Миротворюки журналістики: про ціни та цінності «телетайпної стрічки…»

«Нові злочини американського імперіалізму суворо засуджують делегати комсомольського з’їзду.

(Залом прокочується хвиля обурення. Відповідальний за хвилю/прізвище/)»

Десь півстоліття тому я читав те, що називалося «Сценарій проведення з’їзду ЛКСМУ» та був особисто добре знайомим з «відповідальним за хвилю обурення».

Зрештою, нічого незвичайного у тій, записаній до сценарію, «хвилі обурення» та визначення ворога, проти якого вона спрямована,- немає.

Ще у стародавні часи древні автори повчали, що розум та пам’ять можна піддавати емоційному впливу, емоційному шоку за допомогою незвичних та яскравих, прекрасних або гидких, комічних або трагічних персонажів ,чиї образи для впливу на маси можна, наче фармацевтичні препарати, виписувати, як «ліки» суспільству, у великих дозах і часто.

Згадаймо, що Адольф Гітлер полюбляв викладати думки французького психолога Ле Бона стосовно мистецтва пропаганди, яке полягає у тому, щоб, прилаштовуючись до рівня розуміння мас, широких верств населення, які керуються інстинктами, у належній психологічній формі знаходити шлях до їх сердець.(цит.за «Век толп», С.Московичи,М.,1998).

Не забудьмо, що ми живемо в час, який не випадково називають епохою автоматичного мислення, яке виховується та підтримується кінематографом, телебаченням, коміксами, політичними плакатами, рекламними оголошеннями, трансльованими парламентськими «дискусіями»…

І, давайте чесно, не в останню чергу, зовсім не в останню, професійними пропагандистами, які нині воліють називати себе незалежними журналістами у вільних ЗМІ…

Скажу так: новітні викриття та контрвикриття, розслідування та спростування, «правда» прес-конференцій та незручна, справжня правда (хоча, переконаний, несправжня – вже не правда) чомусь (перепрошую дуже, колеги!) чимось нагадують мені такого собі Гебера, зітканого з  підлості, хитрого розрахунку та лицемірства видавця «Дядечка Дюшена», який у далекі вже від нас часи відіграв  помітну роль в справі засудження Людовіка ХVI, а згодом – і жирондистів.

Як пишуть О.Кабанес та Л.Насс у книзі «Революційний невроз», Гебер був людиною вишуканою, яка отримала прекрасне виховання, елегантно одягався… Та революція для нього була не ціллю, а лише – засобом…

Якщо мої розлогі пасажі викликали у читача якісь паралелі, порівняння, аналогії, – негайно припиняю ці розпатякування та скажу: яка саме сучасна «хвиля обурення» мене насторожила. Сховаюся, так би мовити, за більш безпечну міжнародну тематику.

Що собі та Меркель думає ?!

Звернули увагу: останнім часом «хвиля обурення» виникає через непослідовність, хитрість, підміну цінностей – цінниками (як на мене – дуже вдалий вислів, автор – В.С.Огризко), звинуваченнями України у недотриманні «Мінських домовленостей» з однією, на даному етапі, метою – послабити та поступово знімати санкції з Московії…

Нічого особистого – лише бізнес. Шрьодерівщина. А ще (про що думає Меркель?) вибори,  на які активно працює, скажімо Штанима…, перепрошую, Ф.В.Штайнмайєр. Той самий, наставник нашого зовнішньополітичного міністра та зовсім не соратник Меркель на виборах…

І наша благородна «хвиля обурення», очевидно, вже мала б накрити зрадливу Європу, але:

– Чи, домагаючись безвізового режиму з ЄС, Україна захистила себе від східного сусіда щонайменше введенням візового режиму з РФ?

– Чи Україна перекрила потоки контрабанди, незрозумілої міграції, аж до «відпочивальників» включно, на адмінкордоні з Кримом? З тимчасово окупованими районами Донбасу?

– Чи, силкуючися не допустити зменшення або зняття санкцій з Росії, Україна не продовжує масштабну (правда, меншу, ніж колись) торгівлю з Федерацією? Не купує там багато чого та не поставляє навіть те, що має оборонне значення?

– Чи не Україна, діями своїх миротворючих вождів, сама загнала себе у глухий кут Мінсько-Мюнхенських, дуже зручних нашим союзникам, домовленостей?

