Жіноче обличчя української дипломатії: спогади дружини Посла України

Голова Наукового товариства історії української дипломатії та міжнародних відносин, доктор історичних наук, професор Ірина Матяш, залучила “ПіК” до проекту “Жіноче обличчя української дипломатії”. Пропонуємо чергову публікацію з цього циклу. Цього разу – спогади  Наталії Івашини, дружини Посла України.

Ми з моїм чоловіком Юрієм Сергеєвим належимо до того покоління українських дипломатів,які прийшли на дипломатичну службу в перші роки після відновлення Украіною незалежності. Це був і порив душі, і романтизм, і відчуття громадянської витрибуваності на фоні загального національного підйому.

Багато з нас мали позаду суттєвий професійний досвід, наукові ступені і звання. Був і певний досвід роботи в інших країнах, як, наприклад у нас з чоловіком – викладацька робота в Республіці Малі на початку 80-х.

В той час було так прийнято, аби посли відряджалися на роботу за кордон з своїми дружинами, на яких покладалась певна місія. Всі ми, дружини щойно призначених послів, без коливань залишали свою кар’єру – хто відповідального співробітника банку, хто , як я , наукову і викладацьку роботу, – і їхали у відрядження з своїми чоловіками. Чесно скажу, що на початку було якесь відчуття несправедливості, що дружинам не дозволялося працювати. Але відчуття відповідальності превалювало і ми, дружини послів, гідно виконували свою місію. З роками, коли держава започаткувала певні компенсаційні виплати непрацюючій дружині посла, відчуття несправедливості зникло.

Обов`язки дружини посла відповідальні і непрості. Це симбіоз обов’язкового, почесного і приємного. Ніхто нас не звільняв від пошуку та облаштування житла і побуту в країні перебування, домашньої швачки, прачки, кухаря – всього того, що дозволяло б послу якомога менше відволікатись на побутові речі. Це наше – дружин послів- завдання слідкувати за зовнішнім виглядом чоловіка і своїм. Абсолютно точно з цього приводу висловилася дружина Президента України Олена Зеленська в одному з своїх інтерв`ю, говорячи про важливість зовнішнього виду публічних персон, зокрема свого і свого чоловіка, : «спочатку аудиторія звертає увагу на «картинку», а потім на зміст».

Дружині посла надзвичайно важливо, використовуючи свій життєвий досвід і знання, знайти свою особливу «нішу» та роль, яка б допомагала її чоловіку в розбудові двосторонніх відносин з країною перебування та просування інтересів України. Для мене, науковця і викладача, такою «нішею» стала гуманітарна царина.

Безумовно, найбільш приємним в дипломатичній роботі є нові міста, країни, континенти і, звичайно люди. Доля дарувала мені і чоловікові зустріти багато чудових особистостей. Про це і про інше я хочу поділитися в цій статті.

Мій чоловік вступив на дипломатичну службу у квітні 1992 року. У листопаді 1997 року він отримав своє перше призначення в якості посла до казкової країни, з багатющою історією і культурою — до Греції.

Мої університетські знання грецької історії, мистецтва стародавньої і сучасної Еллади, міфології, мови відразу дозволили мені налагодити необхідні контакти, які в подальшому допомогли реалізувати ряд проектів і програм двостороннього гуманітарного співробітництва між Україною і Грецією. Почну з того, що відмічу непересічну роль, яку зіграли в моїй діяльності як дружини посла жіночій дипломатичний клуб при МЗС Греції і також клуб дружин грецьких послів при зовнішньополітичному відомстві країни. Щодо останнього маю з заздрістю відзначити те, з якою увагою і повагою в Греції ставляться до місії дружин як діючих послів, так і тих, що у відставці і навіть покійних. Бути учасницею цих двох клубів дуже престижно, бо вони відкривають додаткові можливості для спілкування з керівництвом держави, провідними політиками, бізнесменами, діячами культури, меценатами. Багато відомих жінок Греції є членами цих клубів, підтримують їх діяльність. Саме там доля мені дарувала можливість серед інших познайомитися з чудовою жінкою – Мар’яною Вардінояні, дружиною грецького міліардера Вардіса Вардінояніса, яка є почесним послом ЮНЕСКО і Президентом всесвітньовідомого благодійного Фонду «Елпіда» («Надія»), що опікується онкологічно хворими дітьми та підтримкою талановитої молоді. Персональні дружні стосунки з Мар’яною дозволили започаткувати співпрацю «Елпіди» з Фондом «Україна дітям» під час візиту до Греції Першої леді України Людмили Кучми. Фонд Мар’яни Вардінояні долучився до підтримки талановитих дітей України, надаючи їм стипендії для навчання з обраного фаху.

