Протестний потенціал в українському суспільстві залишається значним – соціологи
Діагностика «карми» соціуму: люди прагнуть самоствердження країни, проте вважають, що не впливають на ситуацію у ній
Політичне та громадянське самовизначення українців пов’язане з утвердженням у світі незалежної та справедливої української держави – вочевидь, саме такою люди воліють її бачити і саме за це досі ведуть боротьбу на Майданах та у східних регіонах країни. На переконання громадян, – і це прикмета часу, – саме протестна активність є найбільш дієвим способом змінити соціально-політичну ситуацію в країні. Готовність загалу до протестів означає наростання критичного ставлення до влади та до самого суспільного ладу та про хронічну недовіру до політиків, яка переростає у нагальне бажання контролювати їхню діяльність.
Критичне ставлення до політичних реалій серед наших людей примножується прагненням жити за високими громадянськими та соціальними стандартами. Тому досить невелика кількість людей визнає, що події у країні розвиваються у правильному напрямку. Однак насторожує те, що свій вплив на ситуацію українці визначають як досить низький. Чи означає це, що громадська думка коливатиметься між протестними «сплесками», а чи люди спроможуться отримати владу над «життєвим матеріалом» і зможуть в умовах стабільності реалізовувати свої права?
На цю тему ми ведемо розмову із завідувачкою лабораторії моніторингу суспільно-політичних процесів Інституту соціальної і політичної психології НАПН України, кандидатом філософських наук, доцентом Оленою Суший.
«Ситуація у нашій країні ніколи не була стабільною»
–Чи засвідчують відповіді на запитання: «Чи події у країні розвиваються у правильному чи неправильному напрямку?» – наявність певної невизначеності у суспільстві? Як змінювалися у динаміці ці показники? Якщо жити людям стало краще, то чи завдяки Майдану, а чи тут діють інші причини?
– Зазвичай судження щодо правильного чи неправильного напрямку розвитку подій пов’язані з сприйняттям загальної ситуації в країні. Ця оцінка хоч і є суб’єктивною, але цілком адекватно відбиває як стан соціально-економічної та політичної ситуації, так і існуючі у суспільній свідомості розбіжності щодо її сприйняття.
Як свідчать дані всеукраїнського репрезентативного опитування, проведеного Інститутом соціальної та політичної психології НАПН України 15-21 березня 2014 року, лише чверть громадян України вважають, що події в Україні розвиваються у правильному напрямі, тоді як трохи менше половини опитаних переконані, що у неправильному. Слід зазначити, що у березні 2013 року ці показники, за даними Центру Разумкова, становили – 18,1% та 62,9% відповідно. Можна припустити, що події Майдану-2014 певним чином вплинули на більш позитивне, порівняно з минулим роком, сприйняття перебігу подій в Україні. Проте очікування з приводу стабілізації ситуації поки ще є невизначеними, оскільки динаміка суспільних очікувань, турбулентність громадської думки залежить в першу чергу від дій центральної влади як на теренах регіонів України, так і від ситуаційних чинників.
Ситуація у нашій країні ніколи не була стабільною. Тому чисельність переконаних у тому, що події в Україні розвиваються у неправильному напрямку, в цілому значно перевищувала кількість тих, хто дотримувався протилежної думки. Проте двічі – у 2005 році, з приходом до влади «помаранчевої» команди, та у 2010 році, після обрання президентом України В.Януковича, – їх співвідношення діаметрально змінювало свою конфігурацію. Подальше загострення суспільно-політичної кризи в Україні та нереалізація очікувань громадян знов погіршували сприйняття ситуації в країні в цілому.
– За показником участі населення у масових протестах, на Вашу думку, можна вести мову про рівень протестної активності, який мав місце напередодні Майдану-2004. Яким чином можна оцінити потенційну здатність до акцій протесту на сьогодні, – і як позначився на цій готовності Майдан-2014?
