Україну ще не будували як національну державу. Що робити?
Очевидно, що на початках відновлення незалежності були допущені серйозні помилки. Отже їх треба виправляти. І чим раніше, тим краще.
Останнім часом, зокрема після оприлюднення е-декларацій наших владних мужів і після президентських виборів у США, в українському суспільстві все частіше виникає запитання: «Що робити в Україні?». Адже не є таємницею те, що ситуація в державі критична. Для того, щоб зрозуміти ці запитання, доцільно достеменно з’ясувати чому і як ми опинилися в нинішній ситуації, що пропонувалося і т.д. Принаймні з’ясувати на стільки глибоко, аби знову не допустити вже зроблених помилок, а факти нашої історії використати як однозначні аргументи для розробки конструктивних пропозицій що робити, аби вийти з кризи. Дехто закликає повністю реформувати державу. Але ніхто не вказує, які реформи потрібні насамперед, а які згодом, в якому порядку їх робити, де точка відліку для оцінки ефективності реформування, як нам враховувати світовий досвід та ін.
Загальновідомо, що перед оголошенням теперішньої української незалежності, республіка УРСР за потенціалом вважалася однією з найсильніших у світі. А тепер, через 25 років, незалежна Україна (у тих самих межах!) є однією з найбідніших. При цьому, практично ніхто не замислювався над тим, що на початку 90-х потужність України оцінювали за одною моделлю (національної держави, яка характерна для всіх європейських країн), а вона була заснована і розвивалася за іншою моделлю (так званого ліберального утворення без національних ознак і традицій). Тобто за моделлю такого собі зменшеного СРСР.
І в нас, і за кордоном виникає банальне питання: як так сталося, що при такому високому рівні підтримки народом незалежності України у 1991-му році минулого століття (понад 90%) тепер наша держава опинилася у вкрай складній кризовій ситуації?
Тут важливо нагадати, що державність України виборювали десятки поколінь українців впродовж кількох останніх століть. Лідери політичної думки нашого багатоетнічного народу акумулювали напрацювання і сподівання суспільства і передавали їх наступним поколінням, плекали культуру, мову тощо. У такий спосіб українська нація у «форматі» УРСР прийшла до чергового проголошення незалежності, підтвердженого референдумом 1.12.1991.
Отже, наприкінці минулого століття, ще у складі СРСР, українські активісти, більшість яких об’єднав тоді монолітний Народний Рух України, володіли теоретичними і практичними напрацюваннями як розбудовувати незалежну національну державу в цілому і майже по кожній галузі.
На всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991-го року, проголошення незалежності України підтримала абсолютна більшість громадян. І це при тому, що радянські спецслужби і ЦК КПРС поборювали НРУ відразу після його заснування. Часто – засилаючи агентуру, «стимулюючи» роздрібнення, розпорошення сил, сіючи дискредитацію, брехню та зневіру. Але заради справедливості, зокрема, варто звернути увагу на те, що на теренах нашої республіки на початку 90-х років минулого століття проживали й люди, які сформувалися під впливом імперій – без українських національних цінностей. На референдумі вони переважно також підтримали незалежність, оскільки вважали, що і їм, і Україні буде краще без вказівок метрополії (на той час – Москви). Отже мало місце «співпадіння», коли на згаданому референдумі нашу державність одночасно підтримали щонайменше дві протилежні категорії громадян – ті, хто плекав мрію про незалежну національну державу, і ті, хто бачив Україну як незалежне адміністративне утворення без національних ознак. Світогляд і система цінностей останніх (чи других) формувалися переважно в лояльних до правлячого режиму умовах – в сім’ях, робочих і навчальних колективах тощо. А правлячі режими на наших теренах, які мали більшу площу, ніж тепер, завжди були проти будь-яких українських національних проявів – такою була сутність імперій, до яких ми входили. «Другі» потрапляли у владу (останнім часом – у владу УРСР чи СРСР), а «перших» туди не пускали. Траплялося, правда, зрідка, що, незважаючи на умови, і серед «других» формувалися справжні українські патріоти.
У результаті, на момент проголошення незалежності в 1991-му році влада в УРСР складалася здебільшого з осіб, які розглядали майбутню Україну як незалежне адміністративне утворення без національних ознак, а старими й новими (на той час) напрацюваннями в царині українського державотворення, конкретною програмою розбудови володіли інші люди, які бачили незалежну Україну як національну державу.