Особливо зворушливим у моїй роботі стало залучення через Фонд «Україна дітям» дітей з вадами зору з українських інтернатів до конкурсу малюнків, організованого Грецькою асоціацією ЮНЕСКО і за підтримки Фонду «Елпіда».Близько тисячі таких малюнків, більшість з яких виколото голкою, надійшло від маленьких українців на конкурс. Кращі з них ( як на мене, всі були чудовими) потрапили до спеціального видання ЮНЕСКО. Так обидва фонди надали хоч маленьку «надію» нашій малечі.

Завдяки сприянню інших моїх знайомих з жіночого клубу – Ювілірного Дому «Мараменос і Патерас» – грецька громадськість мала змогу ознайомитися з неповторними мікромініатюрами українського майстра – Миколи Сядристого.

Драматична історія греків зробила цей народ надзвичайно чутливим до проблем інших, особливо, коли це стосується дітей. Завдяки добрим стосункам з Елладською церквою, якій належить більшість оздоровчих молодіжних таборів, та українських благодійних організацій на протязі 1998-2000 років в Греції пройшли оздоровлення десятки дітей з України в тому числі діти загиблих шахтарів. Горджусь, що маю за ці свої скромні зусилля високі церковні нагороди – ордени Святої Варвари і Святої Анни

При моєму сприянні були організовані чисельні художні виставки митців з України, дні української кухні. Але я відмітила ті, де моя особиста участь була значною.

Грецький досвід роботи в гуманітарній царині дуже слугував мені у наступному посольському відрядженні мого чооовіка – до Франції .

У березні 2003 року Юрія призначають послом до Франції. Країна, мову, літературу і історію якої ми знаємо і любимо ще зі школи, виявилася більш закритою, ніж ми того очікували. Від початку наші старі французькі знайомі попереджали, що вхід до владних структур Франції буде легшим не через формальні двері, а через культуру, мистецтво, недержавні громадські об`єднання і клуби. Ми іх почули і так сталося, що вперше Президента Франції Жака Ширака ми зустріли і довго спілкувалися на заході, організованого благодійним фондом його дружини Бернадет, куди мене запросили за рекомендацією однієї з жіночих організацій. На протязі нашої чотирирічної посольської каденції я мала можливість часто зустрічатися з пані Ширак і завдяки її фонду багато українських студентів (в основному медиків) мали можливість отримати стипендії фонду і продовжити навчання за фахом у Франції з однією формальною вимогою – по завершенню повернутися працювати в Україну.

Як і в Греції , у Франції існують різноманітні клуби, що обєднують відомих політиків, дипломатів, діячів культури. Про важливу роль клубів в дипломатичні роботі ми дізналися ще під час першого відрядження Юрія до Лондону в якості заступника посла. Нам пощастило працювати з легендарним послом України Сергієм Комісаренком, який був членом ряду престижних Лондонських клубів. Тому, по приїзду до Парижу ми, не вагаючись, прийняли рішення при підтримці наших з Юрієм нових французьких знайомих вступити в престижний “Racing Club”, що сприяло встановленню добрих стосунків з представниками ділових і політичних кіл, журналістів, адвокатів, які з задоволенням підтримували заходи нашого Посольства. А далі – моє і Юрія  членство в різноманітних клубах і  обєднаннях в Парижі, що ми розглядали як один з важливих інструментів започаткування необхідних контактів і звязків. Про це окремо нижче.

Ми з чоловіком всерйоз сприйняли пораду налагодити контакти з елітою французької культури. Когось ми вже знали раніш як, наприклад Дідьє Маруані – керівника знаменитої групи «Спейс», яка кілька разів гастролювала в Україні, або знамениту актрису Фані Ардан, з часу коли тільки започатковувався в Україні масштабний проект «Французька весна». З багатьма познайомилися в перші місяці роботи в Парижі. Так, вже перший захід посольства з нагоди Дня незалежності відвідали наші нові знайомі -П’єр Карден, Мірей Матьє, Жерар Депардьє та інші. За сприяння кожного з них вдалося реалізувати ряд знакових заходів. Так, скориставшись знайомством в Греції з Фондом «Україна – дітям» та візитом до Франції його Почесного Президента Людмили Кучми, за підтримки Фані Ардан, Жерара Депардье була започаткована програма «Митці Франції – дітям України». Український фонд відбирав за результатами своїх музичних конкурсів десять кращих конкурсантів, які на запрошення французьких зірок кіно і театру місяць перебували в їх родинах, студіювали у французьких музичних закладах. Варто зазначити, що всі французькі зірки одностайно підтримали Помаранчову Революцію в Україні. Демонстративно носили помаранчові шарфи, відповідними кольорами прикрашали свої артистичні кімнати. Пьєр Карден облаштовува вітрини свого центрального бутіку в кольори української революції.

