Фрегат без вітрил, або Fata Morgana спільноти України

Дратує та «курвить», а частіше пече cором, коли постійно чуєш примітивний потік свідомості, а то й теретієш від провінційної медіа-метушні «народом обраних» українських президентів, прем’єрів чи прем’єрш, так званої політеліти «національно – регіонально – місцевого» штибу, урядових бонз чи наближеної до новоспечених «vip» запопадливої обслуги

Найогидніше, коли всі – кагалом – волають про «пуповиний звʼязок» із українською спільнотою та ледь сорочки не рвуть на грудях, декларуючи свою палку любов до неї – кровної – та самурайську готовність іти «на Ви» задля її захисту і процвітання.

Каюсь, але, здається, змирився з цим, як і з тим, що мовчки вибачаю мільйонам безіменних «оптимістів», хто йме їм на віру, зазвичай щиро та щораз даремно. Хоча отямитися, здавалося б, просто, до болю просто: пані та панове – українці… Які гуртом (і я з ними) за роки Незалежності, на жаль, не здужали зродити скромного, як вислів, але потужно непоборного поняття: національна спільнота.

Відтак розумію, що просто не маю права та не вірю в те, що Хтось (!), Колись, Щось робить задля Того… Чого… у природі досі не існує.

Якщо наважитись оцінити недавню «славну» 20-ку Незалежності, яка два роки тому до болю буденно та непомітно розміняла третій десяток, то вже краще перечитайте «Утопію» англійця Томаса Мора чи «Місто Сонця» його славного італійського учня Томмазо Кампанелли або, порівняно недавню, антиутопію Джоджа Орвелла: «1984». Повірте, асоціації не на нашу користь, а спрага за успішною українською Ойкуменою все більше випаровується маревом ілюзій. Як і примарна чесна відповідь на зовсім не риторичне питання: чим насправді є нині українська національна спільнота і чи є вона… взагалі?

Із цього приводу інколи цитую славного польського інтелектуала та кінематографіста Кшиштофа Зануссі, з яким пощастило не формально зустрічатися в одному із затишних київських ресторанчиків на Ярославому Валу. Тоді у розмові саме «зашпорталися» на різницях польського й українського сприйняття – розуміння Незалежності. У підсумку, як на мене, швидше зійшлися на трактуванні незалежності як на ідеалі, про який мріяли всі ті поляки й українці, котрі підтримали розпад Радянської імперії, погодившись лише в одному: польська й українська спільноти – це дуже та дуже і не одне й те ж саме.

«Маємо, насамперед, багато спільних вад, бо, як поляки, так і українці, часто є надзвичайно занурені в себе, але водночас багаті спільним і великим прагненням до волі. Якого, якщо порівняти, вже не мають ані росіяни чи, скажімо, білоруси. Це прекрасно, що поляки й українці такі волелюбні, а те, що росіяни та білоруси позбулися цього внутрішнього прагнення, – це страшне гальмо їхнього розвитку(…).

Бо прагнення до свободи спричинило те, що Франція є такою, як є, Німеччина теж є такою, якою є, а Англія є Англією. Завдяки свободі та незалежності розвивається світ, це основний локомотив руху людства. На жаль, росіяни досі страждають страшним синдромом: «Нужна ли рабу свобода? – зазначив Кшиштоф Зануссі, згодом уточнивши, що саме не зробили українці, внаслідок чого й через 20 років мають не дуже блискучі досягнення. – Ви ще не взяли на себе достатньо відповідальності. Це політична відповідальність кожного, хто має право на голосування, це і бажання кожного брати участь у структурах влади. Цього, до речі, в наших народах трохи замало, та й Україна на цьому багатенько втратила. Якби українці більше цікавилися політичними та громадськими справами, то мали б і кращі результати. Це вже не відповідальність влади, а всього народу. Разом із тим на відміну від поляків, яких повністю гуртує одна церква, українці мають тут серйозніші проблеми…»

Коли йдеться про те, а що воно за звір не лише українське чи інше співтовариство, а співтовариство в ідеалі, то мій давній знайомий і діючий український дипломат, який дістав згоду на інкогніто, переконаний, що народ – це, насамперед, політична спільнота, яка діє методом діалогу чи шляхом раціональної, вільної дискусії прагне реалізувати інтереси індивідуумів і соціальних груп.

Спільнота, яка з належною увагою ставиться до загальних інтересів, оберігаючи благо всіх її учасників. Що є її щоденною та природною потребою.

Він вважає, що це, перш за все, добровільне об’єднання людей, яких пов’язують спільні суспільні, культурні, економічні мотузки, створені як індивідуальностями, так і соціальними групами.

