Стратегія зовнішньої політики, як основа успіху і розвитку МЗС в умовах війни
Скажу одразу, що це дивна стаття в умовах неймовірних успіхів України у зовнішній політиці в останні 2 місяці. Успіхів, про які говорить світ і які вже змінюють всю світову структуру міжнародних відносин. Але успіхи бувають різні. І йтиметеся про просту річ – як ці успіхи зробити системою.
Ти перемагаєш, або тебе використовують для власної перемоги. Іншого варіанту не існує.
Якщо не маєш стратегії – то ти граєш роль у чужої: так завжди було з зовнішній політикою України. Начебто вона була і існує, але ії водночас і немає.
Але що ж існує – нескінченна кількість потужної праці та рефлексивних дій підрозділів та лідерів. Неймовірні прориви і успіхи за результатами в окремих принципових напрямках! Але ії не існує як системи, як системи успіху, як, власне, того, що і зветься політикою…. Політика – це не є щось самодостатнє, без початку і кінця, без цінностей, цілей, оцінки і відповідальності за результати. Зовнішньої політики не існує у нас як інструмента зовнішньополітичної стратегії. Але тому, що немає і самої стратегії.
І це насамперед дивно – як це так «немає стратегії»? Цього не може бути! Країна успішно протистоїть зовнішньої агресії, та вже який рік! Країна входить в нові партнерські і союзні відносини з першими гравцями світової політики! А президентом працює в минулому дуже успішний селфмейд-бізнесмен. А стратегічне планування – основа існування бізнесу. Будь який бізнес створюється, розвивається, продається чи ліквідується згідно стратегії. А ціла країна існує – як без стратегії розвитку, так ї без зовнішньополітичної стратегії.
Життя за правилами розвиненої стратегії – це, звісно, абсолютно новий для нас підхід до організації державного управління. Але він є саме тим ефективним, що має відрізняти від колишнього “планування». З іншого – скільки вже пройшло років нашої нової епохи і скільки років досвідчені бізнесмени очолюють державу! Розмови на ТБ-шоу чи в парламенті з чисельним повторенням цього слова – це, звісно, не є стратегією. Стратегія – це вельми конкретна, детально дуже структурована конструкція, яка народжується у багатоступінчатому і дуже якісному процесі. Якісному – за своєю структурою, змістом та колом беручих участь стейкхолдерів – процесі. І цей процес зветься «стратегічнім плануванням».
Стратегія ефективно структурує суспільство. Але коли її немає – політичне та експертне середовище перетворюється у «броунівський рух», де кожен отримує масу задоволення від конструювання, декларування ідей, звинувачень один одного у тому ж самому, де немає критеріїв оцінок і кожен вільний звати йти за ним начебто до Раю, але в дійсності може вести в нікуди. І в такому хаосі головне, що не видно – хто є тобі і твоєї державі супротивником, а хто другом, і що це, власне, таке – «твоя держава», які цінності ним керують.
Тому конкурент, який має власну стратегію, – має і абсолютну перевагу, чудово нею користується і більш того – він просто приречений до перемоги, а ти – без власної стратегії – на поразку. І саме тому, що в його стратегії тобі вже передбачена така роль – програвшого. Протистояти цьому може тільки власна стратегія, яка зрівнює шанси навіть гравців різних вагових категорій. Стратегія – це як «Свято місце», яке, як звісно, «порожнім не буває». Стратегія – це шлях до успіху, шлях від формулювання мети до успішного ії досягнення, це приреченість до успіху!
Російська спроба підміни цінностей.
