Алмати, любов моя
Сучасний кремлівський карлик не винайшов нічого нового, а здійснює, небезуспішно спираючись на місцеві, т.зв. національні кадри, стару як світ імперську політику.
Події початку 2022-го року повернули мене, повернули та заглибили у спогади дводесятилітньої давнини. Бо у 2000-2004 мені випало працювати Генеральним консулом України в Алмати…
Тому не промовчу.
Але пам’ять людська – штука норовиста та непередбачувана. І несподівано в пам’яті тій виринули ще й уроки історії, які вела Олександра Павлівна Прасол, вчителька від Бога, у 50-х роках минулого століття у 54-й київській школі. Ми слухали її, блискучу викладачку, дружину репресованого, – худорляву, сутулу, з вічною цигаркою в зубах, – на перервах, ми слухали її роззявивши рота, бо у підручниках годі було таке шукати у той час післясталінського шоку.
І ми багато дізналися, зокрема, про т.зв. мудру миротворчу політику Радянського Союзу, про протидію агресорам-японським самураям на Халкін-Голі, про визволення з-під влади експлуататорів-шляхтичів братів у Західній Білорусі та Західній Україні, про відбиття агресії білофінів… Олександра Павлівна розповідала страшну правду. Не забуваючи при тому згадувати: так звана совість Західного Світу – письменники, художники, музиканти, політики, значне їх число, пригріте в СРСР, оспівували і Бєломорканал, і «визвольні» походи, і особисто – вождя та вчителя товариша Сталіна.
Для чого я зробив такий довгий «історичний» екскурс? Можливо, для того, щоб ми подивилися на події в Казахстані трохи з інших позицій , історичних…
І, переконаний, багато в чому побачили б, що сталінський вишкребок (за духом своїм), сучасний кремлівський карлик не винайшов нічого нового, а здійснює, небезуспішно спираючись на місцеві, т.зв. національні кадри, стару як світ імперську політику.
Усвідомивши це, навряд чи ми будемо порівнювати: що ж воно краще –Назарбаєв чи Токаєв? І для кого краще?
Алмати – любов моя!
Я добре знав це місто. І його бурхливі річки. І гори. Красуні-гори. І проспекти, і маленькі вулички. І арики вздовж вулиць…
Я дуже любив алматинців. Відкритих. Дружніх. Різних – від професорів університетів імені Абая чи Аль-Фарабі до продавчинь у магазинах, від членів родин вождів до рядових поліцейських з охорони Генконсульства…
Від української громади міста до чеченців, німців….
Я назавжди полюбив казахів – дуже миролюбний та привітний народ. Вони ніколи не були рабами. Я пригадую мітинги опозиції, не надто численні, не дуже тривалі, щоб не дражнити владу. Але вони завжди були. І завжди -мирні.
Тому для мене шоком стали січневі події. І значна кількість «титушок» (найнятих владою?!?), і розстріли – свідомі, сплановані розстріли мирних людей… Зокрема, й на тій площі, де ми з дружиною щороку двадцять другого березня разом з алматинцями святкували Науриз… Не уявляю – як там святкуватимуть тепер? На крові?
«Хто був ніким, той стане…»
Коли в Алмати поставало Генконсульство, весь дипкорпус (крім посольств Куби, Росії, Білорусі та України) був у Південній столиці. Завдяки моїй київській добрій знайомій Інні Хамфріз, чий чоловік на той час став очільником представництва ЄК в Казахстані, я досить легко «вписався» у дипкорпус і, без перебільшення, подружився з послами Польщі, Литви, Угорщини, Чехії, Іспанії, США, ФРН, Держави Ізраїль, низки арабських держав. Допомагало в роботі й відділення МЗС РК в Алмати…
А от з місцевою владою було складніше. До того дня, коли телеканал «Хабар» («Звістка») не запросив у журі на якийсь конкурс школярів. А там відбулася зустріч з розумною Дарігою Нурсултанівною. А наступного дня після цієї зустрічі вже мав запрошення від акимів (голів адміністрацій) Алмати та області… Так, це – Азія!
Певною мірою та зустріч сприяла й знайомству з Казимжомартом Кемелійовичем Токаєвим (так він писався тоді і так у подарованій мені його книзі).
Тоді я, зізнаюся, не звернув особливої уваги на те, що пан Токаєв отримав спеціальну освіту у Москві. Про це днями згадав у одній з телепередач його товариш по вишу Костянтин Грищенко.
Москва готувала кадри. Так звані національні кадри. Високопрофесійні і готові, завжди готові, до виконання вказівок Центру у потрібний час.
Так виглядає, що цей час настав. Соціальна напруга в Казахстані досягла високого рівня. Періодичний «випуск пари» вже не спрацьовував. Перетосування кадрової колоди, більше, відкриття «нових» колод з картами кадрів не вводило в оману більшість населення, тих, хто був бідним у багатій країні.
Мав спрацювати жах. Страх. Мала пролитися кров.
І це сталося. За сталінськими рецептами. З путінською окупацією під відомою з радянських імперських часів машкарою інтернаціональної допомоги. Тільки тепер вона називалася ОДКБ…
Про глибоке занепокоєння..
Пам’ятаємо у Олександра Олеся:
«Коли Україна в нерівній
борьбі
Вся сходила кров’ю і
слізьми стікала
і дружньої помочі ждала собі,
Європа мовчала»
Тепер, правда, мовчання змінювалося то занепокоєнням, то – глибоким занепокоєнням, а то й… санкціями. Задля справедливості, однак, зазначу, що низка європейських держав, які добре знали , свого часу добре відчули на собі сімейне щастя народів-братів російської та радянської імперій, ці народи, ці держави словом і ділом підтримали Україну, яка зазнала нападу держави-агресорки, окупантки, руйнівниці міжнародного права.
Інші вирішили з путінською Росією… розвивати діалоги. Може, маючи на увазі, що приклад Шрьодера можна наслідувати.
І не лише в Росії. Скажімо, в тому ж самому Казахстані є «Шеврон»… В тому самому Казахстані є поклади чого завгодно, починаючи з урану…
То ж, чи не варто імпотентним адміністраціям – не лише європейським -просто промовчати ще й з приводу розстрілів у Казахстані?
Або заявити щось на кшталт дуже знайомого нам: у разі нових масових розстрілів будемо змушені подумати про санкції…
Світ спостерігає. За тим, як новим Лукашенком стає Пашинян. Як обережно (в Азії вміють чекати!) реагують Китай та Туреччина. Як продовжує вперто та наполегливо залишатися ніким та нічим київська влада. Про неї, до речі, слід сказати окремо. Але не цього разу.
Вже згадувана мною шкільна вчителька історії у старших класах повторювала нам: Історія учить, що вона ніколи й нікого не змогла навчити.
На жаль. І на горе.
Такі деякі нотатки з приводу подій в Казахстані. Нотатки дилетанта, але – не байдужого.
Олег БАЙ
