Зовнішня політика – у залежності від «Незалежної» української енергетики

«Резонанс» довкола української газової галузі обумовлений тим, що через нашу територію транзитується російський газ у країни Європи і таким чином він впливає на національні інтереси цих країн. Отже зовнішня політика України напряму залежить від її енергетичної незалежності.

У кожній державі енергетика була і є основою держави, основою її розвиту, основою її економіки і т.д. Власне енергетика держави на своє становлення чи принципові зміни потребує більше часу, ніж будь-яка інша галузь. Виходячи з цього, основою незалежності держави від зовнішніх чинників насамперед є енергетика.

Об’єктивно аналізуючи енергетику України (враховуючи потенціал енергетичної науки у державі), можна прийти до такого висновку, що базовими галузями української енергетики є і в найближчі десятиліття будуть теплова енергетика, атомна енергетика, нафтова галузь і газова галузі.

Автор – Богдан Соколовський,

український вчений і дипломат

Вважається, що теплова енергетика України найбільш незалежна від зовнішнього світу. Про ключове значення цієї галузі свідчить хоча б те, що вона генерує майже половину електроенергії і виробляє практично всю теплову енергію України. Хоча, відверто-кажучи, наші ТЕС і ТЕЦ є технологічно застарілі. При цьому і субєктивним фактором, і проектуванням, і науковими розробками, і пальним (здебільшого – вугіллям) Україна здатна повністю забезпечити галузь. Це зараз, в часі тимчасової окупації Росією східної частини Донбасу, Україна змушена імпортувати вугілля антрацитної групи, оскільки на неокупованій частині України антрацит не видобувається. Там видобувається тільки вугілля газової групи. А у нас приблизно половина ТЕС і ТЕЦ технологічно здатні спалювати антрацит і не можуть обходитися лише вугіллям газової групи. Однак, останні роки дають підстави оптимістично дивитись на такі ТЕС і ТЕЦ, оскільки їх господарі технологічно переобладнують їх для спалювання вугілля газової групи.

Певну тривогу викликає українська нафтова галузь. Насамперед це обумовлено тим, що в Україні видобувається лише 15 – 20% нафти, від тієї кількості, яка потрібна (насамперед – у вигляді пального, мастил і бітумів). Крім того, всі НПЗ (радянський спадок) – технологічно застрілі. В результаті, більшість нафтопродуктів (часто – сумнівної якості) в нашу державу імпортуються, держава не має реальних, ринкових механізмів впливу на внутрішній ринок, зокрема – на цінову політику на нфтопродукти. На перший погляд, цей імпорт (зокрема, нафтопродуктів) диверсифікований і відповідає вимогам національної безпеки (поставки нафтопродуктів відбуваються з різних країн: зокрема, – з Білорусі, РФ, Литви, Румунії, Польщі, Азербайджану тощо. Однак, якщо поглиблено проаналізувати кожний канал, то виходить, що практично весь імпорт нафтопродуктів здійснюється із НПЗ, які мають добрі стосунки з «Роснефтью» і підкріплені вигідною комерцією. Словом, наш внутрішній ринок нафтопродуктів на 70 – 80% приховано залежить від одного зовнішнього чинника (РФ), що суперечить національній безпеці. Радикально змінити ситуацію на позитивну можна шляхом реконструкції існуючого НПЗ або створення нового нафто-переробного комплексу, який би випускав у достатній кількості високоякісні, сучасні типи пального, мастил та інші високоякісні нафтопродукти, включаючи високоякісні бітуми і сировину для хімічної происловості. Створення такого комплексу було повністю (включаючи фінансування) пророблено у 2007 – 2008 рр. з ініціативи тодішнього Президента України В.А.Ющенка. Але, на жаль, з незрозумілих причин не було реалізовано.

