Жіноче обличчя української дипломатії: Наталія ЗАРУДНА
Голова Наукового товариства історії української дипломатії та міжнародних відносин, доктор історичних наук, професор Ірина Матяш, залучила “ПіК” до проекту “Жіноче обличчя української дипломатії”. Пропонуємо другу публікацію з цього циклу. Їі автор – український дипломат, Надзвичайний та Повноважний Посол України Наталія Зарудна.
Кажуть, що життя – це не дні, що минули, а ті, що запам’яталися… На щастя, за майже чверть століття дипломатичного життя в моїй пам’яті закарбувалося чимало важливих подій, вагомих здобутків, знаменних зустрічей і незгладимих вражень. Дипломатія навчила мене розсувати обрії пізнання, визначати власну позицію і відчувати відповідальність за долю нашої країни.
Передусім, в пам’яті оживає день 1 серпня 1991 р., коли, супроводжуючи як перекладач дружину Президента США в ході його візиту, я опинилася у вирі подій, що вплинули на майбутнє України і на мою долю. Слухаючи у Верховній Раді сумнозвісний виступ Президента Дж.Буша, я була вражена не так його словами про «самогубний націоналізм», як бурхливою незгодою багатьох народних депутатів з його закликами зберегти СРСР. Вочевидь, незалежність України ставала лише питанням часу, і нам всім належало зробити свій вибір.
З проголошенням незалежності прийшло усвідомлення того, що саме нам випав історичний шанс побудувати вільну демократичну процвітаючу та сильну країну, про яку здавна мріяли і за яку боролися покоління українців. Суспільство охопили настрої революційної романтики й оптимізму, хоча навряд чи ми уявляли наскільки складним, звивистим і навіть трагічним буде наш шлях до омріяної мети. Але ми вірили у свої сили та здатність успішно протистояти численним викликам і загрозам.
Після грудневого референдуму розпочався бурхливий процес міжнародного визнання нашої незалежності. В Києві відкривалися іноземні посольства. Перший і дуже цікавий дипломатичний досвід я отримала у представництві Великої Британії, яке започаткувало свою діяльність у листопаді 1991 р. Після відкриття британського посольства у січні 1992 р. я отримала пропозицію перейти на роботу до Міністерства закордонних справ, з огляду на мій фах і досвід.
25 лютого 1992 р. став для мене першим робочим днем у МЗС, де тоді працювало близько 100 дипломатів. Я стала п’ятою жінкою на дипломатичній посаді і дуже швидко зрозуміла, що опинилася у чоловічій професії з усіма відповідними наслідками. Призначаючи мене на посаду другого, а не першого (як це передбачалося) секретаря, один з керівників МЗС виявив обережність, мовляв, з жінками завжди клопіт (плітки, сльози, діти), а отже це завжди ризик. Довелося відповідати на цей виклик і доводити свою професійну придатність і працездатність. Вже за півроку я стала першим секретарем, а у лютому 1993 р. у – в.о. начальника Відділу інформації, одного з 8 структурних підрозділів МЗС.
За це я маю дякувати також моїм колегам, котрі допомогли мені оволодіти мистецтвом практичної дипломатії, насамперед, начальнику Відділу Володимиру Лазаровичу Чорному, Андрію Веселовському, Юрію Ярмілку та Ігорю Долгову. У пригоді стало й навчання на курсах при Інституті міжнародних відносин – прообразі Дипакадемії. А вже у травні, коли розпочався активний прийом нових співробітників, новачки першого набору вважалися мало не ветеранами і самі почали наставляти, умовно кажучи, молоді кадри, серед яких було багато яскравих особистостей з багатим професійним і життєвим досвідом.
Тоді все відбувалося дуже швидко, адже масштабні завдання і розбудова дипломатичної мережі вимагали від нас оперативності, компетентності, творчого підходу, а часом нестандартних рішень. Так, наприклад, аналізуючи публікації наших журналістів на нову для них міжнародну тематику, ми помітили багато фактичних помилок і перекручень. Щоб допомогти їм, ми вирішили готувати детальні прес-релізи до брифінгів. Та це було непростим завданням, адже довідки про заплановані події доводилося збирати по всьому МЗС. Але справа була варта ризику: прес-релізи користувалися популярністю й активно цитувалися в ЗМІ.
Після об’єднання з Прес-центром в Управління інформації виникла потреба залучити досвід інших країн у сфері інформаційної політики. За ініціативи тодішнього керівника Управління Ю.А.Сергеєва, ми налагодили консультації з МЗС Румунії, Угорщини, Польщі, Франції, Бельгії, КНР і РФ. Мені пощастило детально вивчити особливості інформаційної роботи на курсах при МЗС Швеції і під час стажування в уряді Канади. Набутий нами досвід допоміг удосконалити зв’язки МЗС з громадськістю та систематизувати роботу зі ЗМІ в Україні та в ході закордонних поїздок, зокрема на сесії ПА Ради Європи, до штаб-квартири НАТО та в рамках візитів високих посадовців України.
Особливо запам’ятався візит Міністра Г.Й.Удовенка до Республіки Корея. Після прибуття до Сеулу Міністр розкритикував «порожню» програму перебування, зокрема через рівень деяких зустрічей і відсутність спільних прес-заходів. На щастя, я відвідала цю країну у 1991 р. з делегацією ділових кіл і мала багато цікавої для журналістів інформації. Вдалося також організувати спільні підходи до преси і надати достатньо матеріалів про результати переговорів. Після завершення візиту з’явилося багато позитивних публікацій, а експерти віднесли його до найбільш вдалих зовнішньополітичних подій 1995 р.