Значні можливості розвитку гуманітарного співробітництва з Францією і культурної присутності України в Парижі відкрилися з придбанням Урядом України наприкінці 2003 року будинку для культурного центру. Придбання саме цього будинку з кількох запропонованих варіантів було символічним завдяки його історії. За інформацією його останнього власника – французького адвоката- будинок був збудований для прими Паризької Опери Наталіни («Ліни») Кавальєрі, з часом його придбав Ален Делон і подарував Ромі Шнайдер як весільний презент. З цим будинком пов’язано багато цікавих подій, до організації яких я була особисто причетна.

Будинок знаходиться в так званому «золотому трикутнику» паризьких художніх галерей. Це чудова нагода для представлення українського мистецтва. Серед кількох десятків різних вернісажів, проведених в українському культурному центрі, я хотіла б виділити кілька. В першу чергу – це масштабна виставка творів знаменитого творчого подружжя і моїх старих приятелів народних художників України академіків мистецтва Тетяни Голембієвськоі та Валентина Зноби і їх талановитого сина – скульптора Миколи Зноби. Живописні полотна на прохання Тетяни та за сприяння наших посольств збиралися по всій Європі. Мабудь, такого повного зібрання в одному місці творів Голембієвськоі до цього не було.

З іменами Валентина і Миколи Зноби пов’язаний проект державного рівня – зведення пам`ятника королеві Франції Анні Ярославні. Історія цього проекту почалася в травні 2003 року, коли ми з чоловіком на запрошення місцевої української громади відвідали монастир Святого Вінсента в містечку Сан Ліс, що під Парижем, який було засновано Анною Ярославною. Після завершення церемонії вшанування пам`яті української королеви Франції до мене підійшла одна з активісток громади і запропонувала посольству взятися за проект зведення пам`ятника Анні, а громада з свого боку могла б забезпечити відповідну підтримку мерії Сан Лісу. З цього все і почалося. Чоловік підтримав цю ідею і погодив її з Президентом ( в той час Леонідом Кучмою). Я звернулася з пропозицією розробити проект пам`ятника до Валентина Зноби, у якого на той час вже була своя «французька історія» – пам`ятник Луї Пастеру на території інституту його імені в Парижі. Мерія Сан Лісу і французька історична комісія розглянули два проекти скульпторів- співавторів Валентина і Миколи Зноби. Був обраний, той, що прикрашає зараз одну з центральних площ Сан Лісу, а бронзову мініатюру іншого проекту – «Анна на коні» – було подаровано нам з чоловіком, а нами – Посольству України у Франції ( сподіваюся, що вона й досі прикрашає камінний зал Посольства). Кількаметрову бронзову статую Анні Ярославні було вилито в Україні за фінансової підтримки українського підприємця Василя Хмельницького. Пам`ятник був відкритий у червні 2005 року Президентом України Віктором Ющенком.

З іменем славетної Анни Ярославни пов’язаний що один мій спомин про  приємне і важливе для розвитку відносин з Францією спілкування. Радниця Посольства України Наталія Кочубей знайомить мене з надзвичайно цікавою особистістю – Жаком Анрі Оклером – Генеральним секретарем  громадської організації «Ассоциація Капетингської єдності». Жак відкриває нам двері до обєднання королівських родин, що ведуть свій родовід від династії Капетингів і першого короля Франції Гуго Капета. Почесним Президентом Асоціації на час нашої з Юрієм каденції була  принцеса Беатриса Бурбон-Сицілійска. Але важливим фактором, який зацікавив нас співпрацювати з цією Асоціацією стало те, що молоде покоління династії Капетингів-Бурбонів вважало себе прямими нащадками Анрі І, онука Гуго Капета, чоловіка Анни Ярославни. Саме родовід від Київської Королеви Франції Анни заохочує молодого принца Шарля-Філіпа Луї Марі Орлеанського, герцога Анжуйського з іншими членами королівської спільноти створити благодійну організацію «Ганнуся». Королівська молодь Європи започатковує бали у Львові, кошти від яких направлялися до львівських дитячих міської та спеціалізованої лікарень. Асоціація підтримує публікацію фундаментального дослідження «Анна Ярославна – Королева Франції», презентація якої відбувається за участю нашого Посольства.