Трохи покращується ситуація в ядерно-енергетичній галузі. Про ключове значення цієї галузі свідчить хоча б те, що вона генерує приблизно половину (або й більше) потреб української електроенергетики. Можна виділити такі визначальні ділянки цієї галузі: проектування, підготовка персоналу, науково – технічний супровід експлуатації, забезпечення пальним. Стосовно проектування, формування субєктивного фактора (підготовка кадрів) і науково – технічного супроводу до кінця терміну експлуатації нічого змінити не реально – всі 15 українських реакторів спроектовані і супроводжуються радянськими установами. Тепер вони – в РФ. Все це цілком відповідає міжнародному законодавству, яке ніхто заради нас не переглядатиме. Все можна було би радикально змінити без додаткових фінансових затрат, якщо би при завершенні терміну експлуатації встановлених в Україні АЕС, відмовитися від російських реакторів і поступово переходити на розробки іншої надійної фірми. Наприклад, у 2008 – 2009 рр. пропонувалося поступово переходити на канадські реактори CANDU (доволі тривалий досвід експлуатації цього типу реакторів на АЕС є в сусідній Румунії). Навіть при НАН України була створена комісія, яка зробила відповідні напрацювання. Але, на жаль, цей проект до теперішнього часу залишається загальмованим і насправді основою нашої ядерно-енергетичної галузі залишаються російські розробки. Єдиною ділянкою в ядерно-енергетичній галузі, де було можливо поступово позбутися монопольної залежності від РФ, є забезпечення ядерним пальним. Керуючись такою логікою, у 2008 – му році, знову ж таки з ініціативи тодішнього президента В.А.Ющенка, був офіційно започаткований проект (укладений перший контракт) адаптації і постачання ядерного пального японсько – американською фірмою Westinghause, який успішно розвивається дотепер. При цьому було, зокрема, враховано такі фактори: а). жодна інша фірма у світі не може виробляти пальне для російських реакторів, які встановлені в Україні; б). в Україні повноцінний завод по виготовленню ядерного пального для російських реакторів не може існувати, оскільки там є обовязковою ланка збагачення, яка у нашій державі не може бути, відповідно до міжнародного законодавства (до речі, пальне для реакторів CANDU не має такої ланки); в). будь – який дублікат завжди є гіршим від оригіналу (у даному  випадку, пальне компанії Westinghause завжди буде дублікатом пального російсько компанії ТВЕЛ – основного постачальника пального на українські АЕС).

Значна увага світу (навіть неадекватна реаліям) найбільше зосереджена на газовій галузі України. Хоча, ця галузь менше залежна від зовнішнього чинника, ніж згадані нафтова чи ядерно-енергетична. Потенційний вплив на згадані галузі РФ може створити більші загрози для національної безпеки України, ніж на газову сферу – вони можуть «збурити» і населення, і економіку. В той час, як через газову галузь РФ менше може впливати на нашу державу. Зокрема, в Україні тепер видобувається приблизно 20 мільярдів кубометрів газу за рік (можна й більше), що більше, ніж треба для задоволення потреб українського населення навіть при застосуванні теперішніх, застарілих, технологій використання газу. Отже, потрібне лише одне політичне рішення щодо поставок українському народові виключно національного газу і таким чином проблема мінімізується. Виходить, що імпорт газу здійснюється для задоволення потреб промисловості.

Не виключено, що «резонанс» довкола української газової галузі обумовлений тим, що через нашу територію транзитується російський газ у країни Європи і таким чином він впливає на національні інтереси цих країн. А потенційні проблеми в українських нафтовій та ядерно-енергетичній галузях – справа національних інтересів тільки України. Безумовно, як бачимо, і в тому, і в іншому випадках до потенційних проблем причетна РФ як постачальник. Можливо, що вона й ініціює згадані реакції.

