«Карнавал освітньої реформи» або кілька оповідей про долю освіти в сучасній Україні
Що хотіли «реформатори» системи освіти, окрім власної вигоди, так і не зрозуміло.
Оповідь: «А чи був хлопчик?»
Усі, хто читав повість «Життя Клима Самгіна» Максима Горького, пам’ятають моральні муки головного героя, з вини якого втопився у дитинстві хлопчик. Герой усе своє життя переживав цю історію, а вже згодом, рятуючись від постійного морального самоосуду думав: «А чи був хлопчик?». Я упевнений, що наших «реформаторів» так само терзають моральні роздуми та метання щодо безцільно проведених на чолі Міністерства науки і освіти шести років та зроблену ними шкоду для освіти в Україні. Моральні терзання чи їх відсутність – це їхня особиста справа, а ми ж давайте з’ясуємо – «А чи був хлопчик?». Чи була освітня реформа в Україні?
Шукаючи відповідь на це питання ми знову змушені будемо звертатися до постаті Максима Горького але уже з іншого приводу. Він, як відомо, ставши світовою знаменитістю, хотів повторити творчий подвиг іншого генія – Дмитра Івановича Менделєєва. Дмитро Іванович приваблював Горького, як вчений-енциклопедист, який крім точних наук вивчав і суспільство. Горькому хотілося повторити його успіх у цій царині аби самому краще зрозуміти те, що вони разом з більшовиками зробили в частині перетворення світу. Однак окремого системного твору, як у Менделєєва, у нього не вийшло і усе закінчилося лише повістю «Життя Клима Самгіна», що і стала підсумком творчості Максима Горького.
На відміну від нього Д.І. Менделєєв створив один із найбільш системних наукових творів у галузі природничих наук – Періодичну систему хімічних елементів. Саме завдяки своїй системності цей науковий витвір і нині дає змогу передбачити існування ще не знайдених хімічних елементів. У нашому ж випадку навпаки. Саме безсистемність діяльності наших «реформаторів» повністю розкриває реальний характер проведених ними «реформ» та їхні наслідки.
Оскільки наші «реформатори» мають очевидні ознаки геніальності, вони не могли не бути справжніми новаторами із яскравим прагненням змінити світ, а відтак у нас є право сподіватися на те, що з часом ми побачимо їхні реформи так само чітко, як таблицю Менделєєва. Відштовхуючись від сухого остатку їхньої творчості ми вже бачимо перед собою НУШ та НАЗЯВО. Яких же складових поки що не вистачає у системі їхньої «періодичної таблиці «реформи» освіти?»
Слідом за творцями НУШ та НАЗЯВО, щоб не ламати їхню концепцію, будемо домислювати все, чого ще не вистачає у цій «бездоганній системі». Першою за логікою тут мала б іти, названа за зразком НУШ, реформована НУДО (Нова українська дошкільна освіта). Вона поки що не стала об’єктом реформаторських перетворень з причин її майже повного знищення самими «реформаторами». Уся надія тут поки що покладається на обіцянки відомої «реформаторші» кількарічної давнини про те, що дуже скоро п’ятдесяти відсоткове відставання у забезпеченні українських дітей місцями у садочках буде подолано. Ця невиконана обіцянка виявилася щільно підігнаною до ще одного запевнення, тепер уже нової влади в тому, що реалізувавши великі проекти – збудувавши усі дороги і мости в Україні, а також могутні підприємства, влада не забуде і про будівництво садочків. Ну що ж, блажен хто вірує!
Далі, за логікою наших «менделєєвих» мала б іти НУПО (Нова українська позашкільна освіта). Її також уже майже немає. Її як і НУДО поки що замінить боротьба з булінгом, яку регламентує відповідний закон України. Колишня ж система позашкільної освіти знищена або переведена на платну основу (тобто покладена на плечі повсякчас бідніючих батьків), все більше програє у боротьбі з наростаючим впливом «вулиці».
За цим елементом «системних реформ» іде НУШ, широко відома в Україні та за її межами як Нова українська школа. Вона з’явилася подібна блискавці. Швидко пройшовши короткий шлях експерименту, що охопив усього 100 із понад 15 тисяч шкіл, не підготовивши ні підручників, ні роздаткового матеріалу, ні вчителів, які вчили б «по-новому», вона підозріло швидко сподобалася керівництву уряду і почала щедро фінансуватися. НУШ уже чотири роки і щороку на неї країна витрачає приблизно по 1,3 млрд. грн. Щоправда у перший рік надшвидкого її розгортання, «реформатори» нарікали на нерозторопність місцевих влад, що так і не витратили кількасот мільйонів гривень на навчання вчителів для НУШ. Ну це не біда – їх з легкістю замінили кольорові шафки, парти нової конструкції та килими, на яких діти разом з учителями повинні лежати з метою легшого засвоєння навчального матеріалу. І хоч у цій частині «реформи» зовні все добре, я б усе таки радив Рахунковій палаті та ДБР подивитися – чи немає там, чисто випадково, корупційної складової.