– Чи це не ми, обурюючись піддатливості окремих європейських політиків, партій, рухів російській пропаганді, нічого, де-факто, не зробили для припинення її впливу (прямого та через  «українські» філії) на користувачів легальних телеканалів та преси, впливу через легальні політичні партії, з парламентськими, включно, та через одіозних персонажів… Український вільний вибір?

– І, насамкінець, хіба не Україна фактично заперечує сам факт російської агресії, вже понад два роки граючись у три літери? Найдовша у всій світовій історії антитерористична операція, поза сумніву, увійде до книги рекордів..

Тільки хто посміє подивитися в очі батькам, вдовам, сиротам, які не дочекалися найкращих дітей України – наших захисників, – з поля бою?

***

А ще, дуже хочеться додати, ця «хвиля обурення» часто-густо виникає з незрозумілих приводів, з негідної довіри інформації.

«Однажды где-то, от кого-то, услышав мимоходом что-то, решила Моська…»

Непримиренних вболівальників за мову прошу заспокоїтися. Цей дитячий віршик ще не заборонено, а от те, що свого часу називалося «телетайпною стрічкою ТАРС» живе, діє, звучить, пишеться у стрічках теленовин, у коментарях та… стає часто-густо «інформаційним приводом».

Правда, перекладеним з російської та викладеним українською.

Просто згадаймо, скільки разів ми купувалися на «труднощі перекладу», на невизначеності першоджерела інформації, на коментарях самоназванців-політологів, експертів, журналістів-міжнародників…

І множиться їх число, і засиПають вони наші мізки своїм(???) баченням проблеми, і несуть-розносять «хвилі обурення».

На мій хлопський розум, не зовсім самостійно та безкорисливо.  Чи це безпечно? Для нас? Для держави?

Звернімо увагу: останнім часом все чіткіше, виразніше вимальовуються кроки і наших, і не наших миротворюк. І в контексті їх об’єднаних зусиль деякі явища виглядають, скажу м’яко, сумнівно.

Так, українська військова розвідка, наголошу, українська, нещодавно повідомила про новітні російські ракети в Криму, здатні накрити всю територію України, здатні нести ядерні боєголовки.

Невдовзі українська військова розвідка повідомляє про наміри Кремля перетворити окупований Крим на полігон для випробування різних видів озброєнь, які легко можуть стати ядерними. Між іншим, українські розвідники діяли синхронно з офіційною російською пресою, яка опублікувала інтерв’ю з одним з полковників-випробувачів. Він заспокоював жителів півострова: екології це не зашкодить!

Мене зацікавила реакція української влади. Зрозуміло, громадянину Болгарії, Греції, Румунії, Словаччини, за великим рахунком, байдуже-що накриє територію України. І я щиро сподівався, що зовнішньополітичне відомство знайде спосіб привернути увагу Європи до реальної загрози… Даремно сподівався…

Невже, щоб не дражнити Росію? Які ж тоді претензії до Меркель, Оляна та авторів проросійських висловлювань та дій у Європі?

Щиро сподівався, що усі ті наші політексперти, коментатори, журналісти-міжнародники вдарять в усі дзвони, розкажуть Європі… Даремно сподівався…

І це – лише один приклад, який, на мою думку свідчить  про те, що «хвиля обурення» не була передбачена владними миротворцями, а напрямки вже піднятих хвиль – інші, внутрішні.  І відповідальні за них – інші.

Оптимістичне?

Ніколи не належав я до так званих єврооптимістів. Бо вже років 50 поспіль мав можливість переконатися: у кожного Європейця – своя Європа, у кожній Європейській країні – свої проблеми. А Даля Грибаускайте – лише у Литві.

І маю тверду впевненість, покладатися на своєму євроатлантичному інтеграційному шляху маємо тільки на себе. Між іншим, для цього нам потрібна і якісна аналітика, і якісна міжнародна журналістика України. Для потреб суспільства, а не гнати хвилі…

Тішить, що таке розуміння (так я сприймаю) демонструють Інститут Світової Політики, фундація «Відкрий Україну», Українська Асоціація зовнішньої політики, «Детектор медіа», AEJ та ще багато хто.

МінСтець та МЗС – можуть не хвилюватися, працювати ще й їх – ніхто не змусить, головне, щоб шкоди не наробили.

На що оптимістично сподіваюсь.