Інший проект, який залишає у мене приємні професійні спогади, – це створення при культурному центрі  школи мистецтв для дітей. Як колишній старший науковий співробітник Інституту українознавства я заручилася підтримкою його директора – академіка Петра Кононенка і Міністерства освіти. 28 вересня 2005 р. Українська школа мистецтв прийняла своїх перших відвідувачів у приміщенні Культурно-інформаційного центру Посольства України у Франції. Цього дня відбулися перші уроки вокалу, образотворчого мистецтва та українознавства. Школі була передана добірка українознавчої літератури, що надійшла з цієї нагоди з Інституту українознавства. Протягом навчального року щосереди у післяобідній час школа гостинно відкривала свої двері учням від 4 до 16 років, які мали бажання вивчати культуру України. Директор школи Олена Місталь і її вихованці стали незмінними учасниками культурних заходів нашого Посольства.

Ще дві події, пов`язані з моєю співпрацею з Інститутом українознавства, які вдалося реалізувати в будинку нашого культурного центру. Це започаткування співробітництва між Інститутом і Науковим Товариством імені Шевченка, очолюваним академіком Аркадієм Жуковським, що сприяло тому, що свої засідання НТШ перенесло на регулярній основі з віддаленого від Парижу містечка Сар-Сель до будинку Центру. Також вдалося поріднити Інститут українознавства з відомим Інститутом славістичних досліджень Сорбонського університету (Париж-4), що сприяло постійній присутності української тематики в аудиторіях Сорбони- 4 і її Вченої Ради, до якої в якості іноземного члена обрали мого чоловіка.

Знайомство на одному з засідань жіночого дипломатичного клубу з провідними діячами французького балету відкрило для мене блискучу і разом з тим сповнену драматизму історію видатного українського балетмейстера Франції Сержа Лифаря. Без сумніву пишу «українського», бо він сам себе таким вважав до кінця свого життя і на могилі заповів написати «Серж Лифар з Києва». Для мене це також було символічним, бо виросла я в Киівскому дворі, де і досі стоїть будинок, в якому жив Лифар. «Товариство Сержа Лифаря», членами якого є колишні і діючі зірки балету Франції, без коливань прийняло запрошення проводити свої засідання в приміщенні Центру. Згодом Посольству за сприяння членів «Товариства», особливо за підтримки мого доброго знайомого – Президента Всесвітньої Ради Танцю Мілорада Місковича, та вдови Сержа Лифаря графіні Ліліан Алефельд вдалося встановити пам’ятну дошку на фасаді отелю «Лотті», де постійно мешкав Лифар. Цим було поставлено остаточну крапку в спробах російського Посольства взяти «Товариство» під свою опіку.

Доля звела мене з знаменитим французьким кінознавцем українського походження Любомиром Гасейком. Його кінотека українського кіно від німих стрічок Євгена Деслава до сьогодення стала мотивом для започаткування на щомісячній основі його кінолекцій в будинку культурного центру.

Ще одна програма в будинку Культурного центру, організацією якої я пишаюсь, бо вона увійшла в щорічну традицію, а згодом була мною використана під час нашої з чоловіком наступної посольської каденції в ООН. Мова йде про проведення майстер-класів з розпису писанки напередодні великодніх свят. Дружини французьких політиків, послів іноземних держав – членів престижної асоціації „Б’єнвеню ан Франс”, яку патронує дружина Міністра закордонних справ Франції, – мали можливість не тільки дізнатись про історію української писанки від майстринь з української громади Парижу, а й особисто пізнати магію розпису писанок, самостійно малюючи сакральні знаки.

