуже здивовані такою недалекоглядною поступливістю українців.
Національна-демократична частина депутатів ВРУ використовувала всі можливості, які на той час з‘являлися, для тиску на комуністичну більшість, на самого Кравчука, на виставленні так звані «червоні лінії», через які він не міг переступити в питаннях державотворчості. Комісія, а згодом Комітет у закордонних справах у першому скликанні Верховної Ради складався з визначних особистостей. Головою став Дмитро Павличко, його заступником – колишній політв’язень Богдан Горинь, членами Комітету були відомі поети та письменники Іван Драч, Роман Лубківський, науковець Тарас Кияк. В роботі комісії брали активну участь керівники Народного Руху, зокрема Леонтій Сундуляк.
У ті часи Комісія намагалася, наскільки це було можливо, хоча б частково виправляти помилки новообраного президента. Так, спільними зусиллями Комісії змогли переконати Івана Плюща, Голову ВРУ, не ставити на ратифікацію підписаний в Біловезькій Пущі договір про утворення СНД, як такий, що суперечив законодавству України, яке забороняло входження до наднаціональних утворень, та визначити для себе статус «засновника», але ж не члена СНД. До речі Москві тоді це дуже не сподобалося.
Розвивалася робота по лінії парламентської дипломатії. Дмитро Павличко був запрошений на з’їзд Європейської партії у Зальцбургу, де таємно зустрівся з Генеральним Секретарем НАТО Манфредом Ворнером і вже тоді порушив питання про вступ України до НАТО. Був і я на цій зустрічі і чув, що у відповідь Ворнер спитав: «А що скаже Росія?». Було зрозуміло, що, попри все, Захід продовжує орієнтуватися на Москву. Поталанило мені брати участь, разом з Богданом Горинем, на сесії Північноатлантичної Асмблеї(згодом Парламентська асамблея НАТО) у Банфі (Канада, провінція Альберта), на яку була запрошена Україна, як неочікувано для нас, для подачі заявки на прийом України до ПАА у статусі Асоційованого члена; а також у складі української парламентської делегації на чолі з Іваном Плющем на сесії в Будапешті, де Україну було прийнято до Парламентської Асамблеї ОБСЄ.
Велася робота і по лінії розбудови двосторонніх відносин. За місяць до референдуму 1 грудня до ВРУ та до Комісії, з неофіційним візитом, прибула делегація Хорватії на чолі з Фрайо Туджманом. Країна у червні 1991 року проголосила свою незалежність та відокремлення від Югославії. Проте, ще довго, як і Україна, була невизнаною зовнішнім світом. Хорвати наполягали на тому, щоб наші дві держави взаємно визнали би одна одну якомога швидше для здійснення певного тиску на західну дипломатію. Тоді ж була досягнути взаємна згода, і 5 грудня Хорватія, і 11 грудня Україна взаємно визнали одна одну.
У ті місяці часто треба було приймати рішення інтуїтивно. Як я вже казав, на сесії Північноатлантичної Асамблеї у Банфі нас запросили на Асоційоване членство. Тоді ми з Богданом Горинем, ледь не на колінці написали відповідну заяву, щоправда погодивши це питання з Леонідом Кравчуком, і тоді ж нам було надане таке членство.
На початку 1992 року молдовський парламент запросив українських депутатів до Кишинева для обговорення питань двосторонніх зв`язків. До Молдови тоді поїхав заступник Голови Комісії у закордонних справах Богдан Горинь та я, як голова секретаріату цієї Комісііі. Одразу ж молдовська сторона, щоправда очікувано для нас, поставило питання руба про взаємний обмін територіями. Нам пропонувалося віддати Молдові частину одеської області на захід від Дністра і до Дунаю, включаючи Ізмаїл, так звану Південну Бессарабію, а Кишенев віддавав би Києву землі на схід від Дністра, так зване Придністров’я. Ця пропозиція була нами одразу ж відкинута, і ми, після деколькогодинних перемовин, швиденько повернулися до Києва.