Далі за чергою мало б іти створення НУПТО (Нова українська професійно-технічна освіта). Вона також народжується, але поки що відторгає принципи дуальної освіти, зате «прозоро» вкладає гроші у розбудову т. з. навчально-виробничих центрів, повну мертвонародженість яких ми усі скоро побачимо.
Далі іде НУУ (Новий український університет). На думку якогось Олександра Равчева – РR-менеджера ГО «Громадяни в дії», який нещодавно опублікував свою статтю «Про війну Міністерства освіти та ректорів» на сайті osvita.ua, НУУ уже постає у жорсткій, але переможній війні «реформаторів» від МОН із безнадійно застарілим ректорським корпусом. При цьому глибина перебудови нинішньої вищої освіти, на думку автора, сягатиме так глибоко, що доведеться починати з будівництва нових корпусів університетів у чистому полі. Якщо ви мені не вірите – прочитайте самі. Куди ж «реформатори» подінуть будівлі нині діючих університетів досі не відомо.
Одне при цьому радує, що не перевелися іще на Русі богатирі і у наших «реформаторів» росте добра зміна, не менш здібних ніж вони творців НУУ. Ну і насамкінець – НУСОЯО (Нова українська система оцінювання якості освіти), тимчасовим замінником якої поки що є бюрократичний монстр на 1140 робочих місць, що вважається «реформаторами» дуже досконалим. А уявіть собі яким довершеним буде НУСОЯО! У майбутньому! Залюбуєшся.
Можливо у запропонованій системі «реформ» я щось пропустив, то доповніть самі, адже бацила «реформаторства» могла зачепити і Вас, дорогий читачу. Ну, а тепер, пожартувавши, повертаємося до серйозних речей, можливо не так тісно пов’язаних з генієм Менделєєва, але не менш цікавими. Подивимося що ж відбувається з освітою і чи була її реформа?
Як уже зазначалося, однією з головних проблем сучасної української освіти здавна стало неймовірне падіння соціальної престижності праці вихователя дитсадка, вчителя та викладача вищої школи. Заради справедливості слід зазначити, що цей процес розпочався не вчора. Однак за довгі роки тут сталися такі перетворення, що дають змогу говорити про деякі сталі тенденції та симптоматичні зміни. Особливо це стосується періоду активного орудування в українській школі наших «реформаторів», пов’язаного з нервово-хаотичними спробами підняття зарплат учителям та повною відсутністю фінансової підтримки працівників дошкільних закладів та університетських викладачів.
Куди ж дівалися бюджетні кошти, що направлялися на розвиток освітніх програм та заробітні плати педагогам, а виявлялися за межами цього процесу. Це ставалося через щорічне видання не завжди потрібних підручників – 0,8 млрд. грн; утримання надлишкового адміністративного апарату в установах по контролю за якістю освіти – 0,2 млрд. грн; здирництва НАЗЯВО з університетів – 2 млрд. грн, а ще – проведення частини нікому не потрібного ЗНО, забезпечення НУШ меблями потрібного кольору тощо. Таким чином виявляється, що якихось 3-4 мільярди гривень щорічно «вилітають у трубу», замість того, щоб служити людям, які вчать наших дітей. Порахуйте самі скільки це додало б до зарплат учителям, вихователям дитячих садочків чи професорам з доцентами.
Однак саме це і не потрібно нашим «реформаторам». Усі шість років вони продовжували створювати абсолютно дикі диспропорції, коли доцент отримує таку ж заробітну плату як і шкільний учитель, а дрібний бюрократ – як професор. Усі ці люди небагаті, але хто ж піде вчитися в аспірантуру, писати дисертацію, робити публікації по 300-500 доларів США за штуку, захищатися, проходити за власні кошти стажування за кордоном і т. ін., щоб отримувати таку ж зарплату як і вчорашні випускники педуніверситетів.
Відтак можна констатувати, що наші «реформатори» усіляко сприяли нищенню соціальної престижності професії педагога: вчителя, доцента, професора тощо. Донині вони блискуче справлялися з поставленою задачею. А і справді навіщо поневоленій нації освічені громадяни? Досить просто грамотних, тих, які навчилися грамоті лежачи на килимі в НУШ.
Саме завдяки цій діяльності, очолюваної «реформаторами» із згадуваного вже CEDOS (Центр дослідження суспільства) і їм подібних, рекрутуються кадри нових хвиль «реформаторів». Вони вже себе показали. Це завдяки їм наші діти їдуть учитися у ВНЗ за кордон, щоб не здавати зайвого ЗНО, щоб не платити непідйомні кошти за навчання в Україні у відповідності до Постанови КМУ №191, щоб не існувати після завершення вищої освіти на жалюгідні копійки або ж поклавши диплом у шафу іти працювати слюсарем, сантехніком, водієм тощо, хоч для цього ще і доведеться отримувати фах у ПТУ. Значна ж частина дітей, які хотіли б здобути освіту за кошти батьків, не зможуть цього зробити бо тих коштів у самих батьків катма, адже у них малі зарплати, економічна криза, закриті кордони і заробітків немає. Тому цим дітям (а це в основному випускники сільських шкіл) пряма дорога вчитися на тракториста, комбайнера, доярку та фуражира, наміряти на себе картату сорочку та комбінезон, адже продану українську землю також треба комусь обробляти.