Під час візиту до Парижу делегації Киівської міської адміністрації і відвідання нею будинку культурного центру  в розмові мером міста Олександром Омельченком він запитав мене : «Чим допомогти Центру?». Я відповіла, було б чудово, якби це був рояль. Мер пообіцяв і обіцянку виконав. Подарований Київською мерією Українському культурному центру в Парижі білий рояль став суттєвою мотивацією для проведення музичних заходів. Одним з яскравих музичних вечорів  був концерт у виконанні українського піаніста Дмитра Чеснокова, який своєю майстерністю та віртуозністю покорив запрошених, в тому числі експертів в музичній сфері, які високо відзначили рівень та техніку виконання.

В контекстів переліку чисельних мизичних заходів в Центрі, до проведення яких була причетна, з теплотою згадую концерт української молоді – учнів Українського колежу ім. В.О.Сухомлинського та переможців конкурсу „Шляхами королеви Анни”. Під супровід струнних музичних інструментів фольклорний молодіжний ансамбль виконав українські народні пісні та танці, традиційні для Західних та Східних регіонів України.

Про заходи в Українському Культурному центрі можна писати багато, згадуючи імена багатьох українських відомих митців, чиї твори гідно представляли Україну в «золотому трикутнику» Парижу, чиї співи чи музика у їх виконанні лунали вЦентрі, але свою коротку розповідь хотіла б продовжити згадкою про фундаментальний проект під назвою «Дні України у Франції» . Одного квітневого дня 2004 року подзвонив наш старий приятель, нині ректор Музичної Академії (консерваторії) України Максим Олегович Тимошенко, і запропонував за підтримки Посольства України провести фестиваль української культури у Франції. Ідея зацікавила і провідних українських артистів, модельєрів і меценатів, які цей проект підтримали. Коли стало відомо про перемогу Руслани Лижечко на Євробаченні в Туреччині, зв’язалася з нею за допомогою посла України в Анкарі Ігоря Долгова. Руслана відразу погодилась і її «Дикі танці» стали серцевиною фестивалю. Захід мав великій успіх і мав продовження через рік. Українське мистецтво вітали на південному березі Франції і Монако. Захід почався з церемонії вручення подарунку України оперному театрові в Монте Карло. Це була бронзова статуя Сержа Лифаря в образі Ікара з однойменного балету, роль якого він багато разів виконував на сцені в Монако, і де, до речі, Лифар заснував театр балету «Новий балет Монте Карло». Автор роботи – видатний український скульптор Анатолій Валієв. Співочою зіркою «Днів України» була неперевершена Тіна Кароль.

І на завершення історії роботи у Франції не можу оминути те, як використовувалася платформа штаб квартири ЮНЕСКО в Парижі для ознайомлення громадськості з культурою і історією України. Кілька ремарок про заходи, до організації яких я була безпосередньо причетна в якості дружини Постіного Представника України при ЮНЕСКО- посаду, яку також обіймав мій чоловік. Хронологічно першою масштабною подією в ЮНЕСКО стали дні культури Київської області з представленням традиційної української кухні та народних співів. Наступним Заходом стала фундаментальна виставка творів  українського декоративного та прикладного мистецтва 200 художників, організувати яку мені допомогла видатний діяч мистецтва України Зоя Чегусова, з якою я познайомилася ще під час культурних заходів в Греції. Згодом ця виставка перемістилася до Культурного центру в Парижі. Феноменальними були концерти на сцені ЮНЕСКО оркестру «Київ Классік» під проводом нашого доброго друга народного артиста України, Посла ЮНЕСКО «Артист в імя миру» Германа Макаренка. Згадую і експозицію «Культура Трипілля», яку відкривав Президент Віктор Ющенко. Її організація була нелегкою – спеціальна комісія Організації прискіпливо вивчала кожний артефакт на предмет його походження і автентичності. Але врешті решт такого масштабу подія успішно відбулась, і світова громадськість вперше мала змогу доторкнутися до першоджерел української культури.

Без сумніву, для нас з Юрієм, Постпредом при ЮНЕСКО, було великою гордістю визнання Сергія Бубки і братів Кличків «Послами спорту ЮНЕСКО» – подія, до якою ми доклали зусиль для отримання рішення керівництва Організації та підтримки її членів. На той час такий титул в світі мали всього двоє спортсменів. А тут відразу троє українців. Є чим пишатися за нашу державу.

