Чий сценарій повторює українська революція?
Поки в Києві обговорюють втілення кривавого московського сценарію, є час подумати, хто і в кого цей сценарій списував. І чи не повторює наша країна вже пройдений кимось шлях?
Спочатку підгледіли у грузинів
Уже не перший рік країни пострадянського простору переживають кольорові революції. Для когось (як для Грузії) вона виявилась швидкою й майже безкровною. Це був наш сценарій 2004-го. Розчарування грузин «накрило» повільніше, ніж нас. Але результати маємо однакові. Саакашвілі, як і Ющенко грає роль колишнього, але все ще експерта з переворотів. Щоправда, до них ніхто вже не прислухається. Колишній голова МВС Грузії Вано Мерабішвілі отримав п’ять років позбавлення волі за розкрадання грошей, нецільові витрати бюджетних грошей і ще по кількох звинуваченнях, неймовірно схожих на «вердикт» для Тимошенко. Тим часом чинний Президент Грузії Георгій Маргвелашвілі показово «дружить» із Росією, але тримає курс на євроінтеграцію. Чим не викапаний Янукович?
Але киргизи – крутіші!
Переміщаємось до країни, яка поки утримує перше місце за успішністю зміни влади. Такою вважають Киргизію, хоча там під час протестів і загинуло 84 людини, майже 1500 отримали поранення… Сьогодні можемо впевнено говорити, що 2014 року ми повторюємо саме киргизький сценарій. За кількістю жертв уже принаймні доганяємо… Але найкращий показник – реакція Росії на повалення режиму Курманбека Бакиєва, якого потім так люб’язно приютив Лукашенко. Міністр фінансів РФ у розпал конфлікту запевнив, що росіяни нададуть дружному народові грант на 20 мільйонів доларів і ще – пільговий кредит на 30 мільйонів. При цьому Путін дотримувався позиції «це внутрішні проблеми Киргизії». Чи не нагадує 15 мільярдів, обіцяних для української влади в особі Януковича?
Усі ми діти ТС… чи ЄС?
У результаті перевороту Киргизія таки отримала тимчасовий уряд, а згодом і нового президента. Проте Алмазбек Атамбаєв, на думку політиків-демократів, виявився не тим президентом, якого чекали. Наприклад, під час недавнього розгону демонстрантів, які вимагали відміни договору з канадським інвестором, що розробляв у Киргизії золоте родовище, президент заявив: «Не можна, щоб окремі групи людей і політики, які стоять за ними, диктували всій країні свої умови». Узагалі ідея про «неправильних» політиків, які підбурюють людей і порушують стабільність, неодноразово лунала у виступах Атамбаєва. Зате він, як і грузинський колега, показово «дружить» із Путіним, приїздить до Сочі на олімпіаду й підтримує російські проекти в Киргизії. На запитання про вступ до ТС звично відповідає: «Якщо буде вигідно країні». Це майже так само, як Янукович до ЄС збирається, тільки от вигода ця все не настає. Хитруєш, одначе, Атамбаєв!
Крайня – опозиція
Є держави, які оминула доля переворотів і протестів. Людей, які там живуть, як правило, називають білорусами. Але й там сьогодні неспокійно. Підприємці буквально на днях почали мітингувати проти нових правил ввозу товару. Незмінний бацька лишається незмінно ж твердим у своїй позиції, яка чомусь підозріло схожа на думку Атамбаєва. «Деякі політики від підприємництва намагаються шантажувати владу, зокрема президента», – говорить Глава Білорусі, ще й ласкаво так додає: «От чого я не радив би, так це робити подібні заяви у ЗМІ, оскільки це може вилізти боком. Мене лякати марно. Майдану ми не допустимо в нашій країні». А сам тим часом – у Сочі, «дружити» з Путіним. Незадоволення людей, звісно, має з точки зору Лукашенка і Януковича, лише одне пояснення – це все проплачені опозиційними політиками акції!
Зв’язані однією «дружбою»
Найбільш уважні можуть помітити спільний початок у всіх сценаріях революційних заколотів. І навіть за відсутності протистоянь, результати хай незначної громадської непокори майже всюди однакові. Народ програє і… знову програє, незалежно від докладених зусиль і покладених на вівтар революції жертв. За всім цим видніється тінь однієї дуже сильної держави. Так, ми всі пов’язані «дружбою» з Путіним, який зі свого боку займає позицію майже повного невтручання у розвиток сценарію. Все, що він робить, це вдало підкориговує дії влади і вприскує незначні фінанси (а те, що вони справді незначні, ми бачимо з бюджету Сочинських ігор).
Ми виграли і Путін з нами?
