«Ворожі голоси»: стратегічна ініціатива російської пропаганди і «держава в смартфоні»
Сьогодні основні, модернізовані прийоми, форми та методи психологічної війни – на озброєнні московської пропагандистської машини.
Продовження. Початок – тут.
Автор – Олег Бай,
Надзвичайний і Повноважний Посланник,
член правління МГО «Міжнародна Антитерористична Єдність»
Ще у далекому 1972 року у Москві було видано книгу «Психологическая война» (переклад з польської). Книга, в якій « викривалася» , цитую, «психологічна війна імперіалізму» та діяльність «антикомуністичних центрів».
Як не дивно, книга тоді для багатьох з нас мала зворотній ефект. Так, в ній досить докладно аналізувалися форми, прийоми та методи діяльності т.зв. «антикомуністичних центрів, ворожих радіостанцій, кінопропаганди, пропаганди способу життя» тощо. Водночас книга, попри задум авторів, ті центри популяризувала і… привертала увагу до них, викликала бажання, зокрема, самому послухати ті «ворожі голоси».
А хто починав слухати, хто чув заборонені тексти Івана Дзюби, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновіла, «Хроніки поточних подій», хто чув правду про діяльність української діаспори у світі, про агресивність радянської «політики миру», той, зрештою, доходив правильності висновку одного американського політика: «СРСР не треба закидати атомними бомбами, вистачить транзисторних радіоприймачів»…
Такий довгий вступ я зробив для того, щоб наголосити: психологічна війна завжди була, є та буде за своєю ефективністю не поступатися війні «гарячій».
І сьогодні основні, модернізовані прийоми, форми та методи психологічної війни – на озброєнні московської пропагандистської машини. З тією, однак, принциповою різницею, що несе ця машина слухачам, читачам, глядачам не правду, а ретельно замасковані під неї ідеї : «у Росії немає кодонів», «русского мира», «бандерівської загрози»…
Несе, якщо проаналізувати, як «промиваються мізки» і в окупованому Криму, і на тимчасово окупованих територіях Донбасу – достатньо ефективно.
Та хіба тільки там?
Чи не «промивання мізків» кремлівською пропагандистською машиною та ще й московським фінансовим втручанням виводило на вулиці європейських міст протестувальників у «жилетах», відбивалося на результатах виборів, призводило до зміни риторики (щоб не сказати – орієнтації) низки знаних політиків, до глав держав включно?
Приклади – загальновідомі. Тому – повернімося в Україну.
На уже згадуваній жовтневій (2018 року) конференції МГО «Міжнародна антитерористична єдність» була достатньо чітко проголошена вимога удосконалення національного законодавства у сфері інформаційної безпеки держави, у підвищенні захищеності населення від негативних інформаційно-психологічних впливів.
Нова влада відреагувала у досить оригінальний спосіб, внесла восени вже цього року законопроект, яким фактично запроваджується цензура та обмежуються права журналістів. Світовий досвід – проігноровано. Вимоги громадянського суспільства, журналістських спільнот – проігноровано.
Натомість – ні пари з вуст про те, що проросійські сили в Україні і в інформаційній сфері захопили стратегічну ініціативу.
Приклади?
Наближена до президента держави-агресора, організаторки, натхненниці та спонсорки тероризму у світі людина – «потужний комунікатор» (не я його так назвав!) де-факто є господарем низки національних телеканалів…
Російська пропаганда (саме – пропаганда!) присутня у численних так званих розважальних та музичних програмах не одного телеканалу чи радіостанцій…
Російські дійові особи та виконавці, так само як і місцеві колаборанти, отримують сцени та концертні зали…
Чи це якимось чином дотичне до обговорюваної теми, ключовим словом якої є «тероризм»?
Спробую запитати по-іншому. Виховання толерантного ставлення якщо не до тих, хто стріляв з кулемета «на камеру» по наших захисниках Донецького аеропорту, а до тих, хто гастролює окупованим Кримом та непідконтрольними Україні районами Донецької та Луганської областей не призведе, у кінцевому підсумку, до, м’яко кажучи, спокійного сприйняття тих, хто їх запрошує, до визнання людьми ватажків-російських маріонеток -«керівників» цих районів?
До визнання, як цього домагається російська пропаганда, «республік»?
А відтак – за якихось півкроку – до реалізації плана Путіна вивести їх на керівництво України (байдуже, в якому форматі) в якості повноправних партнерів? А самому – умити руки та спостерігати, повторюю, байдуже у якому форматі?
Окремої пильної уваги потребує, переконаний, теза про «державу у смартфоні».
Буде захищеною від тероризму – інформаційного, кібернетичного – така держава?
З власного досвіду знаю: купуючи смартфони не на ринку, а у легальних, респектабельних магазинах та центрах, постійно у тому, чим їх «завантажують», наштовхувався на російські програми – від пошти до розважальних додатків, інформаційних послуг…
Нікого не напружує: яку інформацію збирають ці програми? На чию користь? Як та ким ця інформація використовується?
Особливо непокоять і смартфони можновладців, керівників міністерств, відомств, різних прокуратур , бюро тощо. Не з них «знімається» інформація?
І – про нардепів. Адже їх листування – не лише замовлення повій, ні?
Додам до переліку періодичні «зброї» послуг банків?
А також загальновідому спробу в недалекому минулому відключити електропостачання столиці?
Інакше кажучи, держава буде у смартфоні… А смартфон – у чиїх руках? Сусіда?
І, насамкінець, про мобільний зв’язок.
Зарубіжна преса наводила численні приклади надсилання СМС з погрозами воякам НАТО, сім’ям військовослужбовців… Ми в Україні мали і маємо безліч фактів надсилання нашим захисникам і СМС з погрозами, і СМС з закликами до капітуляції…
Чи знайшли (хоча б – шукаємо?) спосіб протидії?
***
Підсумовуючи – пошлюся ще на одну книгу, книгу легендарного Георгія Почепцова. На нову його книгу, буквально щойно видану «Дететором медіа»
Є над чим замислитися….