Отже, виходить, що нашим «золотим резервом» у газовій галузі є зменшення споживання газу. Ідеально буде тоді, коли обсяг споживання газу у нашій державі буде  рівний (або менший), від обсягу власного видобутку газу. Отже, пріоритетом України має бути запровадження сучасних енергоефективних технологій споживання газу (оскільки існуючі – здебільшого застарілі радянські, відносно низької енергоефективності) і реструктуризація економіки з метою, зокрема, скорочення споживання газу. Варто черговий раз (додатково) наголосити, що українська економіка за структурою все ще фактично є «осколком» радянської економіки. Українська газо-транспортна система (ГТС) є яскравим прикладом «осколковості» радянської ГТС. Її особливістю, зокрема, є те, що в ній фізично поєднуються внутрішні функції (поставки українським споживачам) і транзитні функції (в часи СРСР – це був експорт газу). Причому, при відсутності транзиту виникає проблема з газозабезпеченням українських споживачів на сході нашої держави без участі третіх країн. Це яскраво було продемонстровано у січні 2009 – в період припинення поставок російського газу в Європу. В той час було достатньо газу у ПСГ, які в основному зосереджені на заході. Але для подачі з них газу на схід треба було залучати третю країну. З іншого боку, поєднання внутрішньої і транзитної функцій суттєво ускладнює формування міжнародного консорціуму з транзиту через Україну російського газу.

Не менш важливим завданням є оптимізація кількості зайнятих у газо-транспортній сфері. З часів СРСР так залишилось, що в українській газо-транспортній сфері працюють майже в чотири рази більше людей, ніж у розвинутих державах, які забезпечують транзит газу.

Оптимізація кількості працюючих у газовій сфері насамперед передбачає такі перетворення: 1. запровадження сучасних технологій, які дозволять меншою, ніж тепер, кількістю працюючих виконувати ту саму роботу, що тепер; 2.скорочення кількості працівників за рахунок скорочення обсягів транзиту російського газу.

Отже, при скороченні обсягів транзиту газу і запровадженні сучасних технологій одним з негативних наслідків є скорочення кількості працівників газової української сфери. Причому мова йде про висококваліфікованих людей.

Тут важливо наголосити, що і те, й інше перетворення вимагають не малих інвестицій. Причому. Ніде у світі повноцінного досвіду таких перетворень ГТС нема – аби його «під кальку» запровадити у нас. Але є українські, національні висококласні фахівці, які можуть розробити унікальні проекти.

Ще одним негативом скорочення обсягів транзиту газу є зменшення прибутків за транзит газу.

Було б логічним, щоб тих працівників НАК «Нафтогаз України» і ПАТ «Укртрансгаз», які потенційно мають бути скорочені, держава перекваліфікувала і була готова зайняти в інших сферах. Цілком реально, щоб перекваліфіковані таким чином працівники були задіяні у новостворюваних підприємствах, спрямованих на імпортозаміщення. Важливим також критерієм діяльності цих підприємств мало б бути те, що сумарний їх дохід має бути не меншим доходу за транзит теперішніх обсягів газу.

Останнім часом активними є ініційовані Україною міжнароні перемовини щодо блокування проекту «Північний потік – 2» – газопроводу, по якому планується транспортувати російський газ до Німеччини по півночі.

Зрозуміло, що введення в дію цього газопроводу (Північний потік – 2), разом із проектом Південний потік (який активно будується), здатні практично унеможливити транзит газу через Україну. Є щонайменше дві складових цього газопроводу: економічна і політична. Зараз переважає політична – РФ переконана через газ зможе маніпулювати Німеччиною і всією Європою. Хоча останні переконані у протилежному – для них є зразком те , що сталося з СРСР.

У всякому разі, перемовини щодо блокування проекту Північний проект – 2 заслуговують поваги і всесторонньої підтримки.

Разом з тим, нема сумніву у тому, Україна як солідна держава, буде готова до негативного для України результату – введення у дію Північного потоку – 2. У такому разі, нам треба зробити згадані перетворення газової сфери і загальне осучаснення ГТС.

Відверто – кажучи, «Північний потік – 2» тільки прискорює наші дії – адже з кожним роком видобуток газу в РФ (родовища, з яких видобувають газ для експорту) зміщається на північ і через кілька років транспортувати російський газ у Європу через Україну буде економічно не вигідно. Вигідніше – через північні газопроводи (якими є Північні потоки). Те саме стосується і казахського газу – його буде вигідніше транспортувати через газопровід Південний потік.

Богдан Соколовський, вчений, дипломат.