Міжнародне право має багато вад, проте нічого ліпшого для міжнародної безпеки не існує!

Останнім часом багато розмов щодо неспроможності світу врятувати Україну від зухвалої російської агресії. І це справедливо!

Ми маємо покладатися на Збройні Сили України та зовнішню матеріально-військову допомогу з боку окремих країн. Надії на міжнародні організації нереалістичні.

Зокрема на міжнародні організації членом є Україна.

Наша країна була серед засновників Організації Об’єднаних Націй. З початком російської агресії, деякі країни-члени ООН відверто порушують Статут організації яка була створена в 1945 році і була покликана зберігати мир і посилювати міжнародну безпеку. Саме цих положеннях ґрунтується Статут ООН. Але ми спостерігаємо як майже половина членів ООН в Генеральній асамблеї порушили Статут в 2014 році і тепер понад чверть, коли голосували проти чи утримувалися або взагалі не голосували за резолюціє спрямовані  на засудження  росії як агресора. З іншого боку, навіть майже 100% засудження не спроможне зупинити агресивні дії, бо резолюції Генеральної асамблеї мають рекомендацій характер. Єдиний орган ООН, який може прийняти обов’язкове для виконання рішення – Рада Безпеки. Сформований після Другої світової війни механізм голосування в Раді безпеки фактично не дає можливості засудити агресора якщо таким є постійний член РБ, більш того рф навіть головує цього місяця! Усі заклики реформувати ООН позбавлені сенсу, бо будь які зміни до Статуту можливі за умови підтримки Радою безпеки… В якій  росія має право вето.

Щодо ОБСЄ, то неспроможність цієї організації давно на слуху. За всі роки її існування не було жодної місії яка б закінчилася успішно (за виключенням місії в Криму 1994-1999 рр., що тепер може сприймається як злий жарт!)

Рада Європи ще до недавно повертала  Росію до Парламентської асамблеї, нарешті спромоглася виключити зі своїх лав цей антидемократичний терористичний режим. Хоча й тут знайшлися  країни, що фактично підтримали Росію (виникає питання щодо їхнього розуміння Статуту РЄ і спроможності його виконувати)

МАГАТЄ виявила повну нездатність адекватно відреагувати на російські виклики. Захоплення двох українських АЕС російськими військовими злочинцями, фактично ядерними терористами, ставить під загрозу не лише українську територію.

Отже нищівна критика міжнародних організацій до яких входить Україна є виправданою та логічною.

А ось зовсім інша ситуація з НАТО. Україна вперше заявила про своє бажання приєднатися до Альянсу майже 20 років тому (рішення РНБОУ 23 травня 2002 р.), але в реалізації євроатлантичних прагнень  тривалий час спостерігався брак політичної волі з обох боків, певні імітації. До того ж мав місце відвертий відкат: «позаблоковий» статус в 2010-2014 рр. (який, до речі не завадив російській агресії і окупації Криму та частини Донецької і Луганської областей)

Зрозуміло, що країни Альянсу, намагаючись заспокоїти Росію з одного боку та реагуючи на українську непослідовність з другого, теж не поспішали надавати навіть План дій щодо членства.

Втім Україна в 2020 році отримала статус партнера з розширеними можливостями і використовує майже максимум з того, що надає він передбачає.

В умовах розпочатої ескалації повномасштабної російської агресії завдяки непродуманим і некомпетентним (сподіваюся, що лише це) крокам представників української влади в суспільстві склалися неадекватні  очікування оцінки спроможностей НАТО щодо України. Виникла загроза сприйняттю НАТО в українському суспільстві. В українських та європейських медіях розповсюджуються наративи про те, що саме НАТО не може зробити (запровадити заборонену для польотів зону, надати військові літаки, відправити військові контингенти). Це сприймається та представляється як провал НАТО. Такі безпідставні очікування обумовленні незнанням «матчастини» (організаційних, політичних та військових засад) Альянсу. Аргументи про те, що Україна не є членом НАТО і тому на неї не може бути розповсюджена дія Північноатлантичного договору не сприймаються. Хоча за останніми опитуваннями, понад 70% українців підтримують членство в НАТО, але ця підтримка зникає з активними інформаційними хвилями, які підривають довіру до Альянсу.

Спостерігається надія на можливий військовий союз України з Великою Британією та Польщею, на Люблінський «трикутник» тощо.  Але ці союзи не можуть замінити НАТО. Тим більше у разі нападу на Польщу, Литву чи Англію, Альянс має задіяти 5-ту статтю Північноатлантичного договору.

Отже, закріплений в Конституції курс на євроатлантичну інтеграцію не може піддаватися ревізії (тим більше, що відмова від нього – одна з основних вимог РФ!). Будь які розмови про це контпродуктивні, тим більше в умовах воєнного часу, коли будь трансформації Конституції не можливі. Інший підхід фактично грає на користь ворога.

Україна важлива для НАТО і відповідна комунікація має протидіяти згубному інформаційному впливу Росії, зокрема, в країнах Центрально-Східної Європи, де широко поширюються сумніви щодо здатності НАТО до захисту. Меседжі мають бути не про те, що НАТО не може, а про те, що НАТО вже робить і може зробити.

Останній час з’являються заклики побудувати нову систему колективної безпеки. Але такі українські заклики мають бути не лише почуті, а й підтримані провідними світовими гравцями. Водночас, нове не повинно повторити долю старого. І цього можна запобігти шляхом чіткого виконання міжнародного права. Тобто добросовісного виконання добровільно взятих на себе міжнародних зобов’язань всіма країнами (щодо спроможностей росії в цьому контексті – великий сумнів!). Отже, міжнародна безпека потребує кардинального оновлення. Але таке оновлення має відбуватися виключно на підґрунті міжнародного права та на базі Організації Північноатлантичного договору.

Ігор Тодоров, директор Центру міжнародної безпеки та євроатлантичної інтеграції УжНУ