І після проголошення державності посткомуністична влада заходилася вибудовувати на теренах України якесь утворення без національних ознак (мовляв, «мы сами порулим – без Кремля»), що не співпадало з прагненнями значної частини українського суспільства і його справжніх національних лідерів, які не були допущені до владних крісел. Іншими словами, мав місце серйозний ментальний розрив між неукраїнською частиною суспільства, включаючи владу, (так званою «ліберальною частиною суспільства»), з одного боку та українською національно свідомою частиною суспільства, з іншого.
Варто зауважити, що і ті й інші діяли здебільшого щиро (нещиро чинили хіба що окремі агенти). Але в цілому ці «табори» всюди взаємно поборювали одне одного, чим черговий раз користалися треті, зовнішні сили.
Обидві згадані частини суспільства були і залишаються нині неоднорідними. В «неукраїнській» частині, наприклад, вражає розмаїття – від прихильників демократичного укладу, як у США, до діаметрально протилежного, авторитарного, як в СРСР та в інших авторитарних режимах. Неоднорідною є і проукраїнська частина. Зокрема, в центрі і на сході країни українців привчили бути «прохолодними» до героїв, визнаних на заході, і навпаки. І тих, й інших з метою загальної дестабілізації держави додатково штучно ділили і ділять ворожі політтехнологи та реконструктори імперії – використовуючи релігійні, мовні відмінності, через численні політичні партії і партійки. Згаданий ментальний розрив формувався тривалий час імперіями із застосуванням усіх владних важелів, а крім того, підкупу і залякувань, цинічної брехні і вбивств.
Окреслена ментальна розбіжність, мабуть, і є головною проблемою, через яку наша держава тупцює на місці і спотикається на кожному кроці вже 25 років.
З проголошенням незалежності самостійна українська держава успадкувала, на жаль, майже всі радянські «надбання». Влада залишилася майже незмінною. Її очільники після проголошення незалежності почали хвалитися «пробудженням» національної самосвідомості й великим досвідом державного управління, здобутим в радянські роки. І при цьому при вирішенні кадрових питань шукали собі подібних та вперто сторонилися національно свідомих елементів. Мало хто з них замислювався на тим, що «радянський досвід» демократичній державі не підходить і є навіть шкідливим. Так, треба зазначити, чимало з тих, хто працював в СРСР, довели, що можуть бути успішними управлінцями і державними службовцями в нових реаліях. Але далеко не всі. Це означає, що вже тоді, на початку 90-х, треба було «перезавантажувати» всю владу, а не тільки змінювати окремих посадовців верхньої ланки. При цьому слід було виходити з того, що радянський досвід і ментальність категорично не прийнятні для творення Української Держави, а достатнього українського не має ніхто. Тому певний час довелося б переживати кадрові «турбуленції» – міняти чиновників доти, доки не буде знайдений прийнятний. Чим раніше здійснюється це перетворення, тим швидше настає стабілізація – почали б на початку 90-х, вже давно би закінчили. У цьому контексті було і досі є помилковим використання носіїв неукраїнського досвіду для прийняття державних рішень, оскільки вони об’єктивно, при всьому бажанні, не можуть відчувати всіх особливостей розвитку нашої нації, української ментальності, традицій тощо. Для врахування при українському державотворенні зарубіжних напрацювань іноземних та радянських фахівців можна і варто призначати радниками. Проте рішення мали би ухвалювати місцеві, українські кадри.
Очевидно, що на початках відновлення незалежності були допущені серйозні помилки. Отже їх треба виправляти. І чим раніше, тим краще.
До цих пір на наших теренах розбудовували переважно так звану ліберальну (а насправді деформовану космополітично-олігархічну) державу, де народ бідний, а влада і наближені до неї інші меншості – багаті. Для цього активно використовувався радянський досвід, ігноруючи напрацювання українських попередніх поколінь. На жаль, це добрих результатів не дало – «модель не спрацювала».
Отже, тепер, з метою виведення нашої держави з кризи, варто творити українську національну державу (враховуючи те, що наш народ мультиетнічний, багатомовний, багаторелігійний тощо), яка передбачає сильні та заможні і народ, і меншості, включаючи владу. Власне розбудова української національної держави дасть можливість сповна врахувати попередні розробки. Для цього доцільно застосувати нові підходи, врахувавши напрацювання попередніх поколінь і позитивний досвід 2005 – 2009 років. Ці напрацювання не можуть бути «калькою», оскільки ситуація постійно змінюється і нинішні реалії відрізняються від попередніх.
