Олег БАЙ: Як нам допомогти Росії?

“Допомогти існуючій Росії стати на шлях, який зробить можливим її співіснування з цивілізованим світом. Мирне співіснування. Примусити до такого співіснування. Насамперед, дипломатичними та економічними заходами. Координованими, жорсткими, зрозумілими та невідворотними”.

Автор цього актуального і повчального монологу: Олег БАЙ, як він сам каже – у минулому, попередньому житті, до проголошення Незалежності України, – на педагогічній, журналістській роботі та «під куполом». У незалежній Україні – керівник секретаріату заступника Голови Верховної Ради, заступник, перший заступник Міністра інформації, голова Держкомінформу та заступник голови Держкомрелігій.

Та нас цікавлять дві сторінки біографії: Надзвичайний і Повноважний Посланник, Радник-посланник Посольства України в Москві, РФ (1993-1996 рр.) та Генеральний консул України в Алмати, РК (2000-2004 рр.).

…Мені зрозуміла саме така цікавість, адже маємо реальну, велику загрозу розширення, ескалації російської агресії та цілу гору пов’язаних з тією загрозою проблем. І, одночасно, не можемо випускати з поля зору події, які нещодавно відбулися в Казахстані та, на мою думку, ще матимуть продовження у різних проявах глобальних ризиків, викликів та загроз  і безпосередньо, і опосередковано впливаючи на світову політику, тобто й на Україну.

Розпочав би я з того, що ближче і що, без перебільшення, пече. І тим, хто переконує, що нічого страшного, що змушувало б, за їх словами, панікувати, я б порадив передивитися відео засідання Радбезу ООН 31 січня ц.р. Передивитися і тоді зрозуміти: чому Світ вважає, що

вперше з початку вже восьмирічної війни, від російського нападу на Україну 2014 року, вперше українська влада виступила на боці Росії, на боці агресора.

Скажу більше, хоча, можливо, недипломатично: такого добровільного розміщення «під Росією» ми не дозволяли собі за всі роки незалежності.

Я навіть сказав би, що й раніше… Дійсно, погляньте – Україна на моїй пам’яті робила все, щоб україно-російські взаємини були рівноправними. Навіть і за часів СРСР, у роки т.зв. перебудови. Зокрема, «ПіК» публікував матеріал «Кінець великої дружби» – про  Договір ще від 19 листопада 1990 року!

І, без перебільшення, гірко таке бачити у тридцяті роковини встановлення дипломатичних відносин між Україною та Росією.

Так, нашим дипломатичним відносинам 30 років. З Вашого дозволу, не буду особливо на цьому наголошувати. Тим більше, до 25-річчя я давав інтерв’ю для «Радіо «Свобода»  вельмишановному Віталію Портникову. І там, на мій погляд про історію взаємин – достатньо.

 

А от що вважав би вкрай необхідним додати: зберігаючи дипломатичні відносини, ввести візовий режим з Росією. Та ще раз зробити ревізію існуючих договорів та угод різних рівнів.

Але… Але тут важливо повернутися до тих змін у конституції Росії –  2020-го року, до путінської конституції. Ви в «ПіК» публікували низку матеріалів про них, до тих змін, які поставили внутрішньоросійське законодавство вище міжнародних договорів та угод.

Інакше кажучи, зробили Росію договірнонездатною, а все, що з нею підписано – не варте (згадаймо класика!) навіть ціни паперу, на якому ті договори написані та підписані.

Особливо на цьому наголошую. Щоб привернути увагу і мрійника «зазирнути в очі Путіну»,  і тих у широкому світі, хто в Європі, Азії, Африці, обох Америках, хто живе (чи робить вигляд, що живе) ілюзіями.

Чому кажу, що роблять вигляд? Бо не виключаю, що без ілюзій силкуються стати шрьодерами  якщо не сьогодні, то завтра – поза сумнівами!

Втім, є цікавинка. Така особливість, що Росія, геть чисто не пам’ятаючи, скажімо, про існування Статуту ООН, про свій підпис під Гельсінським актом 1 серпня 1975-го року, Будапештським меморандумом 5 грудня 1994-го року… добре, дуже добре знає: як організувати перебіг подій так, щоб згадати про підпис під договором ОДКБ.

