А що нізвідки не росте… і як з тим бути
(Закінчення, початок – ТУТ)
Чому від України веде надзвичайно важливі перемовини ні кадровий дипломат, ні навіть високого рангу держслужбовець?
Нотатки дилетанта.
Що посієш…
Можна, звичайно, сидіти біля поля та чекати на врожай. Можна, якщо на тому полі щось посіяли, обробляли ті посіви, доглядали, боролися зі шкідниками…
Банальність? Так, звичайно. Але маю таке враження, що про цей загальник забуваємо і чекаємо на високі врожаї там, де й не посіяно. Згадуючи, для годиться, які врожаї на тому полі збирали. Колись… Давно та не дуже давно.
Скажімо, не тільки коли відзначали 100-річчя дипломатичної служби України, а й сьогодні згадуємо вже з новітньої історії України Анатолія Зленка, Бориса Тарасюка, Володимира Огризка, Володимира Хандогія, Олександра Купчишина…
Згадуємо світлої пам’яті Миколу Макаревича, Антона Бутейка… А на честь легендарного світлої пам’яті Геннадія Удовенка назвали Дипломатичну академію України…
Менше з тим, це жодним чином не заважало і не заважає сьогодні впритул не бачити низку справді видатних українських дипломатів (із числа перерахованих, активних – але поза дипслужбою – і не названих), які були чи не найкращими послами нашої держави і кілька років тому, і буквально до вчора. Не бачити, бо на їх яскравому фоні непомітними будуть вогники з гірлянди блідозелених.
Втім, краще за мене, переконливо та професійно днями у «ПіК» про це написав дипломат Олександр Мацука – «Хроніки політичного примітивізму: парламентери замість дипломатів».
І тому я пропоную, з притаманною мені всесвітньовідомою нелюдською скромністю, взяти під наш громадський, дипломатичний контроль те, що сьогодні на тому полі висівається… Починаючи з Дипакадемії (є певні побоювання), з Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, не залишаючи поза увагою численні факультети та кафедри міжнародних відносин та міжнародного права, світової економіки тощо, бо, як на мій хлопський розум, т.зв. міжнародників зараз готують не менше вишів, ніж журналістів…
Бо сидіти та чекати на врожай, не доклавши жодних зусиль – означає отримати ще й бур’яни з будяками…
«Що він за один?»
Один з моїх керівників ще часів журналістської діяльності так запитував, як правило, про чергового, невідомого йому дописувача, потенційного автора.
Дійсно, дуже важливо знати – що він за один, звідки, чому взявся за ту або іншу тему, чи має достатню компетенцію, знання тощо…
Переконаний, принцип такого підходу – не тільки до журналістів.
Десь років дванадцять мені довелося працювати в апараті Верховної Ради.
От, скаже прискіпливий читач, знову спогади старого буркуна. Так, але в тих спогадах є, як на мій погляд, важливе і актуальне сьогодні «Але!»
Ні помічникам Голови Верховної Ради , ні – помічникові (тобто-мені) заступника Голови, ні керуючому справами в голову не могла прийти думка виступати або від імені керівника, або замість нього.
З постанням посади Президента України не було, в усякому випадку – не пригадую – такого, щоб від імені Президента або замість нього виступав хтось з помічників…
А міжнародними відносинами, зокрема, перемовинами опікувалися кадрові дипломати.
Це я без натяків, це – прямим текстом: чому від України веде надзвичайно важливі перемовини ні кадровий дипломат, ні навіть високого рангу держслужбовець?
Його керівник не в змозі?
Така новація викликає в мене побоювання ще й тому, що за кожну домовленість переговорник має нести персональну відповідальність.
Президент таку відповідальність може нести. Міністр закордонних справ – теж. За свої слова та дії відповідає кожен посол. Кожна делегація (так колись було) має затверджені Центром директиви…
А завканц?
Відтак, повертаючись до нашого поля, якщо замість пшениці на ньому виросте конопля – з кого спитаємо?
Такі, дилетантські, непричесані роздуми, незручні запитання.
Хотілося б почути й відповіді…
Олег БАЙ,
Надзвичайний і Повноважний Посланник