Каденції мого чоловіка як Посла у Франції і Постпреда при ЮНЕСКО завершились у квітні 2007 року і за два тижні ми переїхали за новим місцем призначення – до Нью Йорку, де довгі вісім з половиною років Юрій представляв Україну в ООН. І знову традиційна доля дружини посла – брати на себе рутинну роль зборів речей, організації переїзду, непростих пошуків помешкання на новому місці і його облаштування. Інакше і не могло бути: ми приїхали до Нью Йорку 3 травня і в цей же день у посла Юрія Сергеева почалися перші робочі зустрічі. Нью Йоркська каденція була для нас з Юрієм найдовшою, найскладнішою, але й цікавою своїми зустрічами з видатними особистостями, подоланням непростих викликів.

Почну з рутинного. Пошук помешкання в Нью Йорку – це ціла історія. Мій ранок,після того як чоловік йшов на роботу, на протязі перших трьох місяців по приїзду починався з пошуку квартири. Власники апартаментів цього мегаполісу не дуже були раді дипломатам та й ще з собакою. Навіть довелося просити посла США Залмая Халізада про сприяння. Врешті решт помешкання було знайдене. І це був 90 поверховий будинок навпроти ООН, де квартири знімали дипломати Румунії, Казахстану, Малайзії, Індії, Китаю та інших. Це був будинок з назвою «Trump World Tower”. Так, його збудовано корпорацією Дональда Трампа, якій належав і весь менеджмент будинку. Сам майбутній Президент США щоквартально особисто проводив навчання персоналу, організовував прийняття для мешканців на Великдень і Різдво. Ця обставина сприяла тому, що вже в грудні 2007 року ми познайомилися з паном Трампом особисто і мали можливість часто спілкуватися з ним в тому числі в його резиденції- клубі «Mar-a-Lago”, що на Флориді. Юрій у лютому 2016 року пішов на пенсію і почав викладати в Йєльському університеті я ж продовжила завершувати раніше заплановане вже в особистій якості. Так, в квітні 2016 року завдяки сприянню наших друзів-членів клубу «Мар-а-Лаго»мені вдається провести в ньому дні України. Перлиною заходу стала експозиція робіт «Класичного ювілірного Дому «Лобортас», яку відвідав кандидат в Президенти Дональд Трамп. Пана Трампа наступного разу ми зустріли в цьому ж клубі вже на святкуванні 2020 року. Ось так вдало вибране помешкання сприяло встановленню контактів високого рівня.

Посада Постпреда при ООН відкриває великі можливості і для діяльності його дружини. Так, скориставшись досвідом роботи в Греції та Франції я відразу по приїзду до США стаю членом ряду жіночих дипломатичних клубів при ООН – “Diplomatic Women’s Club”, “Women for Women”, “Hospitality Committee”. Членами цих клубів, крім дружин дипломатів є впливові американські жінки-політики, діячі культури, бізнесу, керівниці благодійних фондів. Встановлені з ними дружні стосунки відкрили можливості для використання керованих ними організацій для заходів по лінії нашого Постіного Представництва – виступи і лекції посла, організація виставок, презентація інвестиційних можливостей України тощо. Особливо хочу згадати про своє членство в найстарішому жіночому клубі США, заснованому ще Еліонорою Рузвельт – “Cosmopolitan Club”. Право на членство в ньому мають виключно громадянки США, які отримали таке право за свої особливі заслуги перед суспільством. Для мене було честю, що моя скромна діяльність в ООН була помічена і я була запрошена до клубу на три роки – максимум для іноземних членів. Клуб дав мені можливість ознайомити його членів з українською історією і культурою завдяки проведенню виставок живопису і декоративного мистецтва, навіть провести в ньому день української кухні. Коли почалася агресія Росії проти України клуб надав можливість виступити перед його членами моєму чоловікові – Постпредові Украіни при ООН.

В Нью Йорку багато осередків Української культури. Серед них – “Український музей сучасного мистецтва», “Український інститут Америки». В першому мені вдалося реалізувати Паризький досвід і організувати за участю відомої майстрині Софійки Зелик майстер-класи з розпису писанки для дружин послів іноземних країн при ООН. Цей захід був включений в постійний календар жіночого дипломатичного клубу ООН. Мені приємно, що цей захід на протязі нашої каденції постійно відвідувала дружина Генерального Секретаря Пані Бан Сун-таєк, яка стала моєю доброю приятелькою. Шкода, що після завершення нашої каденції мої наступниці в місії цю традицію не продовжили. В Українському Інституті Америки жіночий дипломатичний корпус ООН мав багато можливостей ознайомитися з українським мистецтвом, українською старовинною і сучасною модою, почути шедеври української музики у виконанні українських віртуозів.

