For the Fistful of Dollars (Радянські активи за жменьку доларів)

Путін раптом згадав про борги СРСР. Він поскаржився, що, мовляв, Москва виплатила всі радянські борги за колишні союзні республіки, а Україна й досі не передала РФ «свої закордонні активи». Однак така заява є типовою маніпуляцією.

Насправді 4 грудня 1991 р. 12 колишніх республік підписали договір про правонаступництво щодо державного боргу та активів СРСР. Згідно з ним РРФСР належало 61,34 %  золото-валютних запасів, закордонних боргів та активів, Україні — 16,37 %, Білорусі — 4,13% і т.д. (борг СРСР на той час оцінювався у 96 млрд дол.) При цьому питання про розподіл алмазного фонду СРСР мало регулюватися окремою угодою. Але вже 4 квітня 1993 р. Москва запропонувала взяти на себе всі зобов’язання по боргах в обмін на відмову колишніх радянських республік від своєї долі в закордонних активах СРСР, називаючи це «нульовим варіантом».

Що ж спричинило таку несподівану безкорисливість? Вочевидь в Москві коли підрахували всі активи, зрозуміли, що вони значно більші за борги й вирішили накласти на них руку. Ба більше, пропонуючи «нульовий варіант», Москва не оприлюднила перелік і вартість усіх активів СРСР. Тобто, республікам запропонували продати свої боги за невідомо що. А оскільки золото-валютні запаси СРСР та Алмазний фонд ніхто не ділив, то в колишніх республік власне й виходу не було: платити борги було нічим, а розподіл активів навіть на горизонті не жеврів. Відтак, республіки мусіли прийняти московські умови. Російські маніпуляції з боргами та активами нагадують біблейську історію про те, як Яків за миску сочевичної юшки видурив у свого голодного брата Ісава право перворідності. Як і інші республіки, Україна теж погодилася на «нульовий варіант», але за умови, що їй передадуть 38 об’єктів закордонної нерухомості СРСР. Проте у Москві ніхто ділитися на збирався. Попри відсутність прикінцевих домовленостей про активи та борги, російський парламент 17 вересня 1993 р. ухвалив постанову «Про власність Союзу РСР за кордоном», за якою контроль за закордонною нерухомістю переходив до російського фонду федерального майна. Цю нерухомість в російському парламенті оцінили у 8—10 млрд дол. Звідки взялася саме така цифра — невідомо, оскільки вартість радянських активів Кремль ретельно приховує й досі. Крім того, за даними рахункової палати РФ, в реєстрі федерального майна Росії враховано лише 3 % закордонної нерухомості.

У грудні 1994 р. Україна підписала двосторонню угоду з Росією про врегулювання питань зовнішнього держборгу СРСР. Згідно з нею, Росія зобов’язалася виплатити долю України в зовнішньому борзі СРСР, натомість Україна для сплати своєю частини зовнішнього боргу передавала РФ свою долю в активах СРСР. Проте ця угода ніколи не була ратифікована ні Україною, ні Росією й відтак не набула чинності. А тому сплату Москвою української долі радянського боргу треба розглядати як односторонні дії, які Україну ні до чого не зобов’язують. Також треба взяти до уваги, що доля українського боргу, що сплатила Москва становила близько 14 млрд дол., а вартість тільки радянського майна за кордоном (без урахування грошових активів) сягає 300—400 млрд дол. Отже, за свої 17, 34 % Україна отримала б від 52 до 69 млрд і, після сплати своєї долі боргу, мала б у залишку 36—38 млрд. То ж не дивно, що навіть Янукович у травні 2010 р. заявив Москві, що «Україна не визнає претензій Росії на отримання всієї власності СРСР за кордоном». Через позицію України та її майнові претензії РФ і досі не може оформити права власності на радянське майно в 35 країнах. А без права власності, чи в разі судових позовів, це майно ні продати, ні перебудувати не можливо. А воно ж старіє… От в Москві й казяться.

Відтак заяви Путіна про те, що Україна й досі не передала РФ «свої закордонні активи» — це маячня людини яка, сидячи в своєму бункері біля Сочі, остаточно втратила зв’язок з реальністю. Звідки було взятися міфічним «українським активам», якщо що в СРСР все майно за кордоном контролювала Москва? Можливо, єдиним виключенням з цього правила була частина будинку радянських представництв на 67-й вулиці в Нью-Йорку. Купчу на цей будинок свого часу підписали три постійні представники: СРСР, УРСР та БРСР. Отже, за документами, Україна є офіційним співвласником будівлі і частина, що їй належить, формально ніколи не належала СРСР. Саме через це Москва свого часу не змогла присвоїти  українську частку будівлі, як не силувався тодішній російський постпред Лавров.

У договорі 1994 р. про «нульовий варіант» мова йде лише про долю України в активах СРСР, які Києву ніколи не передавалися. Тоді, на початку 90-х, Москва скористалася скрутним фінансовим становищем республік і за жменьку «боргових» доларів забрала все собі. Варто б сочинському любителю альтернативної історії та альтернативного права це усвідомити. Хоча про що я? Ще в 1947 р. німецький філософ Теодор Адорно описав явище, яке пізніше назвали «звинуваченням жертви» (victimblaming), як «одну з найзгубніших властивостей фашистського характеру». Путін своїми нескінченними претензіями до України лише підкреслює справжню сутність свого режиму. Той, хто вкрав Крим, тепер набрався нахабства звинуватити обкрадених у тому, що вони начебто були йому щось винні.

Олександр МАЦУКА, дипломат, співробітник ООН, екскерівник Секретаріату Ради Безпеки ООН