У ВРУ та в Комісії майже щодня перебували гості з територій та країн померлого СССР. Особливо активними були представники Тататарстану, Башкортостану, кавказких республік на території Росії, Абхазії, Придністров’я. Всі вони просили, щоб Україна визнала їхню незалежність. А Придністров’я ще й пропонувало увійти до складу України. Далі розмов тоді справа не пішла, бо українська сторона непорушно стояла на дотриманні принципу непорушності кордонів.
В Комісії активно спілкувалися та брали інтерв`ю та кореспонденти провідних світових агенств, серед яких особливо запам’яталася молода кореспондентка Financial Times, The Washington Post та The Economist і теперішня Віце прем‘єр-міністерка Канади Христя Фріланд. До речі, діти частини емігрантів другої хвилі зробили блискучу політичну та економічну кар’єру після проголошення Україною Незалежності, завдяки якій Захід згадав, що у світі є така величенька нація українців, які мають свою немаленьку державу. Довелося мені зустрічати і проводжати до аеропорту Бориспіль Збігнева Бжезінського, і його сина Яна, і Генрі Киссинджера. Американці тоді прилітали своїми літаками, зі своїм пальним, якого не було у перші місяці незалежності в Україні. Бжезінські були яскравими прихильниками зміцнення незалежності нашої держави, і всіляко підкреслювали це на переговорах у ВРУ. Старший Бжезінській в машині з Борисполя та назад до аеропорту в бесіді зі мною весь час наголошував на тому, що Сполучені Штати підтримуватимуть нашу державу, якщо вона рішуче піде шляхом демократичних перетворень. По дорозі в аеропорт, вже при поверненні до свого спецлітака, що чекав на нього в Борисполі, Збігнев Бжезінський спитав мене: «Що обере українець – незалежність, чи хліб?» Я завагався з відповіддю, бо економічне становище в країні тоді було жахливим. На що, З. Бжезинський сказав: «А поляк одразу би відповів – незалежність». Слава Богу, що вже у 2020 році кияни, відповідаючи на це саме питання, без вагань та без вийнятку однозначно обрали незалежність. Що ж до Г. Киссинджера, то чи через поважний вік, чи через свою замилуваність Москвою, він часто куняв на зустрічах та був мало захоплений тим, що Україна відновила незалежність. Його поведінка була схожа на поведінку іншого американця, президента Джорджа Буша, старшого, з його Chicken Kyiv Speech за декілька днів до проголошення Україною своєї незалежності.
Комісія, у перші ж місяці Незалежності зайнялася розробкою основ дипломатичної служби вже української держави. Були підготовлені та прийняті закони «Про правонаступництво України», «Про дію міжнародних договорів на території України». На посаду міністра закордонних справ була підтриманий Анатолій Зленко, якому на той час не було альтернативи. Задля справедливості треба сказати, що тоді ж пороги комісії обливав ще й Анатолій Меркулов, колишній завідувач відділом зарубіжних зв`язків ЦК КПУ. Але його кандидатуру навіть не починали розглядати. Першим Послом України став академік Олег Білорус, кандидатура якого була першою, що була розглянута Комісії.
Розпочався організаційний етап формування української дипломатії. Ядром Міністерства у закордонних справах нової держави стали також такі, вже досвідчені українські дипломати, як Генадій Удовенко, Юрій Кочубей, Микола Макаревич, Борис Тарасюк, Антон Бутейко, Ігор Турянський, Юрій Костенко, Володимир Хандогій, Володимир Огризко, Віктор Кирик, Сергій Мішустін, Юрій Малько, Віктор Батюк, Сергій Боровик, Борис Корнєєнко (даруйте якщо когось не згадав) та інші. Разом з тим, цієї кількості кадрів було недостатньо для формування повнокровного МЗС незалежної держави, та створення закордонних дипломатичних та консульських представництв. До незалежності, як вже писав, МЗС орієнтувалося лише на багатосторонню дипломатію в міжнародних організаціях. А зараз постало завдання набувати професіоналізму і в двосторонній дипломатії.