Необхідною умовою перезаснування нашої держави як національної є єдиний порив українського народу і формування ним нової, національно-патріотичної, неолігархічної влади. Є багато варіантів (механізмів) творення такої політичної сили. Один з них – фактичне об’єднання зусиль всіх національно-патріотичних сил України при переважанні державних інтересів над особистими амбіціями (на кшталт НРУ кінця 80-х років – початку 90-х минулого століття). Головним критерієм до членів такої сили і її висуванців має бути: «влада повністю відділена від бізнесу». Причому в керівництві та висуванцями такої об’єднаної політичної сили можуть бути тільки ті особи, які формувалися як особистості в українських умовах, у яких живе більшість нашої нації. Важливо, що така сила має фінансуватися тільки за рахунок її членів – українських патріотичних громадян з категоричним несприйняттям фінансування «зі сторони», зокрема від олігархів. Той, хто зреалізує такий підхід, зробить неоціненний внесок в українське державотворення.
Крім цього, враховуючи практичний досвід останніх століть, треба створити систему ефективного протистояння відпрацьованій імперіями традиції дискредитації, нейтралізації чи ліквідації українських патріотів і лідерів громадської думки. Навпаки – треба налагодити систему їх підготовки, підтримки і захисту.
Треба змінювати (часто – і психологічно, і ментально) метод формування суспільної думки: в авторитарних режимах позиція влади формує думку народу, а в демократичних навпаки – думка народу визначає позицію влади.
Тут, так чи інакше, виникне питання українських етнічних територій. На жаль, на ньому позначились жорстокі дії імперій. Отже, питання територій визначатиметься насамперед позицією їх населення.
Все це свідчить про те, що напрацювання попередніх поколінь треба вивчити, обговорити з суспільством і все прийнятне використати.
Станом на кінець 1991-го року пропонувалися, серед інших, такі принципи побудови держави України, які не втратили актуальності і тепер:
- єднання української нації;
- обов’язковою вимогою до кожного українського держслужбовця є патріотизм;
- всі претенденти на владу є прозорими, зокрема, щодо власності, прибутків і видатків;
- Росія є основним недругом України і може бути тільки рівноправним партнером;
- Опора на кадри, які сформувалися на основі цінностей більшості нашого народу, в українських реаліях, а не в інших умовах, зокрема – не в середовищах меншостей;
- забезпечення оптимальної зайнятості українського населення;
- перш, ніж звільняти працюючих, їм мають бути запропоновані привабливі робочі місця, зокрема з метою унеможливлення формування кваліфікованої антиукраїнської колони «колишніх».
Цими принципами мали би керуватися усі українські працівники, насамперед державні службовці при виконанні, будь-яких робіт. Але, на жаль, їх здебільшого не дотримувалися 25 років. Весь час вирішувалася проблема «вижити». А тепер пожинаємо плоди такого підходу.
Реформи поділялися на стратегічні (засадничі), які визначають саме існування держави, і тактичні, які визначають темпи розвитку держави чи окремих галузей.
До засадничих реформ відносяться, зокрема, такі:
По-перше, слід би запровадити оптимальну систему набуття громадянства України. У цьому контексті дивно виходить: після референдуму за незалежність України 1 грудня 1991 року, на якому за незалежність проголосували 90,32% з 84,18% мешканців УРСР, які мали право і голосували, українське громадянство отримали автоматично всі, хто проживав на той час на території нашої республіки. Тобто українське громадянство отримали навіть близько 10% противників української незалежності. Хоча наприкінці 80–х – на початку 90-х минулого століття поборники української державності вважали, що всі ті, хто проживав в УРСР, але не бачив себе громадянином незалежної України (мабуть, вони входили до тих 10 відсотків), мали би отримати лише довічне право на ПМЖ (постійне місце проживання) в Україні з обмеженнями щодо виборів і державної служби, а не громадянство. Так, на жаль, не сталося, а ПМЖ в 1992 р і пізніше було надано дуже незначній кількості наших співмешканців і то в більшості через недоліки у законодавстві. Більше того, багато з тих, хто не хотів незалежної України в 1991 році, та їхні послідовники активно проникли і утвердилися у владі в Україні, де разом з українськими колаборантами сформували доволі потужну антиукраїнську «п’яту колону». Рано чи пізно цю абсурдну помилку треба виправляти з урахуванням українських національних інтересів і світового досвіду. І було би контрпродуктивно зупинятися лише на з’ясуванні хто і в чому колись помилився. Це знати треба, принаймні аби не допускати таких помилок у майбутньому.