Залишається ще одне – мовний бар’єр українців з «цивілізованим світом». Тому наші «реформатори» усі ці роки так нервували з приводу того, що українці так слабо знають англійську. Саме англійську, а не іноземні мови. Вони то хотіли поставити знак рівності між поняттями «іноземна мова» та «англійська мова», то бажали англійську мову запровадити як обов’язкову при здачі ЗНО, то три роки тому сповістили претендентів на вступ до магістратури за два місяці до вступних іспитів про те, що їм доведеться здавати іноземну мову за технологією ЗНО, так само як і профільний іспит. Однак, перший (переважно з англійської мови) іспит буде перевірятися Міністерством, а другий – самим університетом. Це говорило про те, що «реформаторам» не так важливо яким буде випускник-фахівець. Їм важливо, щоб він на задовільному рівні знав іноземну. Знав і розумів, що хоче від нього новий господар.
Якби це було не так, то про англійську та інші іноземні мови згадували б не на іспитах у магістратуру, а починали б учити з дитячого садочка. Я не знаю, чи рахував хтось із «реформаторів» скільки у нас не вистачає добре підготовлених або, принаймні, звичайних викладачів іноземної мови у наших 15 тис. шкіл і чи покращилися ці показники у оспіваній на всі лади НУШ. Питання. Питання. Питання. Але, здається пазли вже сходяться. І постає одне питання: «А чи був хлопчик?» А чи були реформи? І ми бачимо, що країна стала свідком добре спланованої імітації.
Насамкінець, останнє. Нещодавно випадково я почув, що один з нинішніх керівників МОН, який вирізняється ненависницьким ставленням до Національної академії педнаук вихвалявся, що він вже скоро викличе (чи накличе) на цю академію міжнародний аудит, щоб офіційно довести нікчемність її здобутків та розігнати. Я вже говорив, що Академія подобається мені далеко не в усьому, що вона, як і вся наука в Україні потребують реформ, але рухати її так безглуздо, як це притаманно нашим «реформаторам» не потрібно. Наука нам потрібна для того, принаймні, щоб можна було фахово оцінити, наприклад, здобутки НУШ, або Генеральних директоратів у МОН, а також розвивати методики викладання та визначати зміст освіти в Україні. «Реформаторам» слід також пам’ятати, що НАПН посміливішавши, затягнувши уже затягнуті і перезатягнуті пояси, може також спромогтися за свій рахунок замовити міжнародний аудит діяльності «реформаторів української освіти».
Якщо ми серйозні люди і хочемо бачити живою і здоровою нашу Україну, ми повинні пам’ятати прислів’я про те, що коли настає час іти на полювання, то собак уже годувати пізно. Вчитель, професор, та вчений-педагог вимагають уваги держави і достатньої фінансової підтримки увесь час, їх потрібно готувати безперервно, так як і дітей у школі, студентів в університеті, робочих в ПТУ і не заважати при цьому на вимоги «Великого Брата».
Скажіть, чи можуть люди («реформатори» та очільники МОН, МОЗ), які запевняють нас у своїй високій освіченості, патріотизмі і порядності так «рефомувати» освіту в МОЗ, щоб поставивши воза попереду коня, спочатку запровадити американські екзаменаційні тести, а згодом розпочати учити майбутніх лікарів за американськими програмами. Тепер нещасні медики не знають що здавати і як здавати. Зате вчена рада при МОЗ не працює вже два роки. А навіщо вона, коли є «реформатори».
А який «реформатор» у МОН будує в цьому році вступну сесію в магістратуру так, щоб вона в часі «налазила» на вступні іспити в бакалавратурі, а англійська мова приймалася раніше ніж фаховий іспит. Мову, звичайно, треба знати. Більше того, для досить широкого кола українських фахівців вона має стати атрибутивною ознакою освіченої людини, але чому знання англійської набуває самодостатнього значення, а фахова підготовка стає службовою, другорядною величиною.
Питань багато, а от відповідей катма. Що хотіли «реформатори» окрім власної вигоди так і не зрозуміло. Тому треба думати, що робити далі, щоб зберегти українську освіту.
Замість звичного «Далі буде», цього разу я напишу «Далі не буде», а якщо ми будемо пасивними і цілковито передамо ініціативу в руки «реформаторів», то може і взагалі нічого не бути – ні нас, ні наших дітей, ні України, ні її освіти.
Віктор БОНДАРЕНКО