З метою пошуку нових кадрових резервів було запропоновано звернутися до наукових та освітніх установ. Основними вимогами були знання іноземних мов, міжнародних відносин та міжнародного права. Тоді до МЗС прийшов професор Володимир Василенко, довголітній рухівець, видатний вчений у галузі міжнародного права та співавтор Декларації про державний суверенітет України та Акту проголошення незалежності України та інших фундаментальних законодавчих актів з питань державного будівництва та зовнішньої політики. Він став першим послом в державах Бенілюксу. Першим послом у Великій Британії та, за сумісництвом, у Республіці Ірландії став академік Сергій Комісаренко, а першим послом у США – академік Олег Білорус. До роботи в Міністерстві також залучилися професор Олег Семенець, фахівець у галузі міжнародного права Олександр Купчишин, фахівець з іспанської мови світового рівня, письменник та перекладач діамантів іспанської та латиноамериканських літератур Сергій Борщевський, досконалий знавець Вірменії та вірменської мови Олександр Божко та інші. Всі вони приєдналися до оновленого посольського корпусу держави.
Звернулися також до українців, які на той час вже працювали на дипломатичній службі колишнього СССР. Так послом в Угорщині став Дмитро Ткач, послом у Словацькій республіці Петро Сардачук, які склали присягу на вірність Україні одразу після проголошення незалежності. Тоді ж були звернення з боку багатьох інших українців, що працювали на Смоленській у Москві, але бідне Міністерство не могло їх забезпечити житлом, і цей варіант природньо відпав.
Були і помилкові відбори. Вважаю, що особливо кричущим стало призначення послом в Італії Анатолія Орла, який згодом, разом з Табачником в секретаріаті Л. Кучми проводив лінію, далеку від національних інтересів держави України.
Слід зазначити, що одразу після відновлення незалежності серед політиків панувала надлишкова романтична ейфорія. Багато політиків вирішили, що вони досягли мети свого життя — Незалежної України, відійшли від політичної діяльності та поїхали послами: в Канаду Левко Лук‘яненко, до Чеської та Словацької федеративної республіки Роман Лубківський, до Польщі Дмитро Павличко, до Узбекистану та за сумісництвом у Таджикистані Володимир Сметанін.
Після відбору послів постало завдання пошуку приміщень для закордонних представництв. Були сподівання на розподіл спадщини колишнього СССР, але з цим все закінчилося як завжди, що закінчується з Москвою – послідовним обдуренням України. За винятком деяких, всі приміщення дипломатичних та консульських установ, торговельних представництв колишнього СССР були нахабно захоплені Російською Федерацією, а колишні совєцькі дипломатичні та консульські представники у своїй більшості стали російськими. Здається, що на той час лише Україна, з колишніх «братських», одна чинила певний спротив. Десь через суди, а десь завдяки рішучому спротиву рейдерських атак росіян на спільне з нами майно, молода українська дипломатія все ж змогла зберегти за собою деяку частку майна колишнього СССР, володіти якою вона мала повне історичне та юридичне право. Наприклад, у Варшаві, завдяки активності Дмитра Павличка вдалося вигнати з одного з будинків нахабних московитів та розташувати там наше посольство. Тоді ж, руку допомоги простягла Україні наша діаспора. За їхні кошти повністю, або частково були придбані посольства в США, Великій Британії, Франції, Італії та інших країнах, генеральні консульства в Чикаго, Нью Йорку та інші. Активну допомогу у цьому питанні надавав великий українець Богдан Гаврилишин.
Окремо стояло питання розміщення центрального апарату МЗС. Адже до того часу воно тулилося у двох двоповерхових будинках у теперішньому провулку Пилипа Орлика. Тоді, завдяки наполегливості Анатолія Зленка та підтримці Голови Комісії ВРУ у закордонних справах Дмитра Павличка, МЗС пощастило розмістити у будинку на Михайлівській площі, в якому до незалежності хазяйнував обком КПУ та ЦК ЛКСМУ, і в якому Міністерство працює дотепер. Щоправда, колишні комуністи ще декілька років чіплялися за частину приміщень на першому та п‘ятому поверхах цієї будівлі.
