Рауль ЧІЛАЧАВА: «Як чудово почуватися хоча б півфіналістом!»

Нещодавно український дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посланник Олег БАЙ написав у ПІКу про важливість якості підготовки співробітників дипломатичної служби. В матеріалі «Дбаючи про майбутнє. Про кількість інститутів і кількість дилетантів» він закликав до дискусії про якість і зміст системи дипломатичної освіти.

Тема викликала цікавість. Зокрема,  Надзвичаний і Повноважний Посол України в Латвіі у 2006-2010 роках Рауль Чілачава у якості свого погляду запропонував уривок із власної книги –  «Наближення до Латвії. Сповідь Посла».

І в період дипломатичного відрядження, і зараз, коли воно успішно завершено, я нерідко думав і думаю про специфіку роботи в Посольстві, порівнював і порівнюю її з тривалим польотом на космічному кораблі, де всі члени екіпажу повинні знати один одного добре, бути високими професіоналами, вміти виявляти почуття ліктя, і, що найголовніше, психологічну сумісність. Тепер я можу з усією впевненістю сказати: так воно і є. Однак у реальних умовах подібна гармонія у взаєминах між членами команди, на жаль, майже недосяжна. Як свідчить практика, посол, за дуже рідкісним винятком, немає можливості формувати кадровий склад представництва, підбирати потрібних йому дипломатів. Як правило, йому дістається вже сформований до нього колектив, який поступово, в міру ротації, може змінюватись. Але й на ротацію він мало впливає. Це я відчув одразу, як тільки настав час оновлення Посольства. Мені було дуже важко розлучатися з тими, з ким уже встиг добре спрацюватись. У посольстві тоді зібралися на диво професійні, доброзичливі та веселі співробітники, які із задоволенням виконували свої функціональні обов’язки та окремі доручення Посла, були ініціативними, переживали одне за одного, і, що найголовніше, готові були горою стояти за престиж своєї країни.

По тому, як вони ретельно та скрупульозно готували кожну мою зустріч, кожен мій візит до керівників країни чи регіонів, я відчував, що вони переживали і за мене, намагалися, щоб їхній посол володів темою бесіди ґрунтовно, був готовим до каверзних питань, несподіваних ситуацій. . Особливо ревно опікувала мене третій, а потім другий секретар Посольства Наталія Яковенко, дуже розумна, талановита та толерантна дівчина, яка народилася одного року й дня з моїм молодшим сином Темурі. З того часу, як я про це дізнався, Наташу сприймав як рідну дочку, якої в мене, на жаль, немає. А з її сином Микиткою ми потоваришували з першого дня знайомства – дружба з дітьми та старими у мене традиційно добре виходить. Радник посольства Олександр Юров, колишній співробітник АН України, ще в 90-ті роки перекваліфікувався на дипломати, встиг попрацювати і в МЗС, і в посольстві Чеської Республіки, а до мене був ще й тимчасовим повіреним у Латвії. Пунктуальний до педантизму, Олександр Григорович непогано був знайомий із місцевим істеблішментом, мав корисні знайомства, що для дипломата вважається дуже важливою якістю.

Керівник Торгово-економічної місії Тарас Гаврилюк, окрім того, що був великим знавцем своєї справи, вирізнявся ще й глибокою порядністю, інтелігентністю, безвідмовністю у будь-якому питанні: за потреби міг бути водієм, електриком, комп’ютерником, екскурсоводом. Тарас із дружиною Тетяною, з Наталею Яковенко та молодим віце-консулом Женею Шендріковим, який дуже успішно дебютував у нашому посольстві, майже щотижня вигадували нові маршрути на вихідні. До них приєднувалися перший секретар Леонід Ваховський та завгосп Борис Чумель, а мій водій Віталій Бурдельний із дружиною – скрупульозним бухгалтером Ніною – завжди були готові підтримати ініціативу колективу (після від’їзду Віталія моїм водієм став Віктор Савчук, з яким ми дружно пропрацювали три роки. Віктор добровільно став ще й фотолітописцем посольства). Так ми й об’їздили всю Латвію, дізнавшись дуже багато цікавого про країну, її народ та історію.