– Накопичений в українському суспільстві протестний потенціал залишається значним. Третина респондентів з більшою чи меншою мірою впевненості заявляють про свою готовність особисто брати участь у масових акціях, якщо такі триватимуть, або розпочнуться знову. Найбільше налаштовані брати участь в масових акціях жителі Заходу та Центру. Менший, але достатньо високий, ступінь готовності спостерігається на Сході та Півдні. Порівняно з груднем 2013 року частина тих, хто готовий брати участь у масових акціях протесту, зросла на 5,7%, натомість тих, хто не буде, – зменшилася на 11,1%. Слід зазначити, що аналогічний сплеск протестних настроїв серед населення та готовності громадян брати участь у масових виступах протесту було зафіксовано у 2004 році, напередодні Помаранчевої революції. Наведені дані свідчать про те, що у кризові періоди відбувається певний сплеск протестних настроїв, які накладаються на динаміку недовіри до держави як такої чи, принаймні, до органів державної влади та управління.
– Чи можливі, на Вашу думку, третій і наступні Майдани, і чим вони можуть бути викликані?
– Цілком можливі. Посилення соціальної напруги в суспільстві передусім є показником зниження довіри населення до державної влади. Але рівень суспільно-політичної активності залежить від багатьох чинників, і їх потрібно багато, аби настрої переросли у реальні протести. Разом з цим найближчий час може принести нам важкопрогнозовані, ситуативні комбінації майбутнього, що можуть спричинити масові заворушення. У той же час необхідно врахувати чинник політичної маніпуляції, коли певні сегменти суспільної думки артикулються та робляться „найвагомішими” у критичні моменти розвитку української держави. Ці сегменти, як то: мова, історична пам’ять, зовнішньополітичні орієнтації тощо, – набувають визначального значення напередодні виборчих кампаній і практично зникають у міжвиборчий період.
– Угоду про асоціацію з ЄС підтримують 51,8% населення, вважають її непотрібною 27,8%. Об’єктивно це суттєві цифри? Яким чином така розбіжність думок може вплинути на реальні політичні події?
– Для більшості українців вибір євроінтеграційного вектора розвитку України – це не вибір між Заходом чи Сходом, це вибір того, чи буде жити наша країна далі за принципами моралі та права. Хочу нагадати слова французького філософа і публіциста Бернара Леві, який заявив, що на Майдані сьогодні вирішується доля всієї Європи. „Я побачив тут готовність відродити європейську мрію, наповнити її змістом. Коли ці люди кажуть “Європа” — це не просто абстракція. Для них це слово означає “бути громадянином”, “верховенство права”, “більше свободи”. Це розуміння Європи на Заході ми втрачаємо. А на Майдані його, навпаки, віднаходять”.
Українці показали всьому світові, що права, свобода, гідність, незалежність, громадянство, державність – цінності, за які люди готові віддавати свої життя. Разом з цим, ситуація в Україні показала, що ці цінності є предметом певних маніпуляцій. Якщо західному світу ще належить винести уроки з «ситуації в Україні», то Україна, сподіваюсь, вже пройшла свою точку неповернення.
– Дуже поганою і поганою соціально-економічну та політичну ситуацію вважають 67,1% респондентів. Чи є ця цифра достатньою для виникнення громадських заворушень або ж, навпаки, для апатії чи стагнації?
– Дійсно, найчастіше спонукають людей до протестів погіршення соціально-економічного становища та політичні проблеми, низька ефективність розв’язання органами державної влади проблем у основних сферах суспільного життя. Але для того, щоб говорити про ризики та тенденції протестних настроїв в українському суспільстві, недостатньо кількісних показників. Для діагностики і відстеження рівня суспільно-політичної активності вкрай важливо виявлення протестного сегмента, ідентифікація причин, що спонукають громадян до протестів, виявлення міжрегіональних розбіжностей, зміст гасел і вимог, що висуваються тощо. Потребує значної уваги проблема „стикової зони”, що існує між державою і громадянським суспільством. Це – зона публічної сфери та комунікативних практик, у межах якої здійснюють взаємодію і співробітництво громадські і державні інституції.