У тому нашому хаосі критеріїв і неструктурованих оцінок тепер, після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, вже здається майже не випадковим поява в українському медіапросторі українського пропагандистського продовження російської доктрини «сфер впливу», носіями якого стали високопоставлений співробітник МЗС України, провідний тижневик країни і одна з газет олігарха Ахметова(не впевнений, що доцільно тут називати прізвища та назви). Не пропонуючи нічого власного, автор просто ретранслював основи російської доктрини, яка не визнає право України на незалежне існування, відверто цитуючи ії автора – С.Караганова, а також відомих російських експертів, з різною ступеню декларування наближеності до розробки російських планів – Д.Треніна та А.Арбатова. Це не незалежні експерти, а дуже ангажовані фахівці. Не можна не співвідносити те, що каже і пише Сергій Караганов з тим, що він є почесним головою створеної ним ще у 90-х роках російської Ради з зовнішньої та оборонної політики. І це як раз та людина і та інституція, які розробили та продовжують вдосконалення ціннісної основи «нової» російської зовнішньополітичної стратегії, результати реалізації якої мають Україна і світ у вигляді окупації Криму, Сходу України і повномасштабної війни Росії проти України.
Стратегія концептуально збалансована, формально, з їх точки зору, логічна та ще має «робити хороше обличчя при поганої грі». Але відверто слабка і плутає стратегію дій та стратегію пропагандистського забезпечення.
Головним постулатом та нової цінністю цієї «нової стратегії РФ в світі» є твердження, що «ліберальний світопорядок», побудований на існуючому міжнародному праві та закріплених в ньому цінностях (правилах) міжнародного життя, прийнятих Заключним актом Наради з безпеки і співробітництву у Європі (Хельсінки, 1975), начебто «не працює». Тому, у якості оціночних критеріїв «справедливості», регулятора міжнародного порядку і структуризатора світ має повернутися до приорітету «сфер впливу». Тобто, до того жахіття, від котрого відходили кров’ю двох світових війн і який вистражданий зусиллям тисяч дипломатів Західної та Східної півкуль, де, доречи, власну важливу роль заграла і дипломатія України, яка брала активну участь у розбудові інституційної структури «ліберального світопорядку». В руслі цієї ціни – голокост євреїв і голодомор українців.
Після того, як світ, слава Богу – успішно, пережив «біполярність», потім – і «монополярність», в якості «нової» «геометричної фігури» стратегічного світоустрою нова російська доктрина пропонує «трикутник» трьох «центрів сили»: США, Китаю і Росії. І пропонує визнати поділ світу на їхні «сфери впливу», або «зони відповідальності» – в якості головної цінності і критерію в світової політиці. Зрозуміло, що Україна і все, що навколо РФ, має за цім планом входити до зони впливу Росії, у так звану «зону російських інтересів». Інші гравці мають визнати цю «пріоритетність інтересів Росії» в Україні. У відповідь на визнання Росією відповідних регіонів «сферами впливу» США та Китаю. Принцип невтручання між державами трансформується, відповідно, у принцип невтручання у сфери впливу, з відповідним закріпленням у міжнародному праві. А принцип недоторканності кордонів держав, який є другим ґрунтовним досягненням світової культури міжнародних відносин – просто девальвується до формального визначення на карті.
Після пари-трьох років намагань провести ці «ідеї» в міжнародних дискусіях (включно з українськими медіа), Росія цілеспрямовано перейшла до стадії «де факто»: спочатку – в риториці, а потім у спробах реалізувати їх через агресію проти України та у деструкції роботи міжнародних інститутів.
В якості основи політики «сфер впливу», ії головного інструменту, розглядається, звісно і тільки, – єдине, у чому Росія вважала себе «паритетне сильною» – силовий примус і військовий компонент, який має замістити принцип «мирного співіснування». С. Караганов каже, що світова політика вперше має можливість використовувати військовий компонент в якості активного глобального інструмента миротворчості, включно з ядерною зброєю.
В якості політичної стратегії реалізації розглядається – постійна ескалація напруги через ескалацію військової загрози та інші фактори дестабілізації. Але перш за все – через військову дестабілізацію. Через загрозу силою, яка постійно має ескалувати, і включати і ядерний компонент. Як невід’ємну частину зовнішньополітичної стратегії РФ, це обґрунтував також С.Караганов: світовий «трикутник» «сфер впливу» може бути врівноважений і триматиметься тільки на постійно ескалуємої загрозі використання військової сили. І ця конструкція все ще має за мету повернення Росії в коло перших гравців світової політики.
Чи спрацювала російська доктрина та її стратегія?