Із самого початку в Посольстві у мене був надійний «тил» в особі мого першого завідувача канцелярії Олени Рубцової – надзвичайно пунктуальної, професійно підготовленої, доброзичливої ​​жінки, яка чудово знала і, що найголовніше, чітко виконувала свої функціональні обов’язки. З її обличчя не сходила посмішка, вона була привітна як зі співробітниками, так і з гостями, завжди перебувала в курсі моїх службових планів, пам’ятала безліч адрес та телефонів, контролювала виконання всіх моїх доручень, які я давав дипломатам на нарадах.

Олена по ротації виїхала через сім місяців нашої спільної роботи, а до осені 2008 року всі мої чудові хлопці «першого призову» також повернулися до Києва, і я отримав зовсім новий склад Посольства. Служба тривала, але не було вже того азарту, тієї спраги інтенсивного спілкування та поїздок країною, якими ми всі були охоплені в попередні два роки.

Розповідь про мій «тил» буде неповною, якщо не згадаю про непомітну для стороннього ока, але дуже важливу для мене і нашого представництва в цілому роботу моєї дружини Її Павлівні. Вона ще в Києві начиталася всілякої літератури про дипломатичний протокол, вивчила її, як «Отче наш», і якщо всі наші прийоми, різноманітні заходи та зустрічі неодмінно викликали замилування (про що свідчила і преса), то основна заслуга в цьому належить саме їй. Крім суворого дотримання протоколу Ія невпинно допомагала і в де справах літературних – багато мої видання у Ризі було здійснено за безпосередньої редакторсько-організаційної участі моєї дружини.

У будь-якому МЗС люблять наголошувати, що у них працюють кар’єрні (хтось навіть плутає та каже «корінні») дипломати, ті, які починали з аташе. Це особлива каста професіоналів, які виросли в коридорах міністерства, люди, які знають все про все і всіх, а на інших, які прийшли з різних установ та  посад, дивляться найчастіше зверхньо. (На одній із нарад послів у нашому МЗС я став свідком дуже примітної ситуації: хтось із колег сказав, що в департаменті кадрів видають посвідчення посла. Яке було моє здивування, коли дізнався, що видають його вибірково, тільки так званим кар’єрним).

Професійні дипломати найчастіше займають конформістську позицію щодо будь-якої влади і при її зміні не відчувають особливого дискомфорту від того, що доведеться заявляти кардинально протилежне тому, що вони говорили раніше, згідно з приписами та циркулярами Центру. Адже їм незвично висловлюватись власними словами!

Як не згадати тут Федора Тютчева, котрий сказав з приводу сановників, близьких до імператора Миколи I і при владі при Олександрі II, що вони нагадують йому «волосся і нігті, які продовжують рости на тілі померлих ще деякий час після їх поховання в могилі».

З одного боку, я, безумовно, розумію, що зі зміною керівництва країни життя ні в цій країні, ні за її межами не закінчується. Державний апарат повинен продовжувати чітко функціонувати, можновладців необхідно обслуговувати, але в даному випадку я маю на увазі те, про що говорив інший великий класик, він же і дипломат: «Служити б радий, прислуговуватися нудно».

Справжній Посол мені видається видатною особистістю, з неординарною інтелектуальною міццю, освіченістю, широтою поглядів, наділеною силою переконання співрозмовника, що має вміння досягати поставленої мети. Посол – не лише гарний протоколіст, відмінний знавець міжнародних конвенцій та договорів (що саме по собі необхідно!), а й справжній представник держави, її відданий слуга.

Не останнє значення, як мені здається, має і фізична зовнішність Посла, його вміння витончено одягатися і поводитися елегантно, невимушено, підтримувати розмову на будь-яку тему, бути гостинним, мати почуття гумору і завжди знаходити вихід із складних ситуацій. («Про все судять на вигляд. Те, чого побачити не можна, не має цінності», – перегукується Роберт Грін у міні-трактаті «48 законів влади» з улюбленою грецькою приказкою Нерона: «Чого ніхто не чує, того ніхто не цінує» ).

Послу необхідно пам’ятати: відвідувачі Посольства – люди допитливі, які запам’ятовують кожен твій жест, кожен твій рух та дію. Навіть найменша дрібниця, якій ти сам не надаєш особливого значення, в очах сторонніх людей набуває особливого сенсу, несподіваного трактування.