І тут ідеться зовсім не про єдність думок і прагнень, їхнє панування в усіх без винятку головах, що ми проходили за комуністичного тоталітаризму. Йдеться, швидше, про спільноту, котра зіткана з оригінальних думок та оцінок. Лише за такої умови брунькуються різні концепції спільного благополуччя, поліваріантність національних перспектив. Саме така спільнота зреагує на виклики шляхом раціональних, а не емоційних дискусій, в ході яких враховується думка та зберігається повага до всіх (!) представників суспільства.

Це громада, яка внутрішньо запрограмована на компроміс. Коли ж переважає та виграє ідея чи думка якоїсь частини спільноти чи групи індивідуумів, то лише за рахунок терпеливого переконання інших або через максимальну підтримку громади. І, що особливо важливо, звитяжець не прагне тотальної перемоги та знищення своїх опонентів раз і назавжди. Навіть більше, завжди поважає їх та їхню позицію, запрошуючи до конструктивної дискусії. Чітко розуміючи, що наступного разу концепція опонентів може стати переможною.

Казка, чи не так? Але залиште аплодисменти на потім, бо ці слова точно не про нас…

Зійшовши на грішну землю України, ризикніть і спробуйте дати свою оцінку поведінці її нинішнього керівництва, духовних лідерів, опозиції, громадських організацій? Мало хтось із згаданих хоча б трохи відповідає критеріям цивілізованої спільноти, про яку згадував наш дипломат.

Насправді, всі скопом – і влада, і опозиція – існують як реальний виплід народу, якого, в якості спільноти, у нас ще немає. Або вона до того катастрофічно розбалансована, наче двигун внутрішнього згоряння з геть збитою системою запалення. І нагадує фрегат без вітрил.

Тут справа навіть не в скепсисі чи сарказмі, який викликають наші політики та їхня плебейсько-захланна тяга до збагачення, а в тому, що саме вони та їхні дії реально визначають статус-кво України.

Дуже прикро, але немає такої спільноти і серед широкого загалу, тобто серед нас із вами. Та що там на народ нарікати, візьміть для прикладу найбільш «просунуту» інтернет-спільноту. Зайдіть, будь ласка, на інтернет-форуми чи уважно вчитайтеся в думки й есе блогерів.

Що тут найбільше вражає? Практично ніде не зустрінете толерантного аналізу чи дискусії з приводу протилежної точки зору. Таке враження (можливо, лише у мене?), що кожен пише лише для себе та розмовляє сам із собою. Як виняток, дискусії відбуваються поміж читачами одного порталу, протилежні точки зору в більшості випадків свідомо чи навпаки ігноруються модераторами. А якщо й з’являються, то переважно задля лайок та образ тих, хто має інші погляди.

Як на мене, це та сама печерна радянська цензура, але приперчена неосучасною сумішшю права на приватність і публічність.

Мені слушно заперечать, що український  інтернет-простір – це не афінська Агора. Але те, що там спостерігаю абсолютну нетерпимість до думки іншого, не лише насторожує, а тупо пригнічує, отруюючи песимізмом.

Чи гляньмо на шпальти українських газет. Тут іще складніше. В жодній не знайдете адекватного обміну думками опонентів, вагомих аргументів щодо обґрунтування тієї чи іншої позиції. Я вже не кажу про спробу (!), а не пошук спільних компромісних рішень. Прикро, але всі (без винятку) газети завзято креатують у творенні нетерпимості до інших, як і політики чи бізнес-групи, що їх надихають і фінансують. Видання неприховано ворогують одне з одним, висміюючи і трактуючи своїх конкурентів, як сміття, що варто закопати.

І в цьому провина не лише перших і других, але і наша також, бо сприймаємо за даність такий орвелівський стан речей. Це ж повністю стосується і корпоративно-олігархічного ТБ і радіопростору.

Отже, я так собі мислю, ми ВСІ підсвідомо й інстинктивно вже роками створюємо невеличкі групи, класи, верстви, в яких відчуваємо себе краще та лише там намагаємося реалізовувати своє життя, найкраще без контакту з рештою – іншими. За іншими спостерігаємо через шибки своїх дорогих і не дуже квартир чи автомобілів, а ті інші спостерігають за нами через віконця маршруток і трамваїв. А ще десь іде пішки чи їде на велосипеді той, хто не може собі дозволити автобуса та спостерігає за тими, хто сидить у менш чи більш зручних чотириколісних транспортних возиках.

Огороджуємо свої оселі мурами та парканами лише через те, що ті поза парканом належать до іншої касти, до якої немає співчуття, бо з ними не творимо спільноти. Дивимося різні фільми, відвідуємо інші культурні імпрези, слухаємо іншу музику, думаємо по-іншому, відпочиваємо… І це факт.