Відповідь – ні, з будь яких точок зору. Але і світ поки не має стратегії протидії, яка приносе швидкі результати. Поки маємо тільки стратегію санкцій за порушення Росією базових цінностей міжнародного права, та небувалу інтенсифікацію світової дипломатії, появу «у повітрі» потреби перегляду критеріїв її ефективності та методів, а також відчутну необхідність реформування базових інститутів міжнародних відносин.
Поки це все. Але це і не замало! Це дуже багато!!!
Тим не менш, всі «успіхи» останнього часу російської зовнішньої політики, поки що, є результатом саме цієї стратегії. І якщо ми беремо в лапки це слово, то в РФ вважають це за успіх без лапок, оскільки вони зробило Росію країною, з якою поки не рахуються, як з «центром сили», але вже не мають змоги ефективно деескалувати вже декілька осередків міжнародної напруги і війни – з прямою, та непрямою участю Росії. Перш за все – російсько-український.
І Росія розглядає це як свої успіхи, та успіхи закріплення ії як «центра сили». Ескалуючи конфлікт, конвертуючи його в ескалацію страху та в аргумент у міжнародної боротьбі за вплив. А світ дійсно боїться ескалування напруги, яка має кінцеву точку у вигляді ядерного конфлікту. Він звик до глобальної ефективності міжнародного права і до сих пір виходить з того, що закріплений в ньому механізм запобігання ядерної війни – надійний. Але Росія змінює цінності своєї політики на конструкцію «сфер впливу», створюючи умови «легітимності» повернення ядерної зброї в площину реальної політики, в площину її активних інструментів.
Поки світ шукає альтернативну стратегію, яка може зупинити ескалацію, Росія розглядає це як успіхи ії нової стратегії.
Ми це підкреслюємо тут, бо для нас важливо зрозуміти, що стратегії може протистояти тільки альтернативна стратегія. З ретельно прорахованими результатами, яка розрахована на протидію російської стратегії.
Саме тому, для України і світу – все, що робить зараз Росія – це прикмет аналізу загроз з зовнішнього простору, і ніяк не сфера «цінностей», тобто простору реалізації власної стратегії. Відкритий чи латентний перехід на її цінності рівнозначний поразці. У цієї ж площині лежить і відповідь на риторичний аргумент – «нам з Росією жити» і нікуди від неї не подітися.
Звісно – жити і звісно нікуди не подітися. Жити на основі цінностей мирного співіснування, непорушності кордонів та рівності, але не відмови від всього цього і входження в її сферу впливу в зазначеному «трикутнику». Російський «геостратегічний трикутник» – це для нас не цінності, а завдання аналізу зовнішньополітичного середовища, і означатиме необхідність будувати зовнішньополітичну стратегію з врахуванням присутності ескалуючого агресію сусіда.
Мирне співіснування, рівність, непорушність кордонів – це світові і наші базові цінності, які є основою того, що нас підтримає світ в умовах російської агресії. Визнання «сфер впливу» у якості «геостратегічної геометрії», чи хоча б просто рух у бік «нам з Росією жити поруч» – це розмивання та втрата такої підтримки для України.
Чим загрозлива трикутна геометрія світоустрою, яка розроблена та втілюється Росією і пропонується в якості «геометрії геополітики»: 1.Вона змінює та повністю девальвує існуючи цінності міжнародного життя, закріплені у міжнародному праві і на яких побудована вся система сучасних міжнародних відносин. 2.Вона девальвує правову базу всіх – !!! – міжнародних інституцій співробітництва – починаючи з ООН і закінчуючи двосторонніми відносинами… («про які кордони держав йдеться? – ви у нашої «сфері впливу», віддайте Крим і слухайте, що ми вам скажемо»). 3.Вона легалізує ядерну зброю для політики і повертає її зі сфери глобальних проблем у площину реальної політики. Тобто, з об’єднуючого світ фактору – у фактор який його роз’єднує. 4.Вона прибирає принцип рівності у відносинах між країнами і розділяє її на «головних» і «васалів». Встановлює різній рівень суверенітету і безпеки країн. 5. В кінці кінців, вона грає на укріплення інституту держави, коли світ вже відчув її дискомфортність і рухається у бік обмеження її компетенцій на користь територій, які більш пасують інтересам пріоритетності прав людини та етносу перед інтересами держави.