Щодо ознайомлення ООНівської і загалом Нью-Йоркської громадськості з українським живописом і українською модою хочу поділитися наступним. Я художник-аматор, пишу маслом в різних стилях. До Нью Йорку малювала так би мовити для себе, не претендуючи на публічні покази, хоча до цього заохочували фахівці. І ось в Нью Йорку моя нова подруга Марина Ковальова, Президентка багатьох благодійних фундацій і член правління Американського Національного Арт Клубу, запропонувала провести мою персональну виставку в цьому клубі. Мені приємно, що на моє запрошення її відвідали дружини багатьох послів при ООН і жінки-посли Монако, Казахстану, Багам, Туркменістану. Несподіваними стали візити на мій вернісаж таких особистостей як Зураб Церітелі, Михайло Баришников, академіка мистецтв України Михайло Туровського та інших, хто залишив приємні відгуки в моєму альбомі. Але важливо те, що своєю виставкою я відкрила для Постійного Представництва Національний Арт Клуб, де на протязі нашої з Юрієм каденції були влаштовані фундаментальні колективні виставки відомих українських майстрів пензля (горджусь, що мої скромні твори також були виставлені поруч з метрами живопису – Михайлом Туровським, Петром Лебединцем, Юрієм Нагулком), проведені покази творів відомих українських дизайнерів. Коли Росією була розв’язана війна проти України, всі заходи з показу української моди в цьому клубі, а також в Українському інституті Америки та в приміщенні ООН проходили під гаслом «Краса врятує мир». Я вдячна моїм друзям- дизайнерам, які долучалися до цих заходів. Живопис об’єднав кількох з нас – дружин послів –  довкола ідеї організації спільних виставок в ООН. Однією, що найбільш запам’яталася, стала спільна експозиція моїх робіт, та колег з Португалії, Сінгапуру на загальному зібранні глав іноземних представництв за участю Генерального Секретаря ООН Бан-Кі Муна.

Завершити розповідь про нашу з Юрієм Нью Йоркську каденцію хочу історією про проект, за який я сповнена гордістю, що він проіснував кілька років і достойно представляв Україну в найскладніший для її суверенітету час. Мова йде про журнал «InLove”. Все почалося з того, що я познайомилася з чудовою жінкою, професійною дизайнеркою та талановитим менеджером , американкою українського походження – Оленою Василевською – під час чисельних заходів, які я організовувала в ООН в рамках жіночого дипломатичного клубу довкола української культури. Олена почала мені допомагати і нам вдалося на протязі 2013 року провести ряд спільних заходів за участю провідних українських дизайнерок – Роксолани Богуцькоі, Оксани Караванськоі, Наталії Холодило та інших.

Ключовим моментом, що привів нас до ідеї видання журналу, стала,без перебільшення , визначна подія в Українському Інституті Америки. В рамках згаданого мною жіночого дипломатичного клубу ООН за підтримки дружини Генсека ООН я організувала театралізований показ українського старовинного жіночого вбрання. Після довгих вагань свою, мабуть, найбільшу в світі колекцію надав Народний Артист України, директор Нью Йоркського драматичного театру Іван Бернадський. Він же розробив і весь сценарій дійства. Приємно, що дівчати з української громади США підтримали захід і виступили в якості моделей. А їх вихід до публіки тематично супроводжувався співом з відомих українських опер у виконанні українських солісток з театру Метрополітен та Українського драматичного театру Нью Йорку.

Подія набрала широкого розголосу, висвітлювалася в американській і українській пресі, і ми з Оленою прийшли до думки про видання двомовного журналу під назвою “InLove” – «Закохані в…..» з відповідними тематичними рубриками : « Закохані в музику», « в танці», «в живопис», тощо. Олена взяла кредит в банку і ми почали збирати матеріали. Але раптом Росія розпочала війну проти України, і я собі не могла дозволити займатися виключно цією тематикою. Я хотіла розповісти всьому світу про нашу прекрасну країну, з її глибинними історичними і духовними коріннями, про видатних українців, про культуру, традиції і чудову природу України. Олена без коливань зі мною погодилась і вже з першого номеру в журналі з`являється розділ «In love with Ukraine” – «Закохані в Україну». Журнал почав виходити щоквартально. Обкладинка кожного номеру представляла основних героїв наших інтерв`ю – видатних діячів держави, науки, культури.

