Що нам робити з Росією?
Так називалася видана ще у 90-ті книга письменника та журналіста Богдана Кушніра. Сподіваюся, друже Богдане, пробачите мені таке запозичення для заголовку роздумів про міжнародну журналістику України.
А тепер-по суті.
Є така інформація, що десь у грудні Центр вивчення Росії планує провести серйозний захід, на якому обговорити проблеми протидії російській інформаційній агресії .
Очевидно, там будуть висловлювати своє думки і поважні вчені, і відомі журналісти, і дипломати…
Не втримаюся, щоб не вставити свої дилетантські 5 копійок.
Про що б я там сказав?
За законами жанру, очевидно, мав би розпочати з посилання на відому резолюцію європарламантарів стосовно протидії російській пропаганді.
Але… Але дозволю собі розпочати з іншого. Не з протидії Росії та її пропаганді, а з боротьби з першоджерелом, з першопричиною…
Російська пропаганда, спрямована проти України, Європи, проти всього світу, цивілізованого світу, існуватиме доти, доки існуватиме сама імперія зла, саме – імперія, зі своїми загарбницькими планами, божевільними витратами на війни, на пропаганду, на підкуп, за влучним висловом В.Огризка, «Попінтерну», скрізь, де тільки дозволять або мляво «протидіютимуть»…
Тому, на мій дилетантський погляд, маємо говорити про необхідність повномасштабного наступу на імперію зла, подобається це чи ні нашим миротворюкам та цнотливим прихильникам «стандартів журналістики».
Як це робити?
На мій хлопський розум, насамперед міжнародна журналістика України має стати справді міжнародною, покінчивши з провінційністю та хуторянством, з самозакоханою самоізоляцією.
І не лише подавати у закохано-захопленому стилі звіти про марші вишиванок у різних країнах чи про виступ когось з європейських бюрократів щирою українською (вчись, Азіров!) , а конкретно співпрацювати з журналістами держав Балтії, держав-сусідів України і не тільки, співпрацювати з тими авторитетними у своїх країнах журналістами, які мають чітку антиімперську позицію.
Задля спільних публікацій (у нас і у них) спільних газетних шпальт, показу спільних телесюжетів. За для, скажу так, підсилення голосу, щоб його було чути і його було почуто.
Думаю, кілька таких журналістів-міжнародників в Україні є, кілька видань та телеканалів, маю надію, також.
А в світі – значно більше!
Не маючи жодних ілюзій стосовно Мінстеця та МінКімкіна, вважаю, однак, необхідним вимагати більшої інформаційної насиченості сайтів посольств.
Хоча б для того, щоб у країні перебування (а не лише у стінах Кризового центру) люд знав – скільки у повній відповідності до Мінсько-Мюнхенського договірняка російські зайди підло та безкарно, на очах «глибоко стурбованих» міжнародних спостерігачів вчора, як і кожного дня, вбили захисників України та мирних жителів.
Розумію, у Парижі чи Берліні цього можуть не схвалити… Але ж гинуть наші, а не їхні громадяни.
Скажу й про комунікаторів.
Ні, не таких, за визначенням наших володарів, «потужних», як засновник «Українського вибору»… (Тут дозволю собі відволіктися, щоб згадати ще одного «комунікатора» з мандатом спецслужб, який потужно комунікував між народом і владою. Піп Гапон його звали).
Комунікаторів, які доносили б правду про російську агресію. Про звірства окупантів у Криму та на Донбасі під час спільних конференцій студентів факультетів та кафедр журналістики вишів різних країн, наприклад.
Молодь молоді повірить швидше, щиріше, надійніше.
Тут, правда, є проблема підготовки журналістських кадрів, глибокий аналіз якої нещодавно презентував «Детектор медіа(пані Діана Дуцик) . До речі, йшлося у тому аналізі і про недостатність міжнародних контактів факультетів та кафедр журналістики з зарубіжними колегами. І наголошувалося на необхідності здійснення невідкладного аналізу професійного вишколу майбутніх міжнародників. Але то вже тема для іншої розмови, яку, за попередньою інформацією, готують в Інституті міжнародних відносин КНУ.
У наступ має йти все суспільство. Єдиним, перепрошую, фронтом.
Маю на увазі, насамперед, об’єднання зусиль численних громадських, неурядових організацій.
Не претендуючи на вичерпність, назву, для прикладу, Українську асоціацію зовнішньої політики (В.Хандогій), Інститут світової політики (А.Гетьманчук), Українську призму (Г.Максак), Фонд підтримки журналістів імені Анатолія Москаленка (Ю.Нестеряк)…..
Щоб виробити спільну платформу, спільну позицію: що нам робити з Росією?
Картахена має бути зруйнована!
Хто запідозрить мене у екстремізмі – Картахена нашої провінційності, як визначав її ще Юрій Шевельов.
А те, про що ви могли подумати… теж. Разом. Усією спільнотою.