За оцінками 1989 – 1991 рр, систему набуття українського громадянства треба запровадити за час до одного року. Очевидно, що цей термін тепер мав би бути не більший.
- Запровадити нову, ефективну кадрову політику на державній службі, характерну для демократичних країн. Наразі у нашій кадровій політиці переважає радянська спадщина. Зокрема: по-перше, кадрову політику, в т.ч. на державній службі, визначає перша особа відомства (міністерства, адміністрації, організації і т.д.) здебільшого на підставі особистої відданості; по-друге, держслужбовець в Україні не обов’язково цінує українські цінності; по-третє, співробітник має бути (де-факто) фахово підготовлений в рамках імперських цінностей.
Українська кадрова політика, зокрема на державній службі, має базуватися насамперед на такому: передбачати виключення особистого фактору керівника; обов’язковою вимогою до кожного держслужбовця є український патріотизм; фахова підготовка або здібність до засвоєння фахових навиків сучасних демократичних суспільств.
Необхідно також радикально спростити відкликання неефективного працівника з посади у владі, чітко дотримуючись українського законодавства.
Нову кадрову політику в Україні, за переконаннями 1989 – 1991 рр, можна і треба запровадити за один-два роки.
- Обов’язково треба зробити «інвентаризацію» всіх наших потреб і можливостей, експортних ресурсів. На основі результатів такої «інвентаризації» об’єктивно змоделювати функціонування та розвиток держави і максимально замкнутої української економіки, передбачивши: розвиток; скорочення і навіть ліквідацію існуючих галузей, створення та розвиток нових галузей, яких нема тощо. Адже в УРСР вироблялося окремих видів продукції значно більше, ніж тут споживалося, а іншу продукцію, якої республіка потребувала, завозили з інших радянських республік. Тепер вона імпортується, часто контрабандою. Згадана модель має обов’язково передбачати, щоб українська економіка, зважаючи на агресивність сусідства, при потребі, могла би обходитися без імпорту з країни-агресора. Загалом імпорт запроваджується лише за нормальних відносин з країною-експортером і лише на конкурсній основі з урахуванням національних інтересів, зокрема, збереження робочих місць у нас. Лише на основі результатів такої «інвентаризації» можна об’єктивно планувати і розвивати конкретні галузі економіки та державу в цілому, оцінювати її реальний стан і перспективи. Тобто створювати нові галузі, модернізувати існуючі, скорочувати непотрібні або шкідливі напрямки, оцінювати зроблене тощо. Наприклад, в Україні треба створити і розвивати ось такі нові галузі; це потребує інвестицій на таку-то суму; зараз виконано на стільки-то відсотків і т.д. Інакше не зрозуміло від чого відштовхуватися. Де точка відліку? Інакше буде те, що було і є: раніше гроші з економіки йшли в партійний апарат КПРС, тепер – в кишені олігархів.
За оцінками 1989 – 1991 рр, таку «інвентаризацію» можна зробити за один-два роки.
- «Перезавантажити» правоохоронну сферу. Певною мірою кроком у цьому напрямку є запровадження в минулому році поліції, замість радянської міліції. Але решта правоохоронних органів в нашій державі збереглися, по суті, такими, як вони були в УРСР. Хоча ще на початку 90-х пропонувалося, щоб певний час (2 – 3 роки) існували дві паралельні структури (міліція, КДБ (тоді ще не було СБУ), прокуратура, суди) з поступовим «перетоком» частини кадрів через народну оцінку («фільтрацію») зі старих у нові структури. До цього пропонувалося додати набір нових кадрів при зменшенні до середньоєвропейського рівня їхньої загальної чисельності. Тут доречно згадати, що у контексті реформування МВС, паралельно з існуючими, було створено муніципальну варту у Львові, на базі якої напрацьовувався національний досвід для запровадження в інших регіонах.