Кожне нове видання презентувалося в штаб-квартирі ООН і супроводжувалося відповідним дійством, окремі публікації створювали платформу для політичних заходів під проводом Постіного Представництва України. Наведу кілька прикладів, які говорять самі за себе. Якось мене познайомили з Жужею Полард – американкою угорського походження та українськими коренями по материнській лінії. Жужа- чемпіонка світу з шахів, директорка дитячої школи шахів у Нью Йорку – виявилася цікавою співрозмовницею. Вона погодилася дати інтерв`ю нашому журналу, в ході якого виникла ідея, яку підтримав Юрій і яка реалізувалася у формі шахового турніру в ООН під егідою Генерального Секретаря ООН Бан-Кі- Муна під гаслом «Шахи за діалог». Вже був анексований Крим, розпочата Росією війна на сході України, а на цьому тлі 25 дітей з шахової школи Жужи сідають за столи проти 25 послів іноземних країн при ООН. Підтримати Україну прийшли всі члени Ради безпеки ООН, крім Росії, яка на цьому заході, як і в цьому основному органі Організації опинилась в ізоляції. Першим програв посол Велибританіі. До останнього з 12- літньою дівчиною змагався посол Китаю. Всі посли, включаючи Юрія програли, але виграла повага до нашої держави.

Хочу з теплотою згадати і інший захід в ООН, платформу для якого відкрили герої іншої публікації – український дитячий джазовий оркестр під керівництвом знаменитого українського джази та Когана. Їх виступ при неймовірній підтримці залу, серед яких багато послів при ООН, пройшов під гаслом «Джаз за мир». Саме в ці дні продовжувалася окупація наших територій, гинули наші хлопці. Тому солідарність з Україною світової спільноти і на такому, здавалося, не глобальному заході, була важливою.

Я горда і від того, що журнал активно підтримував заходи в підтримку України, що проходили і на різних площадках в Нью Йорку. Серед них пам’ятною була велика експозиція під назвою «Художники про Майдан», що стало одною з яскравих публікацій в журналі. За нашим запрошенням виставку відвідали багато представників ООНівського дипломатичного корпусу.

Журнал безкоштовно розповсюджувався в ООН і серед дипломатичних місій. Його полюбили і чекали на нові випуски. Так, через журнал був мій маленький внесок в спільну підтримку нашої держави в важкі роки агресіі Росії, її спроб перекроїти історію на свій кшалт. Журнал виявився неприбутковим, розміщеної реклами ледь вистачало на видрук та розповсюдження. На жаль, не зважаючи на позитивне сприйняття журналу, фінансової підтримки в Україні знайти не вдалося. Як в принципі і не фінансової – на мої звернення до колишнього керівництва МЗС, де багато говорилося про іміджеві проекти, жодної підтримки не було отримано. Не підтримали існування журналу і наші наступники. З завершенням нашої каденції в США і поверненням в Україну видання української частини в «InLove” припинилося і Олена Василевська продовжила самостійно видавати лише американську частину в електронному форматі. Можливо зараз в контексті нещодавно затвердженоі Президентом зовнішньополітичної стратегії України владні стректури по- іншому подивляться на проекти, як наш журнал.

Журнал на мою пропозицію видавався в Україні для підтримки українських видавців. Я вдячна всім дописувачам за безкоштовне надання матеріалів, а авіакомпанії МАУ за безкоштовне перевезення видання до США і розміщення примірників в своїх бізнес-салонах на всіх міжнародних рейсах поруч з своєю «Панорамою».

Я вдячна всім, хто надавав мені підтримку в моїй роботі як дружини посла в різний час і в різних країнах – Тетяні Шкуровій , зараз дружині Посла України в Албанії, Аліні Барановській, колишній співробітниці Посольства України у Франції, Наталії Кочубей, раднику посольства України у Франції і всьому технічному складу посольств, де ми працювали, без кого мені б було складно реалізувати свою місію.

Моя розповідь – це історія про те, що роль дружини посла – це доповнення і підтримка головної політичної місіі свого чоловіка, передбаченої його посольським мандатом. Ми це зрозуміли ще в 1997 році, коли перебували у відрядженні у Лондоні, де Юрій був заступником посла Сергія Комісаренка. Саме дипломатичне подружжя Наталії Борисівни і Сергія Васильовича Комісіренків слугувало нам довгі роки еталоном сумісної сумлінної роботи посла і його дружини для спільної справи – просування інтересів України.