Мінський процес: час дилетантів

Коли читаєш «одкровення» наших новоспечених перемовників, складається враження, що члени української делегації в ТКГ взагалі не читали базових документів ОБСЄ та ООН і досить приблизно уявляють, що таке операції з підтримання миру.

Під час недавньої дискусії в Українському кризовому медіацентрі Олексій Арестович заявив, що про розміщення миротворців ООН на Донбасі мова не йде, оскільки РФ може заблокувати таке рішення, скориставшись своїм правом вето в Раді Безпеки ООН. За його словами, натомість Україна пропонує збільшити склад спостережної місії ОБСЄ в чотири рази до 2000 осіб. Раніше, коли пан Арестович був людиною багатьох ідентичностей, тобто блогером, актором, військовим аналітиком та політичним оглядачем, футурологом, колумністом інтернет-ЗМІ, організатором психологічних семінарів і тренінгів (дякую, Вікіпедіє), він міг нести все, що йому заманеться без будь-якої відповідальності за зміст. Але тепер він речник української делегації в Тристоронній контактній групі, та ще й радник керівника Офісу Президента з питань стратегічних комунікацій у сфері національної безпеки та оборони. А тому повинен розуміти, про що він говорить, та має відповідати за свої слова. Проте наведена вище заява змушує в цьому сумніватися.

Аргумент щодо необхідності орієнтуватися на ОБСЄ через те, що Москва може заветувати «введення миротворців», не витримує критики. Насправді в ОБСЄ рішення приймаються консенсусом, тобто за згодою всіх членів ОБСЄ. Правило «консенсус мінус один» було застосовано в ОБСЄ лише один раз, коли організація призупинила членство Югославії в 1992 році. Сумнівно, що нам так пощастить з РФ. А тому отримати потрібне рішення щодо миротворців в ОБСЄ буде так само важко (якщо не важче), як і в Раді Безпеки ООН. Та справа навіть не в цьому. Будь-яка місія з підтримання миру може бути розгорнута тільки тоді, коли сторони конфлікту домовляться про умови встановлення миру. І саме тоді узгоджуються необхідні кроки та, залежно від майбутніх завдань міжнародної місії, визначається, яка саме організація її очолить. На цьому етапі РФ вже не буде сенсу ветувати розміщення миротворців на Донбасі. Якщо ж пан Арестович бачить миротворчу роль для ООН чи ОБСЄ до закінчення конфлікту, то він себе дурить, оскільки ні ООН, ні ОБСЄ не розгортатимуть операцію з підтримання миру, поки не буде що підтримувати. А до того можна розраховувати лише на безпорадну Моніторингову місію (СММ ОБСЄ). Таку саму безпорадну, якою були моніторингова місія Європейського Співтовариства в Боснії (так звані «люди в білому») на початку 90-х та місія ОБСЄ по верифікації в Косово в 1998—1999 рр. І це не дивно, бо спостерігачі не можуть зупинити війну, вони за нею лише стежать. Відтак пропозиція речника ТКГ щодо збільшення спостерігачів СММ ОБСЄ з 500 до 2000 осіб, не має сенсу, бо нічого не змінить. Крім того, він мав би знати, що згідно з рішенням Постійної Ради ОБСЄ PC.DEC/1366 про продовження мандату СММ ОБСЄ, до 31 березня 2021 року її штатний розклад вже включає 1550 постів. Проте, як визнав сам пан Арестович, заповнено лише 500. Навіщо ж пропонувати «збільшення складу спостережної місії в чотири рази», якщо зараз заповнена лише третина позицій? Щоб похвалитися тим що «ми зазнали чергову дипломатичну перемогу»?

Навіть якщо припустити, що ОБСЄ звідкись візьме ще півтори тисячі спостерігачів, це ніяк не підвищить ефективність моніторингової місії, якщо російські окупанти й далі блокуватимуть доступ спостерігачів до своїх позицій. А щодо розширеного мандату, який обіцяє пан Арестович, навряд навіть кількісно збільшена місія ОБСЄ зможе одночасно «здійснювати й контроль над переданням кордону, і проведення виборів, і взагалі моніторинг всієї території». Бо це різні функції і, зокрема, для проведення виборів буде потрібна зовсім інша місія, з іншим складом та іншим мандатом (теперішня місія спостерігачів ОБСЄ цієї функції виконати нездатна), а моніторингу «взагалі» не буває.

Коли читаєш «одкровення» наших новоспечених перемовників, складається враження, що члени української делегації в ТКГ взагалі не читали базових документів ОБСЄ та ООН і досить приблизно уявляють, що таке операції з підтримання миру. Чи варто цьому дивуватися, якщо МЗС відсторонено від Мінського процесу і його фахівців замінено на дилетантів, ким би вони себе не вважали. Виключення МЗС з переговорного процесу, по суті справи, посилає іншим його сторонам сигнал, що тепер Україна не розглядає конфлікт на Донбасі як міжнародний. Можливо це банальне невігластво, але у поєднанні з ідеями про консультативну раду по Донбасу та спробами інспектувати позиції ВСУ спільно з російськими колаборантами з ОРДЛО виглядає як позиція.