Тепер цей досвід може бути вельми актуальним, оскільки деякі із особливостей запровадження, зокрема НАБУ, частково співпадають із згаданими минулими пропозиціями. Різниця лише в тому, що тодішні українські напрацювання передбачали залучення виключно своїх сил і фінансового забезпечення Української держави, а тепер залучаються й іноземні.
В 1989–1991 рр прогнозувалося, що нові правоохоронні органи стануть високопрофесійними через два-три роки.
- Запровадити нову схему формування собівартості продукції і послуг, яка обов’язково має передбачати, що частка зарплати складає 40 – 60%.
Цю систему слід запровадити за один-два роки.
- Реформувати українську енергетику з метою унезалежнення від РФ.
Це можна зробити за 5 – 6 років.
- Запровадити українську фінансово-банківську систему, включаючи валюту.
На це також треба 5 – 6 років (це частково виконано через запровадження гривні у 1996 р).
- Забезпечити ефективність української влади і захищеність її від «п’ятої» колони.
У цьому контексті варто наголосити, що неефективність, і навіть слабкість державної служби в Україні, зокрема, обумовлена насамперед особливостями авторитарної, успадкованої від СРСР системи влади – коли у будь-якому міністерстві чи відомстві, зокрема, всі рішення (і стратегічні, і тактичні) приймаються, як і колись, керівництвом, фактично не враховуючи думки рядових держслужбовців, які безпосередньо відповідають за даний напрямок. Отже діяльність таких рядових чиновників в деякій мірі позбавлена сенсу, а відтак – відомство, яке вони представляють, в цілому є неефективним порівняно з країнами з усталеною демократією. В останні роки багато таких держслужбовців виключно механістично скоротили, зберігши саме відомство. Таким відомством легко маніпулювати ззовні (впливати, володіти інформацією тощо) – з цією метою часто насаджували агентів впливу і використовували колаборантів у вертикалі керівництва відомства, тобто, формували «п’яту колону». Для унаочнення можна навести приклад з недержавної служби: будь-який співробітник західного університету набагато менше залежить від ректора і декана, ніж співробітник університету нашої системи, яка успадкована від радянської. Таку різницю між роллю і впливовістю адміністративних посад на суть роботи співробітників можна спостерігати також, аналізуючи будь-яке наше міністерство чи відомство державної служби (наприклад: міністр; заступник міністра; керівники департаменту, управління, відділу, рядовий співробітник; чи – керівник РДА; заступник керівника; керівник управління, відділу; рядовий співробітник і т.д.) – керівництво визначає зміст роботи всіх співробітників, включаючи рядових.
Отже, у контексті реформування існуючої української системи влади, насамперед, було б доцільно, принаймні на перехідний період (4 – 5 років?), забезпечити «зміщення згори донизу» точки прийняття рішення в системі і таким чином, зокрема, підвищити відповідальність і ефективність рядових співробітників, а відтак – ефективність всієї владної системи. Крім того, це найбільш ефективний спосіб нейтралізації антиукраїнських елементів (п’ятої колони, як тепер прийнято називати).
Можна і навіть треба, звичайно, доручити боротися з антидержавними елементами українським правоохоронним органам. Однак, тут, серед багатьох інших, виникає один базовий висновок: окрім всього іншого, їхніх зусиль просто не вистачить, аби терміново знешкодити «п’яту колону», а розширювати їх не можна. Крім цього, силами правоохоронних органів практично неможливо гарантовано упередити імплементацію нових антидержавних елементів.
Водночас варто наголосити на тому, що тепер в українській владі кількість держслужбовців завищена (порівнюючи з середньоєвропейським рівнем) і фактично від радянських часів збереглася низка структур. Тому не потрібні Україні структури і чиновники мають бути скорочені – з дотриманням вищезгаданого принципу щодо пропозицій робочих міць.
За оцінками 1989 – 1991 рр, згадану реформу державної служби можна втілити в життя за два-три роки.
- Доцільно запровадити новий, оптимальний адміністративно-територіальний устрій нашої держави. Адже, ділячи УРСР на 25 областей і 490 районів, імперський СРСР успадкував і розвивав одну з ключових функцій імперій – закабалення українського етносу. Були навіть спроби збільшити кількість адмінодиниць, але від цього відмовились, зокрема через збільшення затрат. У незалежній Україні все це не актуально. Тому було б доцільно суттєво скоротити кількість областей (за спільними цінностями мешканців, рівнем самозабезпечення?) та укрупнити райони (можливо, за традиціями мешканців?), зосередивши там основу місцевої влади, а не так, як це було в УРСР – в обласних центрах. Все це – у контексті децентралізації, з метою скорочення апарату, підвищення соціальних стандартів тощо. Зрозуміло, що питання оптимального адміністративно – територіального устрою має бути окремо вивчене і вирішене спеціальним органом (комісією).
