Тест на добродійність або про економію на гречці
Заможну і впливову людину будуть згадувати не як спритного ділка, а як поважного мецената. Діти будуть пишатись батьком та дідом, а не соромитись його «першого мільйону».
У нас у під’їзді змінили поштові скриньки. Поставили нові, чистенькі, по два ключика видали, з брелоком, на якому написано: «Як тебе не любити, Києві мій!», а також прізвище кандидата в депутати Київради або Верховної ради, який збирається балотуватись. Його колега по партії і по тим радам кілька років тому побудував спортивний майданчик у нашому дворі і обладнав стадіон. Чим погано? Домовимось, що розглядаємо це як добродійність. Мешканці району дуже задоволені і збираються голосувати саме за них. Все ж краще, ніж ті «кандидати» розвішували б величезні біл-борди з черговими порожніми гаслами і жахливими фото, або роздавали «гречку» окремо взятим пенсіонерам і малозабезпеченим.
Панове заможновладці, ви ж такі серйозні люди, може, не варто на дрібниці розкидати кошти? Настав час займатись дійсною добродійністю. Це зараз дуже модно в Європі, США, Канаді, Австралії. Там давно вже ніхто не міряється «майбахами» і рахунками в банках інших країн. Для цивілізованої людини це смішно.
Яке широке і неоране поле в Україні! Можна, наприклад, купити нове медичне обладнання в лікарні, закупити різну літературу в бібліотеки, видати книжки забутих нині українських філософів і публіцистів минулого, зробити ремонти в дитячих будинках та інтернатах, побудувати на власні кошти домівки для сімей загиблих в АТО. І всюди – пам’ятні дошки з вашим ім’ям і іменами всієї родини. Благодійнику «… -енко», «-ук», «-юк», «-ський», «- вич», «- ов» пошана і подяка!
Не дуже цікаво, аудиторія невелика, електорат тобто? Тоді ще такий варіант – відкрити картинну галерею, театр, музей, навчальний заклад, спонсорувати університетські або культурно-освітні проекти тощо. Це все було в історії України: шляхтичі Богдан і Варвара Ханенки створили музей, сьогодні він названий їхніми іменами, колекція мистецьких творів, яку вони зібрали, є основою для чотирьох київських художніх музеїв; подружжя Галаганів відкрили Колегію – так назвали школу-ліцей і вони ж давали кошти на навчання сотням студентів; родина Терещенків будувала і утримувала лікарні для бідних, бібліотеки, ремісницькі училища тощо(їх нащадки до цього часу користуються визнанням); поміщики Василь і Микола Семиренки (їх прізвищем названий сорт яблук) фінансували театральні трупи, давали стипендії вченим і письменникам; підприємець Євген Чикаленко спонсорував газети і дарував тисячі книжок у міські та сільські бібліотеки; майже забутий сьогодні Ілля Екземплярський (архієпископ Ієронім) зробив при Михайлівському Золотоверхому монастирі школу для сліпих музикантів і співаків, а його син Василь Екземплярський – філософ і публіцист – підтримував матеріально родину свого колеги професора Афанасія Булгакова, син якого Михайло написав культові романи «Майстер і Маргарита» та «Біла гвардія». У Музеї Михайла Булгакова, що на Андріївському узвозі у Києві, зберігаються цікаві матеріали про родину Екземплярських.
Сьогодні представники української діаспори вважають за честь спонсорувати бібліотеки і театри, надають стипендії вченим і художникам, талановитим студентам і навіть школярам. Цих добродійників визнають, їм вдячні, згадують добрим словом.
Чим гірше місцеві заможні люди? Навіщо їм викидати гроші на вітер, тобто, на біл-борди і плакати з листівками, на купівлю ефіру на сумнівних телеканалах і місця для публікацій у газетах-одноденках, коли є цілком реальний шанс увічнити себе на століття?
Можна ж дати кошти на бібліотеку або лікарню і зайняти місце у списку почесних громадян міста, пишатись ще при житті власним погруддям або пам’ятником біля приміщенням, названого на честь твого імені. Слава прийде зразу ж. Механізм простий: робите якусь масштабну благодійну справу – журналісти повідомляють про неї у всіх ЗМІ – аудиторія (електорат) засвоює ваше ім’я, яке асоціюється лише з добродійністю – на виборах усіх рівнів віддають голоси саме за вас! Лише треба поспішати, щоб конкуренти не скористались цією ідеєю. І яка економія на біл-бордах і гречці!
Таким чином, заможну і впливову людину будуть згадувати не як спритного ділка, а як поважного мецената. Діти будуть пишатись батьком та дідом, а не соромитись його «першого мільйону».
Благодійність – християнська чеснота, про це добре знають у всьому світі. До речі, про релігію. Минулий 2018 рік пройшов під «омофором томосу» – Православна церква в Україні отримала автокефалію. Подія визначна і непересічна, її можна прирівняти до акту про незалежність нашої держави. Чому б не дати кошти для того, щоб започаткувати музей Православ’я в Україні? Або ширше – музей релігій? Уявіть лише, скільки прибічників зразу завоюєте. Такий чудовий шанс легко і невимушено ввійти в історію України добродієм і шляхетною людиною. Дарую ідею!
Алла БОЙКО,
професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка