Рибак думає, що знайдуться охочі вбити депутата своїм тілом
Шиза продовжує косити парламентські лави – спікер пропонує обнести журналістську ложу огорожею
Володимир Рибак уніс свіжу ноту в тему депутатських фобій. Незважаючи на те що він згоден, що «журналістів не можна відгороджувати від депутатів», спікер таки вважає доцільним відгородити репортерів у Верховній Раді… стіною. Нехай невеличкою, нехай скляною, але все ж таки стіною.
«Журналістів не можна огороджувати… Хіба що встановити скляну огорожу, сантиметрів 30–40, щоб журналіст не схилявся і, не дай Бог, не впав. Добре, якщо фотоапарат упаде, а якщо людина впаде – журналіст випаде і вб’є депутата», – поділився своїми ідеями Рибак після Погоджувальної ради 7 жовтня, повідомляють ЗМІ.
Цікаво, що за долю гіпотетичного журналіста, який має неодмінно впасти на народного обранця, спікер не вболіває. Ось якщо депутата падаючим тілом уб’ють – оце буде горе. Але, врешті-решт, кому що болить. Хоча насправді депутатам варто було б більше боятися фотоапарата, ніж репортера-камікадзе (не настільки ми не любимо наших нардепів, щоб убивати їх ціною власного життя), але обмовка за Фрейдом прозвучала: бояться депутати саме журналістів.
До речі, із розмірковуваннями вголос щодо того, хто і що може випасти на регіоналів із ложі преси, треба бути обережнішими. Бо так можна і дочекатися, що на депутатські голови дійсно що-небудь скинуть: надто вже настирливо пропагують нардепи цю ідею. Журналісти теж люди, і нерви в них не залізні. Якщо довго говорити фотокорам: «Не жбурляйте в нас фотоапаратами!», то рано чи пізно хтось не витримає. І таки не пожалкує улюбленої техніки.
Звісно, можна й насправді посадити журналістів за скло, як пропонує стурбований пан Рибак. Але чи зцілить це депутатський невроз – то є велике питання. Бо невротичні розлади, до яких, у тому числі, відноситься і фобія розчавлення важкими предметами, без професійного лікування не проходять, а лише прогресують. Як у популярній в Інтернеті документальній книжці Максима Малявіна «Записки психіатра», де описується пацієнтка, яка страждала на схожі нав’язливі ідеї. Спочатку жінка боялася, що проковтне голку (розповсюджена фобія, до речі). Потім – що не лише проковтне її сама, а й дітей своїх нагодує. Час ішов, голки до рота все ніяк не потрапляли, і тоді, щоб не було нудно, пацієнтка почала боятися, що проковтне… бомбу.
Однак із бомбою теж так і не склалося. «Поблякла принада новизни; ну, боїться собі дама, ну й що, вона вже років десять боїться, а потрібної бомби так і не трапилося. Дивлячись, що ані пацієнтка, ані лікарі вже не реагують з належним трепетом на «всім боятися!», підсвідомість зробила наступний хід. Бойовим єдинорогом. Наталію знов доставили до диспансеру у напівпритомному стані, з мальовничо притисненою до напівзаплющених очей рукою і загальним виразом світової скорботи на милому личку.
– Чого боїмося цього разу, красунечко? – спитався лікар, з цікавістю дивлячись на цю пантоміму, і Наталія відповіла з таким собі придихом:
– Докторе! Я боюся, що проковтну ЦЕЙ СВІТ!
– Давно час! Мені самому він не подобається, – пожвавішав доктор і сів писати направлення на госпіталізацію».
Тож, шановні депутати, із неврозом треба бути обережніше! Не змушуйте громадськість гадати, чого ще ви почнете боятися наступного тижня – пікіруючих журналістів, падаючих фотокамер чи летючих тарілок. Виписати направлення, куди треба, ми вам не можемо (ви ж бо, любі наші, недоторканні, чорт вас бери!), тому ми просто бажаємо вам здоров’я. І психічного, у тому числі.
Маразм крепчал. Ну и правильно-бойся гнида. Знает кошка чье сало слопала.