Хтось із політологів думає, що Путін нервує. У нього самого ось – протестуючі з каналом «Дощ» вилізли, наче прищ на носі Кремля. Pussy Riot уже тричі затримували у Сочі, не даючи дівчаткам заспівати свою антипутінську пісеньку. Там часом, парламентарі просто таки б’ються в патріотичній істериці, змагаючись один із один у вигадуванні все дивовижніших законів, основна теза яких – заборонити все, що хоч якось дискредитує чинну владу. Це заодно й попередження сусідам, аби ті не насміхались, а лише скромно так… «дружили». І врешті, навіть якщо український народ виграє, це зовсім не засвідчить те, що Путін програв. Як показує досвід – через кілька років ми цілком можемо жити так само благополучно, як у Киргизії, де наразі вживлюють російську культуру за російські ж гроші.
БезЄСове життя…
Чи можна було б нарешті розвернути сценарій у бік повсталого народу й розіграти карти інакше, ніж це вигідно Кремлю? Наприклад, якби чіткіше діяли Євросоюз чи США? Путін теж, як бачимо, не надто старається, але ж у нього все виходить! Треба, очевидно, змиритися з тим фактом, що не таке це вже щастя для західного світу підтримувати пост-СССР. Причина банальна – усім править долар, рубль, гривня… як валюту не назви, але вона завжди права!
Бацько, все іще буде!
Що є власне стимулом кольорових революцій? Фінансові вливання Заходу – скаже путінська пропаганда, і буде неправа, бо точніше – їх відсутність. Жертвувати кровними грошима заради примарної стабільності в інших країнах Євросоюз не буде. Поки що ж колосальний рівень корупції в Україні і Киргизії повели людей на барикади і навіть на смерть. Білоруси тільки недавно почали відчувати недоліки бацькового режиму – звідси й мітинги підприємців. Ой, не правий Лукашенко, що не чекає в себе майдану! Свобода слова – надто примарна штука, щоб за неї вмирати. Хочеш собі ЗМІ – забирай хоч усі, а шмат хліба, то зовсім інше. Тому у білорусів усе тільки починається!
«Дощ» та Pussy не піднімають…
Така сама ситуація поки що в Росії. «Дощ» та Pussy не здатні пробудити людей, так само, як в Україні не вийшли за Тимошенко, а в Грузії не підуть на майдан за Мерабішвілі. ЄС та США, звісно, як можуть пропонують фінансову підтримку. Однак їхнього впливу і справді замало. Кредити МВФ витрачаються не за призначенням, а з політиками країн СНД важко домовитись. А от Путін знає, на яких больових точках можна грати і які суми потрібно обіцяти Януковичу, Лукашенку й Атамбаєву…
З майданом життя не закінчується
Глава РФ діє, майже як у великому бізнесі: все вирішують не гроші, а правильна стратегія і знання слабких сторін конкурентів. Тому й сценарії Кремля так переможно втілюються у життя! І що ж українцям далі? Спокійно йти шляхом Киргизії, чекаючи на поступову, але таку пророковану історією російську асиміляцію? Адже, як не глянь, – «дружба» неминуча, тож чого пручатися? Незначна перемога або переговори не дають результату, опозиція заслабка, та й на окремих депутатів 19 січня СБУ вже відкрила кримінальні справи… Кінець начебто близько, але в будь-якому разі це буде лише кінець протистоянням.
Кінець близький, але це не кінець
Єдина надія знищити стратегію Кремля полягає в тому, що політики, які ще хочуть змінити ситуацію, не повинні грати за його правилами. Больові точки пострадянських політиків – це тільки їхні слабкі місця. Абсолютна неспроможність домовитись із незадоволеними – найхарактерніша риса антидемократів усіх часів і народів. І ця їхня особливість тільки підбурює народ діяти активніше. Повалення режиму в Україні ще не відбулося, але навіть сліпий бачить його кінець. Крім цього, потрібне буде ще й фізичне усунення політиків, які себе дискредитували, хоча б із території держави, яка визнала їх нелегітимними.
Поки ж усе за планом…
Проте навіть такий переворот в одній пост-країні – це замало! Кремлю доведеться протистояти на всіх фронтах одразу. Курманбек Бакиєв уже ховається на «дачі» Лукашенка. Коли народ встане проти бацька, доведеться їм переїжджати під Москву. Говорити про те, що білоруси – не «такі», й майдани там неможливі – це щось із категорії «дурень думкою багатіє». Одного чудового дня уся верхівка пост-СССР має зібратися на дачі Путіна. Лише тоді, коли больові точки, на які міг би тиснути Кремль, зникнуть із території СНД, можна говорити про те, що Росія лишилася сам на сам зі своєю ідеологією «руського мира». Що з цим робитимуть брати-росіяни – уже не буде нашою проблемою. Головне, нам вдасться вирватися за межі сценарію Путіна, який поки що цілком по-цезарськи зберігає спокій. Трохи грошей, трохи порад, слова підтримки – і «дружба» не за горами?!
