Церковний фронт. Через біль, розчарування і зневіру

Церква – це не лише про Бога. І не тільки про святі книги, ікони, обряди і ритуали. Церква – це люди, їх довіра, це та опора, яка не дає впасти і навіть похитнутись. Недаремно мусульмани кажуть: «Стовп віри». Так мусить бути завжди.

Втім, сьогодні на наших очах хитаються ці «стовпи» в християнських церквах, а їх прибічники в Україні втрачають віру, надію, любов до Церкви і їх очільників. Сподіваємось, не до Бога.

З 24 лютого 2022 р. змінилась не лише суспільно-політична ситуація в Європі, не виключаю, що й у всьому Світі. Карколомні зміни відбуваються в умах і серцях вірян двох християнських Церквах – Російській православній (точніше, її філії –  Московському патріархаті) і Католицькій.

Притча во язицех – Українська Православна Церква  Московського Патріархату. Коливається разом із лінією «старшого брата/сестри» – Російської Православної Церкви. Сенс багатьох заяв УПЦ зводився до простої комуністичної «істини» – живемо за вказівками серця, а серця наші належать РПЦ. Утім, війна внесла корективи у залізобетонне кредо багатьох служителів цієї Церкви. Деякі гірко розчарувались у РПЦ та в її очільнику Кірілі Гундяєві, який благословив орду вбивць, катів, ґвалтівників і мародерів на геноцид українців, дозволивши їм чинити свої мерзотні перед Богом і людством справи в суверенній державі. Добре, що не змовчали!  Священики збирали підписи – 430 представників духовенства звернулись у церковний суд до розгляду дій патріарха.

Інші з УПЦ МП батюшки під тиском громад перейшли в Православну Церкву України (зрозуміли самі, що не можна молитись Богу і Гундяєву одночасно, чи не схотіли покинути звичне життя, домівку, парафію, громаду, – тут у кожного свої доводи).

Але були і, на жаль, є й такі, хто складав «розстрільні списки» проукраїнських активістів, коригував вогонь супротивника по містах і селах, переховував російських солдат у храмах… Бог їм суддя! Втім, задача ЗСУ і членів ТРО в тому, щоб їх зустріч із Богом відбулась якомога скоріше. Поки що захисники України непогано справляються із цим завданням.

Церква Московського патріархату активно нищить власні міфи і стереотипи про доброго «батюшку» – отця громади, про святе життя монахів і доброзичливість та всепрощення. Кілька десятків (чи сотень?) зрадників сформували імідж УПЦ, який викликає відразу у їх вірних. Насамперед у них.

Біль розчарування і зневіри вколов серця прибічників Католицької і Греко-Католицької церков в Україні. Той «перфоманс», який організували напередодні Великодня  ватиканські душ пастирі-чиновники, викликав обурення і протести по всьому світу, а не лише віруючих в нашій державі та в українській діаспорі. Більшість європейців не сприйняли тезу Папи Францизска про примирення «двох сестер» України і РФ, яких уособлювали якісь панянки. Чи можна примирити Каїна і Авеля, вбивцю і вбитого? Чи можна вищій духовній особі ставати на бік зла? Лише в тому випадку, якщо злодій розкаявся і його покарали.  Папа в силах воскресити хай не Авеля, а хоч одну дитину з Маріуполя (міста святої Марії), яка загинула від кулі рашиста?

Але чи треба відвернутись від Святого Престолу зі словами: «Ватикан! Па-Па!»? Думаю, що – ні! Адже мистецтво дипломатії в тому, щоб із ворога зробити друга, а не навпаки. Хай Папа приїде в Україну, подивиться на зруйновані Бучу, Гостомель, Ірпінь; поговорить із тими, хто вирвався з пекла, яке сьогодні має назву Маріуполь; послухає сповіді зґвалтованих школярок та розповіді дітей, на очах яких вбили їх рідних і зруйнували домівки; почує плач матерів за вбитими дітьми…

Може, тоді Папа знайде в собі сили покаятись і вибачитись за власні слова про те, що європейці простягли руку допомоги українцям не тому, що вони расисти (абсурд якийсь!), а тому, що вони справжні християни – католики, протестанти, англікани та ін.