Щоправда – це позиція страуса, бо такий підхід до життя у замкненій власній групі, з якою ми себе ідентифікуємо, не йде на користь. Насамперед, не створює взаємної поваги. Хіба не помітно, як «щасливці», які опинилися на високих щаблях соціальної драбини, особливо ті, що не завжди заслужено, зневажають тих, хто знизу. Про це свідчить загальне переконання молодих українців, що бідні та невдахи мають нарікати самі на себе, що це, в основному, пияки та ледацюги. Не є таємницею, як ставляться у нас керівники до підвладних працівників. У більшості випадків – це буквальне перенесення колгоспного ставлення до людини праці, починаючи з Адміністрації Президента та закінчуючи офісом якогось тривіального туристичного агентства чи бездарної піар-компанії.

З іншого боку, просто уважніше почитайте коментарі до текстів про багатих і відомих людей. У переважній більшості від цих коментів за милю несе ненавистю. Агресія до інших відчувається не лише в оцінках існуючої влади. Вона струмить у графіті та написах на будинках. Зрештою, погляньте на культуру водіння в Києві, де бундючність і хамство прямо пропорційні марці та вартості авто.

Я розумію, що справжня національна спільнота не виникне просто внаслідок загального, щоденного, буквально фізичного спілкування один із одним. Таке могло відбутися хіба у давньогрецькому полісі, як, скажімо, в Атенах (Афіни), де максимальна кількість мешканців тоді сягала всього 40 тисяч осіб.

Біда, але в нас досі відсутні суспільні площадки, де представники різних соціальних груп могли б пересікатись у неформальних розмовах, щось разом один про одного пізнавати, ділитися досвідом. Осібно опинились і релігійні конфесії, хоча саме вони могли б стати ініціаторами того, що викликає почуття взаємоповаги, взаємоєднання та взаємомайбуття.

Ідеалісти кажуть, що такою площадкою, яка зведе підвалини справжньої спільноти, може стати політика, бо створює простір для раціонального обміну ідеями у відкритому діалозі вільних людей.

Та з мого досвіду наші політики майже не зацікавлені в цьому. Не зацікавлені не лише допуском недосвідчених і менш пробивних, вони загалом не зацікавлені в раціональному обміні думками чи в толерантних дискусіях.

У цьому контексті та, нарешті, завершуючи, процитую Бориса Ілліча Олійника (якого, впевнений, представляти немає потреби), з яким писав інтерв’ю з приводу комплексів меншовартості українців:

«Із десятиліття в десятиліття ми шукаємо ворогів, на яких прагнемо списати всі свої негаразди. І плачемо, і плачемо, і плачемо. А не мужньо відшуковуємо в собі той первородний гріх, який покутуємо на ще недавно найкращих у світі чорноземах, на багатющих надрах, з роботящим, талановитим народом, який роздарував себе по всіх усюдах планети. А от зібратися до гурту в рідному краї й досі неспроможні. Та повчилися б у тих-таки євреїв, які через тисячоліття, гнані й розпорошені, зібралися докупи, відродили іврит із забуття і таки збудували свою державу… У нас же дядьки які? Вони кажуть: «Давай пересидимо під тином, хай там наб’ють йому пику, але ми пересидимо». Я їм кажу: «Не пересидите. Вони прийдуть і вас знайдуть». Народ безмежно толерантний. Але він не пройшов школу державності. У чужих системах він ідеальний творець і виконавець. Гляньте, що ми світу роздарували, а свою державу не можемо створити. Той же Микола Гоголь, той же фізик Микола Полюй, той же Ігор Сікорський, та увесь світ українськими талантами цвіте. У чужих системах ми грандіозні, а у себе катма… Не можуть українці докупи зібратися на своїй території… Ми поки що не виконуємо самостійної ролі. Нами й досі намагаються маніпулювати то Росія, то Захід. Маніпулювання сприяє тому факту, що правлять в Україні не корінні. Які не підуть вмирати за Україну, бо це не їхнє. Вони квартирують в Україні. На відміну від поляків, немало владців не переймається майбутнім держави. Поляки є поляками, спробували б там за державу «дбати», як у нас, одразу б опинилися на смітнику історії. Я не квасний патріот і не хуторянин. Все ж хотілося, щоб власті імущі хоча б вряди-годи цікавилися країною, якою вони правлять. Хоча б цікавилися, де могили їхніх предків. А якщо воно пришелепувате прийшло хтозна-звідки на три дні, аби все викачати і втекти?..»