І провести показову репетицію з публічною демонстрацією можливостей окупації будь кого з сусідів. Навіть тоді, коли паралельно є інтереси Великого Китаю чи Туреччини з Туран Алем-тюркським світом…

Добре, що Україна не має чогось до ОДКБ подібного. І, на щастя, не є «союзною» державою, як Білорусь. Але коли це заважало «мыжебратьям»? « Аднонародцам?»  При захопленні Криму? При окупації частини Донбасу?

Адже привід знайти, скажімо, у зв’язку з «терористичними загрозами» чи «ймовірністю держперевороту» (згадаймо 1 грудня чи провокації минулого тижня) – просто, легко, як сценарій мініатюрки у КВК написати…

І – ще.

Згадаймо загальновідоме: хто вступає у перемовини з дияволом, віддає себе в його руки сам, з власної волі.

Так що ж робити?

Ще у 90-х роках мій добрий друг, письменник Богдан Кушнір написав книгу «Що нам робити з Росією»… І це запитання хвилювало та хвилює багатьох, дуже багатьох.

Можна , звичайно, замиротворючити та мріяти «зазирнути в очі Путіна». Я б не радив виявляти таку ініціативу, якщо, звичайно, це не вказівка ще з туману Оману. Бо вірити Путіну, його очам, його оточенню… Хіба мало прикладів, переконливих прикладів, коли таке «зазирання» призводило до катастрофічних наслідків, чогось на кшталт Мінсько-Мюнхенських домовленостей, Іловайська, Дебальцевого, Донецького аеропорту…

Чекати, коли замість Путіна в Росії з’явиться інший вождь та вчитель?

Мені випало бути знайомим, добре знайомим з російською політичною елітою ще радянських часів, ще з років Єльцинської Росії. І багатьох з тих знайомих знати й до сьогодні. Знати вже як радників Путіна… Переконаний, й їм зміна підросла, яка і після Путіна реалізовуватиме імперську, великодержавно-шовіністичну політику. Бо іншої вони не знають, не розуміють, не сприймають.

Жити в ілюзіях про швидкий розпад Росії?

Мрійників хотів би зацікавити книгою «Розпад Росії: загроза чи шанс?», автор якої – Володимир Огризко – не тільки Надзвичайний і Повноважний Посол, 8-й Міністр закордонних справ України, а й керівник Центру дослідження Росії.

Там, у книзі, достатньо глибокий та тверезий аналіз.

Так що ж робити?

На мій хлопський розум, –

Допомогти існуючій Росії стати на шлях, який зробить можливим її співіснування з цивілізованим світом. Мирне співіснування. Примусити до такого співіснування.

Насамперед, дипломатичними та економічними заходами. Координованими, жорсткими, зрозумілими та невідворотними.

Економічними. Переконаний,  Китай, Сербія чи православні громади РПЦ в Африці підсанкційну Росію не годуватимуть та не носитимуть на руках як бензоколонку.

Просто нагадати: за висловом одного з совєтських очільників, у СРСР міжконтинентальні ракети сходили з конвеєра як сосиски. Правда, його американський співрозмовник зауважив: на відміну від сосисок ракети не їстівні.

Дипломатичними. Нагадати Росії, що за Статутом ООН її місце в Радбезі -сумнівне, що вона, якщо хоче з кимсь про щось домовлятися, має  перестати бути натхненницею тероризму, агресоркою, окупанткою, руйнівницею міжнародного права.

Навіть маючи статус ядерної держави. Тут би я вважав необхідним якомога ширше розповсюдити в Росії старий вислів, здається, Макнамари про те, скільки разів ядерними ударами Америка може знищити СРСР, скільки – СРСР – Америку. Але і для США, і для СРСР вистачило б ОДНОГО разу.

Не впевнений, що росіяни хочуть перевірити справедливість цього вислову. Та ще й на тлі невідворотності. Можливо, затятих імперців поменшає. А прихильників жити за законами цивілізованого світу – побільшає. Хоч трохи, для початку.

І, насамкінець.

Дуже не люблю я співпадінь. В часі – співпадінь воєн з Олімпіадами, у просторі – відпочинків в Омані, у заявах – практичної тотожності текстів  «своїх» очільників з ворожими…

Дуже не люблю парламентських канікул, коли ворог на порозі.

Не люблю, коли замість професіоналів продюсери чи аматори керують зовнішньою політикою, економікою, обороною, поліцією…

До речі, особливо не люблю підспівувачів,  коли професіонали дилетантам підспівують. Це – сумно.

На цій оптимістичній фразі, з Вашого дозволу, сьогодні закінчимо.