Утім, не все так безнадійно в царині Православія в Україні. Дві братні Церкви – Православна церква України і Українська Греко-Католицька церква, мабуть, на сьогодні є надійною опорою для вірних їм. Духовенство рішуче займає проукраїнські позиції, і не лише в храмах.

Переважна більшість капеланів в ЗСУ саме із цих Церков. А роль капелана важко переоцінити. Адже їх робота – це не лише читання богослужбових книжок, молитви і сповіді (хоча й вони дуже важливі), це ще й духовна розрада, психологічна і медична допомога тощо. Про боротьбу духовенства з пияцтвом і наркоманією (на жаль, це є у будь-якій армії) годі й казати, тут лише священики здатні допомогти! Тобто капелани ПЦУ і УГКЦ виконують саме те, що й у «миру» – сповідають, причащають, на жаль, і відспівують.

Ті, хто не на фронті, працюють волонтерами. І не лише возять харчі та ліки на нашим захисникам. Саме духовенство ПЦУ разом із своїми громадами очищували від металобрухту Бучу, Ірпінь, Макарів, Гостомель – колись прекрасні і затишні маленька міста, зруйновані рашистами.

Здивували протестанти багатьох деномінацій. Люди, які донедавна принципово виступали проти збройних конфліктів, пішли у військомати, щоб захищати Україну. Хтось працює в шпиталях, хтось займається інформаційним забезпеченням, а деякі воюють на найбільш гарячих напрямках. «Руzzкій мір» усіх дістав!

Не стало несподіванкою зізнання шейха Саїда Ісмагілова про те, що переважна більшість мусульман різних країн вважають війну в України конфліктом РФ і США. Чому так? Зрозуміло, що російська пропаганда наполегливо працює з арабо-ісламським світом, пропонуючи їм свої наративи і формуючи суспільну думку у вигідному їм напрямку.

Приблизно така ж картина і в Ізраїлі, по суті, монотеїстичній країні, в якій голос російської діаспори звучить значно голосніше, ніж окремі «вигуки» вихідців із України. Та й ті аж ніяк не співають в унісон. Найчастіше це навіть не поліфонія, а дика какофонія, яка ґрунтується на обмеженій інформації і суб’єктивних висновках. От тут би і працювати представникам юдаїзму, які живуть в Україні і співчувають боротьбі нашої держави з загарбником. Поки що відомі поодинокі випадки, серйозної і наполегливої праці немає.

А що ж пропагандисти з України? Чому розпорошились ті «інформаційні війська», які очолював сумнозвісний Мінстець? Цікаво, хтось коли-небудь поставить таке питання, ще й низку інших, тим держчиновникам, які після Революції Гідності звели нанівець усю інформаційно-пропагандистську роботу по формуванню позитивного іміджу України, в якій церкви і релігійні  організації мали б займати чималу частину?

Маємо пам’ятати, що про нашу державу у світі знають переважно у зв’язку з рф. Лише зараз, у ці трагічні і героїчні два місяці 2022 року, пересічні європейці, американці, канадійці та австралійці навчились відрізняти Україну від росії, мову від «язика» і співчувати нашим громадянам, коли бачать жовто-блакитні стрічки на одязі тих, хто шукає захисту в їх благополучних країнах. А всі релігійні особливості нашої держави в їх уявленні вичерпуються поняттям Orthodoxy – без поділу на ПЦУ, УГКЦ, УПЦ МП тощо. І всі здобутки, а особливо, гріхи якоїсь однієї релігійної організації формують імідж усіх інших.

Алла БОЙКО, професор Київського національного уніерситету імені Тараса Шевченка