Зовнішньополітична стратегія України – це питання життя та успіху.
Будь яка система, порівняно з відсутністю системі – не зрівняно більш ефективна. Стратегія – це система. Помилки у системі впливають на якість та швидкість результату, але те, що він буде – це правило. Будь яка держава просто зобов’язана мати стратегію зовнішньої політики, яка деталізована за регіональними, інституціональними та тематичними напрямками, – вже тому, що вона існує серед сусідів і проблем, де треба дбати про власні інтереси розвитку. І вся стратегія, а також її структурні напрямки, які разом створюють «дерево цілей», мають мати SMART-плани, з зазначеними у часі і просторі цілями, які можуть вимірюватися. І це складова частина успішних дій будь-якої держави. Тим більше , вона потрібна Україні. М.Цукерберг: «В світі, який дуже швидко змінюється, єдина стратегія, яка гарантовано провальна – «не ризикувати» і рефлекторно «плити за течією».
Окрім загального правила, що будь яка стратегія веде до успіху, бо вона і розробляється з цією метою, існують точні вимірюванні переваги стратегії порівняно з її відсутністю і ситуативним реагуванням: 1.Стратегія забезпечує підтримку стратегічних рішень суспільством і персоналом співробітників через реалізацію сумісних цінностей. 2.Стратегія через «дерево цілей» об’єднує глобальні цілі і SMART-цілі, робить активність держави, МЗС і всіх дипломатів і політиків цілеспрямованими до загальної мети і стратегії. 3.Зовнішньополітична стратегія мінімізує ризики і дозволяє проводити ефективну політику в умовах невизначеної ситуації, несподіваних збоїв, конфліктів і всього, що було непередбачено… 4.Забезпечує перехід від ручного керування до управління через плани, системі, процедури (у тому числі через корпоративну культуру, єдині цінності політики, процедури відбору, навчання, оцінки). 5.Сратегія дозволяє отримувати дивіденди на абстрактних речах – таких, як лідерство, компетенції, мотивації, команда… 6.Стратегія працює навіть коли провалюються цілі ії куски та все одно дає можливість приходити до успіху. 7. Стратегія працює і на довгострокову перспективу, це інвестиція і в те, що не принесе результати одразу. 8.Накінець, стратегія точно визначає необхідну і достатню чисельність персоналу і структуру його організації, рівно, як і обсяг необхідних ресурсів досягнення успіху.
Дуже коротко про стратегію взагалі.
Стратегія – це абсолютно просто – це єдиний набір рішень:
-до чого прямуємо,
-на якому полі будемо грати,
-яким чином доб’ємося перемоги,
– у чому ми маємо бути сильними,
-які управлінські системи треба втілити….
Сенс стратегії не у тому, що ви збираєтеся робити, а у тому – в кого і як збираєтеся виграти… – і це є постулатом. Стратегія планує успіх і шлях до нього! До того ж з максимальною деталізацією за проблемами і напрямами.
Стратегічні цінності України і російські геометричні конструкції.
Процес стратегічного планування як раз починається з формулювання стратегічних цінностей і далі має декілька етапів, які добре знають фахівці, обов’язково у такої послідовності:
1.Формулювання власних цінностей (+місії, +цілей).
2.Аналіз можливостей внутрішнього та зовнішнього середовищ (SWOT-аналіз).Формулювання SMART-цілей.
3.Розробка альтернативних стратегій і вибір з них головної.
4.Розробка SMART-планів за напрямами.
5.Стратегічний моніторинг результатів і коригування на його основі SMART-цілей, стратегій, планів в процесі реалізації стратегії.