Такий приклад: у Мегрелії (Західна Грузія), де я народився й виріс, житловий будинок стоїть у глибині двору, і його господар долає достатню відстань, зустрічаючи біля воріт навіть близького сусіда, з яким спілкується мало не щодня. Ця традиція у мені сидить так глибоко, що й у міській квартирі я виходжу до гостей до під’їзду. Такий звичай мимоволі я зберіг і в Посольстві, чимось дуже здивував одну відому латиську журналістку, яка розповідь про відвідання Посольства розпочала саме з зустрічі з Послом біля воріт.

До речі, про журналістів. Ділові контакти та регулярне спілкування з ними – важлива складова діяльності Посла. В епоху бурхливого розвитку Інтернету та ЗМІ загалом важливо, щоб піар-механізми диппредставництва працювали справно, тобто в пресу регулярно потрапляла позитивна інформація про нього. У цьому сенсі українське Посольство відставало, хіба що від Посольства Росії, яке має у Латвії (непрямо, звичайно) цілі медіахолдинги та видавничі будинки, які забезпечують йому найпотужнішу пропагандистську підтримку.

Поділюся ще одним спостереженням: зовнішньополітичне відомство будь-якої країни – це досить замкнута і консервативна інституція, така собі масонська ложа, куди впускають лише особливо посвячених. Воно вариться у власному соку, постійно переміщаючи службовими (знову-таки – кар’єрними, як там люблять висловлюватися) сходами одні й ті ж кадри, майже механічно привласнюючи їм чергові ранги. (Колись доводилося чути такий жарт: найбільшим відкриттям військових є те, що вони одними з перших виявили: компетентність та інтелект на обличчях не читається. І вони вигадали ранги та звання. Чомусь здається, що військові тут не обійшлися без підказки дипломатів ).

Через певний час, формально дійшовши відповідного рівня, ці співробітники стають реальними кандидатами в посли. Дуже часто незалежно від того, чи справді вони володіють усіма необхідними якостями і знаннями для такого високого посту. «Вгору лізуть у тій самій позі, що й повзають», – сказав би про них Джонатан Свіфт.

Власні кадри керівництвом МЗС тримаються на короткому повідку: вони постійно пишуть для них політичні звіти та прогнози, огляди преси, записи розмов із важливими персонами. І хоча багато хто пишуть, наче іноземці, які вивчали мову на короткострокових курсах, їхня кар’єра, незважаючи ні на що, стає все успішнішою. Начебто про подібних «діячів» писав Михайло Лермонтов: «Сам чорт не розбере, чому в нас швидше рухаються ті, що йдуть назад».

«Дипломат – чиновник, який добре оплачується, який шифром передає додому те, що вичитав у позавчорашніх газетах», – читав я колись іронічне зауваження про джентльменів у білих комірцях. Дай Бог, щоб вони, окрім інформації другої свіжості, посилали додому та корисну інформацію, служили не тільки собі, а й країні, яка їм довірила дуже важливу та відповідальну ділянку національної безпеки. Не все ж таки «йдуть назад». На щастя!

Якщо бути дуже відвертим, у мене взагалі склалося враження, що справжню дипломатію з реальними для себе результатами проводять лише кілька держав у світі. Вони диктують порядок денний, правила поведінки за столом переговорів, вони ж пишуть проект рішення, який потім стає обов’язковим для тих, хто слабший.

Припустимо, що дипломат, як стверджують, це людина, яка каже: «Хороша собачка, хороша собачка!..» Поки не підвернеться камінь.

Скажімо, підвернувся.

Ну а якщо за песиком стоїть господар із бульдожою мордою, та ще з потужною палицею? Стане в нагоді тоді камінь?

Отож і воно! Якщо в країни відсутня військова та економічна міць, сто Талейранів не зможуть її врятувати від небезпеки, бо так повелося споконвіку – Феміда завжди на боці найсильнішого.

Використовуючи футбольну термінологію, у світовій дипломатії головною є група півфіналістів, які зрештою і ділитимуть між собою призові місця на мундіалі. Іншим командам судилося лише почуватися гордими, бо грали із грандами. Але є ще безліч команд, які не потрапляють не лише на чемпіонати світу, але ходять в аутсайдерах навіть у себе вдома. А таких, як відомо, переважна більшість.

Як чудово почуватися хоча б півфіналістом!

Рауль ЧІЛАЧАВА, Надзвичаний і Повноважний Посол України в Латвіі у 2006-2010 роках, письменник, доктор філології, професор, академік.