Щодо можливих зусиль міжнародних організацій з досягнення миру на Донбасі, Україна, на жаль, і досі не спромоглася визначитися, чого конкретно вона очікує від такої міжнародної присутності. Поки що справа не йде далі розмов про можливе розгортання якоїсь абстрактної «миротворчої місії». Причому розгортання миротворців інколи подається як нібито якась «альтернатива» мінським перемовинам. А це зовсім не так, бо місія з підтримання миру — це не альтернатива переговорам, а їх результат. Переговори про можливу місію теж далеко не зайшли. Найконкретнішою була суперечка про те, де мають стояти «миротворці» ОБСЄ — на українсько-російському кордоні, чи на лінії зіткнення. А те, яким має бути мандат цих чи то спостерігачів, чи то «контролерів», навіть не обговорювалося. А саме з мандату й починається розмова про будь-яку місію. Свого часу ООН, попри прохання українського керівництва, не стала надсилати в Україну технічну місію для оцінювання можливої миротворчої ролі організації. Причиною цього було не тільки небажання Генсека ООН сваритися з РФ, але й невизначеність щодо мандату майбутньої операції. Доки не з’ясовано, що саме потрібно розгортати: класичну операцію з контролю за розведенням військ (як оонівські сили спостереження за розведенням військ на Голанських висотах (UNDOF), поліційну операцію (як UNMINH у Боснії та Герцеговині), міжнародну цивільну адміністрацію (як UNTAES в Хорватії чи UNMIK у Косово) тощо, немає що оцінювати.

Україні потрібно сформулювати конкретні завдання для міжнародної місії, які дадуть можливість визначитися з кількістю персоналу, потрібного для майбутньої операції, та його специфікою (військові або поліцейські контингенти, чи цивільний персонал), її орієнтовним бюджетом і тривалістю. Україна має виходити з того, що після завершення конфлікту на Донбасі на першому етапі може бути потреба у спільному з ООН контролі російсько-українського кордону. На тимчасово окупованих територіях має бути встановлений перехідний період (можна назвати його особливим статусом) під час якого будуть роззброєні та розформовані незаконні збройні угрупування, проведене гуманітарне розмінування території, встановлена тимчасова цивільна адміністрація, яка проведе перевірку (vetting) колишніх бойовиків і членів окупаційних адміністрацій та забезпечить передачу всієї влади законним представникам української держави. А коли на звільненій території будуть створені сприятливі умови, проведе вибори до місцевих органів влади. Це — програма-мінімум. Досвід операцій з підтримання миру свідчить, що така операція під силу лише ООН, оскільки ОБСЄ не має ні внутрішньої структури, ні ресурсів, ні досвіду для такої операції. А тому з вищезгаданого ОБСЄ може бути доручена лише підготовка та проведення виборів, у чому ця організація має неабиякий досвід.

В Україні вистачає фахівців з досвідом планування, розгортання та проведення і військових, і цивільних операцій ООН з підтримання миру. Їхня експертиза неоціненна для підготовки детальної концепції перехідної адміністрації на Донбасі. Таку концепцію бажано мати вже зараз, щоб потім похапцем не вигадувати колесо й не планувати все на «живу нитку». Проте фахова думка нині не дуже шанується, а професіоналів ігнорують. Натомість залюбки слухають базік, які або просиділи рік в місії ОБСЄ в Хорватії через п’ять років після закінчення там війни, або взагалі прослухали курс лекцій на тему миротворчості на тижневому семінарі десь у Швеції. Аматорам з ТКГ теревені таких пустобрехів зрозуміліші, ніж нудні розрахунки професійних цивільних і військових планувальників. А оскільки дилетантам амбіції та імітація діяльності заміняють інституційну пам’ять, ними легко маніпулювати, що й робить російська делегація в ТКГ.

Яскравим прикладом цього стало останнє засідання ТКГ 16 грудня. Російський представник Гризлов не з’явився на відеоконференцію, бо напередодні святкував свій день народження. Українська делегація, замість того, щоб покинути засідання за відсутністю другої сторони переговорів, чомусь почала дискусію з співробітниками окупаційної адміністрації в ОРДЛО. Закінчилося все сваркою, під час якої українського представника непристойно облаяли, а координаторка ОБСЄ ще й позбавила його слова. Замість поставити на місце похмільного Гризлова та координаторку ОБСЄ, українська делегація гордо втерлася та «підтвердила свою готовність продовжити послідовно працювати для реалізації Мінських домовленостей». От такий «дипломатичний маневр».

Новоявлені перемовники в ТКГ, схоже, вважають себе щонайменше Талейранами, Меттерніхами та Кіссінджерами. Я не здивуюся, якщо список численних амплуа в офіційній біографії пана Арестовича незабаром поповниться ще й терміном «дипломат». Але ким би він та його начальники себе не вважали, вони були й залишаються дилетантами.

Олександр Мацука, дипломат, екс співробітник Секретаріату ООН, шеф Секретаріату Ради Безпеки ООН (2012-2016)