Російська стратегія – це об’єкт п.2, тобто – вона не є предметом дискусії у сфері геополітики і власних цінностей (п.1.). – тобто основи, на якої потім будуватиметься наша будь яка стратегія і будь яка політика. Інакше нам прийдеться відмовитися від систем «хельсінкських» цінностей, яка для нас єдина, що є рятувальною, бо забезпечує нам підтримку з боку наших союзників – країн ЄС, НАТО, США, які зараз підтримують Україну тільки на підґрунті того, що Росія порушила її базові права, які є під захистом міжнародного права.
Повернути Дипакадемію в академічну площину – це повернення важливої складової розвитку української дипломатії.
Початок роботи над стратегією МЗС поверне потребу в укріпленні і розвитку української дипломатичної школи, як бази підготовки її найважливішого ресурсу – професійних дипломатів і простору, де продукується і культивується атмосфера цінностей зовнішньої політики і дипломатії. Єдиним вищим в Україні, де майбутніх дипломатів професійно навчали стратегічному плануванню та ефективної поведінки в рамках втілення стратегії, була Дипломатична академія МЗС України, яку після початку російської окупації дивним чином ізолювали від академічної сфери, перетворивши у івент-клаб та місце разових подій, але без академічних слухачів, аспірантів та професорів.
Про те, що тодішня Дипакадемія мала гарну ринкову капіталізацію зі значною інтелектуальною власністю у вигляді двох вчених рад по захисту докторських дисертацій, специфічних і унікальних навчальних програм і курсів, які були затребувані, мала змогу створювати конкурентні інтелектуальні продукти та приносити прибуток державі, при адекватному управлінні, – казати вже запізно. Річ тут просто про те, що більш 20 років МЗС України інвестував у затребуваний успішний проект, а потім з незрозумілих причин вирішив просто закопати свої інвестиції. У чому глибока мета? Чи хоча б – хто компенсує втрати?
Відсутність стратегічного планування у зовнішній політиці веде не тільки до зменшення ефективності у головах і справах. МЗС потребує реформи. Заради молодих талантів, які мріють о дипслужбі та заради ефективності самої дипслужби.
Накінець, ще один специфічний, але дуже важливий аспект, який варто озвучити: стратегічне структурування, звичайно, зробить цілеспрямованим і поставить у доцільне русло взаємовідносини МЗС і спецслужб. На користь усім сторонам і державі. Те, що триває зараз, – стимулює не найкраще, що є у обох сторін, а ефективність їх взаємодії стоїть під питанням. Хоча не для кого не секрет, що дипломатія – це, у тому числі, легальна розвідка. Так було завжди і так є всюди у світі. Але це зовсім не має означати домінування радянського принципу «останнього голосу» спецслужб під час відбору кадрового ресурсу всього МЗС. Збирання та обробка інформації – це дуже важливі компетенції дипломата. Але перш за все він має вміти реалізовувати SMART-плани зовнішньополітичної стратегії, і головними його компетенціями мають бути лідерство, ініціативність та вміння бути переконливим у тому, що робить. Але ніяк не вміння спілкуватися через тони паперу та сидіти «сірою мишкою» і боятися ініціативи, а тим більше – висловлювати будь яку критику, майже якщо вона конструктивна.
Критерій ефективності роботи – у отриманні результату, який має бути виміряним, у конкретної справі, яка є часткою єдиної збалансованої за цілями та можливостями стратегії. Бо у рамках стратегії всі результати пов’язані між собою та обумовлюють один одного.
І звісно, стратегії завжди потрібен адекватний лідер з відповідними компетенціями. До цього ж його цінності мають співпадати з цінностями стратегії, його – і як особистості і як лідера, що і зробить його очільником МЗС. Лідер=лідерство+цінності. Звісно, з врахуванням того, що його лідерство і цінності корелюються з лідерством і цінностями президента країни, в зоні відповідальності якого є вся галузь.
Сподіваюся, що нам, тобто – українському суспільству, його друзям у світі та експертному середовищу вистачить настирливості та терпіння для нарощування активності – збовтувати наше молоко, щоб, нарешті, відчути під ногами масло твердої основи стратегії нашого МЗС.
Dr.Sergiy Vlasov, Heidelberg, Schriesheim
