Попіл Бучі: як нам тепер із цим жити?

Легендарний фламандський борець за визволення Фландрії від іспанського поневолення Уленшпігель, зібравши попіл серця свого батька Клааса страченого на вогнищі в ладанку, поклявся мститися. Його вигук “попіл Клааса стукає в моє серце” став наріжним кредо для всіх тих, хто бореться за честь і волю своєї батьківщини, всіх тих, хто прагне справедливо покарати непрошених зайд-поневолювачів, гвалтівників, патологічних вбивць, катів-бузувірів.

Повномасштабна війна рф проти України за своїми мотивами, причинами і способами її ведення, як на мене, взагалі безпрецедентна. в історії Європи, (та й за її межами). Ще не було такого, щоб приводом для війни в першу чергу послугувала світоглядницька несумісність агресора із тими життєвими принципами, які сповідує і буде сповідувати об’єкт агресії, тобто ми, Україна.
Як історик-міжнародник стверджую, що всі війни в Європі і 30-річна, і 100-літня, і І СВ, і ІІ СВ в своїй основі мали за мету перерозподіл певних територій, боротьбу за захоплення сировинних регіонів, як приклад, яблуком роздору між Німеччиною та Францією тривалий час був Рурський вугільний басейн, або Ельзас і Лотарингія, або Чеські судети, або вихід до моря в контексті історичного протистояння між росією та Швецією на півночі континенту і всі ці військові баталії спонукались таким дієвим природним чинником як конкурентна боротьба між різними державними потугами, розміщеними в одній геополітичній площині.

Чи існував мотив конкурентного протистояння, що примусило б рф розпочати збройну агресію всупереч всім міжнародним угодам, всім Женевським конвенціям з приводу того як поводитись із військовополоненими та цивільним населенням в ході бойових дій? Так, існував. Але менш всього торкався приземлених, матеріальних категорій, як то: прихопити силоміць території сусіда, перекроїти кордони на свою користь, заграбастати собі важливий сировинний чи промисловий регіон. Це все теж існувало і існує в божевільних планах москви, але головна мотивація пролягла  в світоглядницькій сфері – в сфері моральних, правових, духовних, якщо хочете, навіть етичних цінностей.

Які “їх” базові цінності? – сповідування політики тоталітаризму, садомозахістське обожнювання внутрішнього пригноблення, шанування філософії рабства і покори, приреченість в своєму розвиткові орієнтуватись не на реальне майбутнє, а міфологічно видумане минуле, на непереборне бажання ці “картинки минулого” посіяти і приживити у свої сусідів, тобто нав’язати так званий “руській мир” і з так званими “духовними скрєпами”.

Наші цінності теж відомі. Їх було проголошено ще в Декларації про Державний суверенітет, в Акті про Незалежність України, в нашій Конституції. Наші цінності мають глибоку кореневу систему, вони проросли і переплелись з відомими європейськими догмами, тільки неухильне дотримання яких може зробити життя будь-якого суспільства безпечним, заможним, стабільним. В основі такої моделі державоустрою і правил поведінки її насельників лежить ідея суспільного договору між інститутами влади і демосом, базовою станиною цієї конструкції є принцип верховенства права, дотримання фундаментальних прав і свобод будь-якого члена даної громади незалежно від його соціального статусу, ефективно діюча, конкурентна модель економіки, наявність зрілого громадянського суспільства, яке реально спроможне підправляти в разі потреби помилки органів влади, дотримання норм міжнародного права у своїй зовнішньополітичній діяльності і т.д. і т.п.

Хіба мордор міг витримати, щоб його сусід дозволив собі такий вибір, який кардинально протилежний його держнавницько-ідеологічним підвалинам, і саме головне, такий вибір ніс пряму загрозу мордорському обивателю, який, можливо, міг іноді задуматись – а може дійсно там правда, там шлях до світла, а не в нашому затхлому совковому казематі?

Як нам тепер, після Бучі, Ірпіня, Гостомеля, Маріуполя, сотні інших українських сіл, містечок, мегаполісів жити далі? Після того, як в них зазирнула рашистська потвора і дихнула своїм смертельно-смердючим подихом? Я не буду моралізувати. Кожен має відповісти на це питання сам. Але я знаю, що в переважній більшості української громади “попіл Бучі” буде завжди стукати в наші серця. Як жити далі? На мій погляд, відповідь така – во ім’я невинно вбитих жінок і дітей, закатованих цивільних громадян України, во ім’я наших доблесних воїнів, які віддали своє життя за честь, гідність і свободу України, ми повинні жити так після Перемоги, щоб відбудована Україна стала світлим пам’ятником всім тим, хто не пережив і пережив це лихоліття і зробив Перемогу над ворогом неминучою.