Чому закон про Президента нам не потрібен
У теорії конституційного права є таке поняття як органічні закони. Тобто – це нормативні акти, необхідність прийняття яких чітко передбачена Конституцією певної держави. Наприклад, ст. 83 Основного Закону України передбачає, що порядок роботи ВРУ встановлюється Конституцією та Регламентом.
Натомість, в кулуарах Верховної Ради України сьогодні збирають підписи для реєстрації проекту закону «Про Президента України». Логічно, що такий закон також мав би бути органічним, оскільки визначає статус і порядок здійснення повноважень Глави держави. Мав би бути, але не є. Чому? Спробую дати на це чітку юридичну відповідь.
У розділі V Конституції України під назвою «Президент України» не передбачено, що порядок здійснення Главою держави своїх повноважень має бути визначений в додатковому законі.
Ст. 106 Конституції, у якій є перелік повноважень Президента, передбачає, що він може здійснювати лише ті повноваження, які визначені Конституцією.
Тобто Основний Закон України жодним чином не допускає можливості розширювати та деталізувати повноваження Глави держави в інших законах. Сама ідея прийняття окремого закону про статус Президента є неконституційною.
Але теорія конституційного права зрозуміла далеко не всім юристам. Правду казав мій учитель на Львівському юрфаці, світла йому пам’ять, Володимир Семенович Кульчицький: ті, хто отримав юридичний диплом в школі-комбайнерів, основ не знають. А тому й не дивно, що з’являються подібні ініціативи.
На мою думку, відсутність у Конституції України формулювання про те, що порядок здійснення Президентом наданих йому повноважень регулюється у законі, є невипадковим. Адже закріплення статусу і повноважень Глави держави винятково на конституційному рівні є гарантією сталості і стабільності системи розподілу влади.
Ухвалення ВРУ окремого закону про Президента України дозволить законодавчій гілці вирішувати як, коли і яким чином Президент виконуватиме надані йому Конституцією повноважень. Це може спричинити порушення рівноваги між різними органами влади.
Зауважу, у чинній Конституції визначено, що Президент самостійно вносить в парламент кандидатуру Міністра оборони, очолює РНБО і формує його склад, приймає рішення про використання ЗСУ та інших військових формувань та про мобілізацію. Це дозволяє громадянам розуміти, що за систему безпеки повністю відповідає Президент. І за всі успіхи і невдачі у цій сфері відповідальна також одна особа.
Натомість, у проекті закону пропонують передбачити, що кандидатуру Міністра оборони Президент зможе внести до парламенту винятково за пропозицією коаліції депутатських фракцій. Глава держави буде змушений проводити обов’язкові консультації із Прем’єр-міністром щодо формування персонального складу РНБО, зможе приймати рішення про використання ЗСУ, про введення воєнного стану та про загальну або часткову мобілізацію після проведення обов’язкових консультацій з Прем’єр-міністром та Міністром оборони.
Із такої системи розподілу повноважень зрозуміло, що ніхто ні за що персонально не відповідатиме. Всі рішення прийматимуться гуртом, після детальних обговорень. А тому й відповідати за них ніхто не буде.
Додам, що проведення таких обов’язкових консультацій в разі виникнення реальної загрози державній незалежності України (наприклад, збройної агресії з боку іншої держави) може завдати шкоди цілісності України. Оскільки в таких випадках від оперативності реагування залежить дуже багато.
Ніхто ж не буде сперечатися, що під час пожежі в будинку всі його мешканці намагатимуться якомога швидше з нього виходити, а не збиратися на кухні для проведення спільної наради про те виходити через вікно, чи через двері.
У момент небезпеки для держави принцип аналогічний – потрібно швидко ухвалювати рішення і відповідати за них. А тому вказаний законопроект є небезпечним для суверенітету та територіальної цілісності України.
Найважливішим є те, що незалежно від того чи статус Президента намагатимуться врегулювати в цьому законопроекті, чи в будь-якому іншому, незалежно від його норм і положень, цей акт був за визначенням неконституційним!
Оскільки закон про Президента ухвалили ще в 1996 році. І це – Конституція України, яка не допускає регулювання інституту Глави держави в будь-якому іншому законі. Кінець дискусії.