Паралельно поставали нові для України проблеми геополітичної стратегії у світі, зокрема дипломатичного визнання новопосталої української держави, пошуку свого місця в системі міжнародних координат, вирішення проблеми ядерної зброї, від стратегічних компонентів якої американці наполягали якнайшвидше нам відмовится. Це питання ставилося умовою нашого визнання. Американські адміністрації часів Дж. Буша старшого та Біла Клінтона постійно перебували в ейфорії, дивилися в «добрі очі» Єльцина, та плекали рожеву мрію на постання «демократичної» Росії. Весь час здійснювали тиск на Україну, яка після розпаду СССР несподівано стала третьою ядерною державою у світі, примушуючи її якомога швидше цей потенціал знищити, передати його, як вони короткозоро вважали, вже «мирній Росії». Наші аргументи американцями рішуче відкидалися. Я сам, неодноразово, виступаючи в Атлантичній Раді у Вашингтоні, у такому ж відомому мозковому центрі у корпорації Ренд у Санта Моніці, Каліфорнія, звертав увагу американських партнерів на те що Москві не можна вірити, що вона, за своєю імперською сутністю, не може бути демократичною, що в російських дипломатичних представництвах сидять ті самі дипломати, що і в часи Холодної війни, що лише вивіски та прапори, а не сутність, в них змінилися. Наголошував я й на тому, що в російських Генштабах сидять ті самі генерали, з тими ж самими мапами з запланованими ядерними ударами по західних столицях. Підкреслювали, що й на Луб‘янці сидять теж самі КГБісти, які не припиняють розробляти підривні акції проти західних демократій.
Американці були наче зазомбовані, і продовжували ставити умовою визнання України свого ядерного потенціалу. Ця зазомбованість продовжила панувати у владних кабінетах США і в часи Буша молодшого, який теж дуже полюбляв очі російського президента. А в наш час на цю ж хворобу захворів й український президент.
На жаль, тоді ж, у перші місяці самостійного плавання України в системі міжнародних відносин ми не могли рішуче протистояти зовнішньому тиску, а також можливо і через недостатню досвідченість, українська дипломатія досить легковажно поставилася до заміщення місця померлого СССР в Раді Безпеки ООН. Його швидко, і, як я переконаний, всупереч Статуту ООН, протиправно захопили московські дипломати не так завдяки своїй хитромудрості, як через нашу меншовартісність та недолугість тодішнього керівництва України. Нещодавно на це знову звернув увагу відомий правознавець Віктор Шишкін, народний депутат України першого, другого та третього скликань, перший Генеральний Прокурор України, суддя Конституційного Суду.
Тоді ж було зроблено дуже багато інших болючих помилок, серед яких і надшвидка та позапланова здача тактичної ядерної зброї, яку, переконаний можна було зберегти та ще й отримати місце постійного члена в РБ ООН; втрата Чорноморського флоту, який був готовий заприсягтися на вірність Україні, бо, як у коридорах влади тоді говорили, новообраний президент України не захотів їхати в Севастополь для прийняття присяги (не панська це справа, мабуть він вважав); проголошення політики «багатовекторності». Західні дипломати були вражені такою кількостю помилок, які болюче відгукуються нам і дотепер.
Але ж, попри недолугості самого Кравчука, недосвідченість українських політиків та певного романтизму патріотичних сил у Верховній Раді, що іноді шкодив усвідомленню нами реальностей та цинізму наших партнерів з міжнародного співжиття, у ці декілька років все ж був побудований фундамент української дипломатії. На Михайлівській площі замайорів український прапор і замість герба УРСР на фронтоні засяяв Тризуб Великого Володимира. У перші ж місяці незалежності, для підготовки молодих кадрів українського дипломатичного корпусу в університетах Львова, Харкова та Одеси відкрилися факультети з міжнародних відносин та міжнародного права, а відповідний факультет у Київському університеті ім. Тараса Шевченка був перетворений на інститут міжнародних відносин. При МЗС було створено Дипломатичну Академію.
Поступово зростала та розширювалася мережа українських дипломатичних та консульських установ. Спочатку в Європі та Північній Америці, далі в Азії та Латинській Америці, потім в Африці.
Був затверджений зразок нового дипломатичного паспорта України. На Михайлівській та в дипломатичних та консульських представництвах нашої держави поступово налагоджувалася системна та повсякденна робота.
Хоча все це вже предмет окремих моїх спогадів.