Для прикладу: для чого Галичину ділити на Івано-Франківську, Тернопільську і Львівську області з 51-м районом, якщо в одній формальній структурній одиниці (Галичині?) ефективно можуть функціонувати лише 10 – 11 (?) потужних, самоврядних районів? І т.д.
За оцінками 1989 – 1991 років, цю реформу можна втілити за один-два роки.
На жаль, за останні 25 років згадані засадничі реформи, як і принципи, здебільшого не були впроваджені, крім введення національної валюти в 1996-му році та запровадження національної поліції в 2015-му. А в час українського відродження у 2005 – 2009 рр більшість спроб їх реалізації не були підтримані через несистемність владної команди. У результаті ми фактично живемо в ослабленій радянській системі зі зміненими назвами органів, структур та установ; маємо олігархічну систему зі збіднілою переважною більшістю населення; державу із значною корупційною складовою, низьким ВВП та неефективним державним апаратом.
Для прикладу, можна згадати нинішню ситуацію з Нідерландами після референдуму там щодо асоціації Україна – ЄС: якби в нашій державі, в т.ч. – у системі української дипломатії, були запроваджені згадані засадничі реформи, а відтак у посольстві України в Нідерландах була би оптимальна кількість співробітників і було би нормальне фінансування, то можна було б вимагати відповідної роботи посольства, а відтак – очікувати позитивного налаштування і населення, і влади до України. Проте нема ні першого, ні другого, ані третього. Ми дивуємося чому населення Нідерландів проти асоціації України з ЄС, але офіційно не вживаємо заходів, аби цю проблему вирішити. І не факт, що така ситуація не повторилася б в інших країнах ЄС. Загалом виходить кумедно: на дипломатію покладаються великі і ще більші надії, а чисельність дипломатичного корпусу невпинно скорочується!
Варто зауважити, що зазначені засадничі реформи в Україні сприяли б підвищенню ефективності всіх гілок влади; скороченню майже вдвічі кількості держслужбовців; забезпеченню громадян зайнятістю; ментальному зближенню влади з народом. Останнє особливо важливе, оскільки в часи імперій в Україні встановилася і зберігається досі дивна закономірність: народ , як правило, не замислюється над тим, кого обирає у владу, а відразу після виборів починає її лаяти. І це відбувається насамперед тому, що влада і суспільство мають різні системи цінностей, мають різні ментальності, живуть у різних світах тощо. Іншими словами: «влада відірвана від народу».
Скоріш за все, згадані засадничі реформи втратять свою актуальність після того, як будуть повністю реалізовані і наша держава таким чином пройде перехідний період становлення. Це може тривати кілька років або й довше. А після цього, мабуть, будуть нові напрацювання, які варто буде впроваджувати, враховуючи і світовий, і вітчизняний досвід.
Отже, фактично мова йде про заснування держави заново, за новою моделлю, яка була б органічно більш прийнятна, аніж теперішня. Інакше наша держава приречена бути колонією, якою б не була її назва: Україна, УРСР чи Малоросія, з постійною загрозою розпаду.
При цьому слід мати на увазі, що ніхто з-за кордону ніколи не вимагатиме засадничих перетворень, оскільки вони у них не зацікавлені – це стосується тільки нас. А в інших реформах, які здебільшого спрямовані на осучаснення та прискорення розвитку, зацікавлені і ми, і наші партнери. Тому вони можуть дискутуватися із закордонними фахівцями.
Отже для вивчення і врахування національних інтересів і світового досвіду, розробки і впровадження засадничих реформ мають бути сформовані комісії з участю громадськості, яким би довіряли люди на місцях, а відтак – і все українське суспільство. Такі комісії обов’язково мають формуватися з дотриманням українського законодавства і з вимогою патріотизму до кожного члена.