Попри високу загальну активність протестних настроїв, оцінка громадянами власної здатності впливати на суспільні процеси, які відбуваються навколо, лишається невисокою. Тою чи тою мірою погодились з тим, що справляють такий вплив, – 13,7%, не погодились – 67,2%. У жовтні 2012 року здатних справляти вплив було 10,8%, не здатних – 78,6%. Водночас, понад 60% опитаних погодились з тим, що доля країни залежить від кожного з нас.
Одночасно необхідно відзначити надзвичайно великі патерналістські очікування переважної більшості громадян України. Варто врахувати також оцінку пріоритетів: на першому місці – власна безпека, на другому місці – суспільна невизначеність, на третьому – побоювання щодо втручання зовнішніх сил (ми залишаємо поза увагою економічні чинники). Можна спрогнозувати, що варіанти розвитку подій будуть цілком визначати стан суспільної свідомості громадян України і надалі.
Консолідувати суспільну міць та військову потужність
– Цікавим виявилося запитання: «На що має насамперед спиратися Україна для забезпечення свого суверенітету і територіальної цілісності – на власні збройні сили (38,7%) чи на міжнародні гарантії безпеки (30%)?» Чи означає це, що Україна потребує патерналізму на міжнародному рівні?
– Не зовсім так. Люди розуміють, що військовий потенціал України сьогодні неспівмірний з військовою потужністю агресора. Натомість міжнародні гарантії безпеки передусім означають співпрацю країн та застосування колективних заходів – політичних і міжнародно-правових настанов, стратегій, методів – для стримування актів агресії, забезпечення суверенітету держав та збереження миру. Останні події навколо України та в Україні засвідчили те, що міжнародні гарантії, у тому числі сучасна світова безпекова система, виявилися неспроможними. Ця невизначеність чи, радше, переформатування основних засад світового безпекового простору, на мою думку, і визначає реакцію респондентів, зокрема й те, що Україна однаковою мірою має спиратися і на власні збройні сили, і на міжнародні гарантії безпеки.
– Про що свідчить бажання 39,5% опитаних українців відновити ядерний потенціал країни? Як, на Ваш погляд, насправді потрібно посилювати могутність держави?
– Соціологічне опитування свідчить про те, що громадяни України у переважній більшості недостатньо усвідомлюють сам принцип володіння чи застосування ядерної зброї. Україна як держава першою у світі добровільно відмовилася від ядерної зброї, маючи на той час третій у світі потенціал цього озброєння (США, Росія, Україна), очікуючи на гарантії своєї безпеки згідно Будапештського меморандуму. Ядерна зброя, за визначенням, не є зброєю „нападу”, а є зброєю стримування чи, принаймні, одним з факторів світової рівноваги. Саме тому дебати про відновлення ядерного статусу в Україні, особливо після останніх подій, набувають актуальності. Одночасно суто технологічно в середньостроковій перспективі Україна може, використовуючи наявні технологічні ресурси, відновити свій ядерний потенціал. Більш за те, українська держава спроможна відновити ракетно-ядерний потенціал. Але, виходячи з того, що Україна є підписантом Угоди про нерозповсюдження ядерної зброї, політична доцільність відновлення ядерного потенціалу країни є сумнівною.
Здатність держави захищати свої інтереси та реалізовувати свій потенціал на міжнародній арені залежить від багатьох умов: економічного розвитку, політичної стабільності, соціального капіталу, внутрішньої консолідації суспільства, звісно, й військової потужності. Але тільки разом ці та інші елементи складають могутність держави. Саме тому в Україні є нагальна потреба консолідувати усі вищезазначені чинники і, перш за все, домогтися внутрішньої злагоди чи, принаймні, певного пакту регіональних та центральних еліт.
Яна Ладомська