Наприклад, до комісій мають входити три рівні частини з правом вето кожна на кінцеве рішення: фахівці (1/3 загальної кількості), представники громадськості (1/3) та представники аналітичних і наукових кіл (1/3). Останні дві категорії обираються (призначаються) в комісію на обмежений термін (до 2-х разів?) і не можуть якийсь час (?) обиратися (призначатися) у владу. Усі члени комісій мають бути сформовані як особистості на наших теренах і мати українське громадянство. Особливістю відзначаються лише атестаційно-кадрові комісії. До їх складу повністю мали б входити департаменти (управління, відділи) кадрів відповідних органів, які налічують 1/3 всього складу комісії (вищевказано – фахівці). Через ці комісії мають «проходити» всі кандидати на працю в даному органі, на даній посаді (включаючи й тих, хто працював у цій структурі раніше) при кожному підвищенні по посаді, але не рідше 1-го разу за 2 роки. Рішення комісія приймає таємним голосуванням. Кінцеве рішення з кадрових питань приймає керівник відомства (організації), якщо нема заперечень комісії. У разі заперечення комісії кандидатура відхиляється.
Напевно, більшість комісій (крім атестаційно-кадрових) мали б існувати, як правило, протягом перехідного періоду. Всі комісії, зокрема кадрові, не повинні залежати від керівництва відомства, вони мають визначати його кадрову політику (у найгіршому випадку, теоретично керівництво впливає лише на 1/3 складу – склад кадрової структури відомства).
В цілому комісії є питанням, яке має бути окремо вивчене і вирішене.
Слід виходити з того, що здійснення згаданих засадничих реформ в Україні є необхідною умовою існування держави і стало би надійною основою подальших тактичних реформ, яким тепер так багато приділяють уваги. У результаті, зокрема, це забезпечило б радикальне зростання українського ВВП і успішну боротьбу з корупцією. Також наша держава була би набагато сильнішою, в тому числі – спроможною відбити зовнішню агресію.
Тепер і засадничі, і тактичні реформи в нашій країні ускладнені російською агресією. Для її поборення, звичайно, треба застосовувати усі формати переговорів, включаючи Будапештський. При цьому слід мати на увазі, що всі вони малоефективні. Найбільше Україна і весь демократичний світ бояться основної російської загрози – ядерної зброї. Тут марно мріяти про набуття нашою державою ядерного статусу – по-перше, світова спільнота буде заперечувати; по-друге, занадто багато часу та інших ресурсів треба, аби відновити інфраструктуру для створення ЯЗ. Так чи інакше, набуття ядерного статусу означало б повернення до науково-інженерних розробок 40 – 50-х років минулого століття.
Отже, доцільно ініціювати інші, сучасні варіанти протистояння російській загрозі.
У контексті нейтралізації російської ядерної зброї, визначальною може бути цілеспрямована робота української високопосадової особи (бажано найвищої) щодо налагодження спеціального діалогу з українськими науковцями та інженерами з метою нейтралізації російської ЯЗ. Окрім прямого ефекту, це відволікало б значні ресурси загарбника. Можливо, тут доцільно врахувати досвід американського манхеттинського і радянського атомного проектів.
Перше, що спадає на думку, ЯЗ має щонайменше дві слабких ланки: електронні системи управління і системи доставки – ракети або літаки. І в одному, і в другому Україна розбирається краще, ніж Росія: вміємо проектувати та виробляти і ракети, і літаки, розуміємося в електроніці.
Мабуть, є й інші, більш прийнятні варіанти нейтралізації ЯЗ. Відповідь на це могли б дати тільки фахівці з науки та інженерії, які в Україні є і хотіли б відчути більшу потрібність для власної держави.
То ж кому, як не нам, ініціювати проект з нейтралізації російської ЯЗ? Було б цікаво започаткувати його у форматі Балто-Чорноморського союзу, який цілком природно мав би протистояти російській загрозі. А спільними зусиллями (з партнерами по Балто-Чорноморському союзу) зацікавити інші розвинуті країни, в т.ч. США, підтримати наших науковців та інженерів з метою підвищення світової безпеки. Тут, зокрема, може бути використаний досвід США по розробці і створенню ПРО.
Загалом заходи із зацікавлення успішних країн мали б бути максимально і відверто публічними задля якнайширшого інформування їхніх громадян щодо участі держав у проекті з нейтралізації ЯЗ – наслідком цього була б бажана позиція президентів і парламентів.
Богдан СОКОЛОВСЬКИЙ