Ще однією яскравою подією стала підготовка до першого державного візиту до України. Я увійшла до складу робочої групи з розробки протоколу та програми перебування Президента США Б.Клінтона з дружиною в Києві, що стали стандартом для подальших візитів такого рівня. Травневий візит 1995 р. був успішним і добре організованим, а я мала змогу познайомитися з Х.Клінтон на зустрічі з групою жінок-професіоналів та активістів. Надалі я налагодила співпрацю з Офісом Першої леді у Вашингтоні та неодноразово зустрічалася з пані Клінтон на різних заходах.
Робота в МЗС у 1992-93 рр. була надзвичайно цікавою та різноманітною. Ми відчували свою причетність до важливих змін, знали один одного, неформально спілкувалися та вирішували питання без зайвої бюрократії. Глибоко шанований мною Міністр А.М.Зленко почергово зустрічався з усіма підрозділами, щоб почути наші пропозиції або дати дружні настанови. Подекуди нас запрошували на зустрічі з видатними діячами, що відвідували Київ, як, наприклад, З.Бжезінським, з котрим пізніше ми плідно співпрацювали у США. Така атмосфера приязні сприяла командній взаємодії та ефективній роботі, попри певні незручності, нестачу комп’ютерів, оргтехніки і навіть стільців.
З переїздом на Михайлівську площу МЗС розрослося й «подорослішало», а дух романтизму і фанатичної відданості роботі був заведений у структуровані рамки. Менше стало ідеалізму, більше прагматизму та професіоналізму. Багато колег вже пройшли випробування роботою за кордоном, збагатилися досвідом і новими ідеями. Жінки-дипломати перестали бути екзотикою. Але виникла проблема їхніх чоловіків, які не бажали їхати за кордон як «домогосподарі». Влаштувати ж подружжя на роботу до дипустанов, навіть якщо вони мали відповідну освіту та досвід, не дозволяли радянські традиції і застарілі інструкції.
Все ж нам вдалося за підтримки керівництва МЗС, Міністерства зовнішньої торгівлі та тодішнього Посла у США Ю.М.Щербака успішно розрубати цей Гордіїв вузол, створивши важливий прецедент. Тож 29 квітня 1996 р. ми всією сім’єю прибули на роботу до Посольства у Вашингтоні, де в той час працював по-справжньому «зірковий» склад дипломатів. Я стала першою жінкою на посаді радника з широким спектром відповідальності у гуманітарній та інформаційній сферах, а мій чоловік був призначений до Торгово-економічної місії.
Ми розпочали роботу у сприятливий для українсько-американських взаємин час, коли зародилося стратегічне партнерство та започаткувала роботу двостороння Комісія Кучма-Гор. Вашингтон став майже Меккою для українських політиків та урядовців, які мало не щотижня відвідували США з різноманітними місіями, включно для переговорів з міжнародними фінансовими інституціями. Щорічно ми готували та проводили по декілька зустрічей на найвищому рівні. Найбільш інтенсивним став 1997 р., коли відбулося шість самітів. Символами того часу стали старт з космодрому Канаверал шатла «Колумбія» з Л.Каденюком на борту, візит українських військових кораблів на базу ВМС у Норфолку, залучення України до проєкту «Морський старт» та організація у співпраці з Галереєю мистецтв Уолтерів масштабної виставки «Золото скіфів. Скарби стародавньої України» у Балтіморі, Сан-Антоніо, Лос Анджелесі, Нью-Йорку та Канзасі.
Інтенсивний діалог привертав увагу американської преси, яка часом була занадто критичною щодо України. Ми налагодили розгалужені контакти з редакторами і журналістами провідних ЗМІ (чому сприяло моє членство в Національному прес-клубі), проводили прес-конференції, організовували інтерв’ю з українськими посадовцями та допомагали нашим журналістам у США. Посольство першим з українських дипустанов за кордоном заснувало свій веб-сайт і для його підтримки залучило інтернів з числа студентів українського походження за рахунок стипендій об’єднань української громади.
Звичайно ж, ми реагували на упереджені матеріали, але, як свідчить досвід, листи до редакції або статті на правах реклами мають не дуже суттєвий ефект. Відтак, ми намагалися дивитися в корінь проблеми та обертати критичні матеріали на нашу користь з далекосяжними позитивними наслідками.
Так, коли в ході візиту до України Перша леді Х.Клінтон заявила про багато тисяч українських жінок, які стали жертвами торгівлі людьми, цю тему активно підхопили американські ЗМІ. Я звернулася до глави Офісу Першої леді М.Вервеєр, українки за походженням і нашого доброго партнера, з проханням обговорити цю заяву. Після мозкового штурму з експертом Держдепартаменту А.Ботті за участі М.Вервеєр ми запропонували реалізувати за підтримки США проєкт в Україні, що включав би інформаційну кампанію, правову допомогу жертвам і надання мікрокредитів жінкам з групи ризику для запуску малого бізнесу. Після погодження з Києвом, цей проєкт запрацював, а вже у 1998 р. Президент Б.Клінтон у зверненні з нагоди Міжнародного жіночого дня назвав його зразковим і прикладом для інших країн. Питання взаємодії у боротьбі з цим злом було розглянуто на засіданні робочої групи правоохоронних органів у рамках Комісії Кучма-Гор, що надалі сприяло визнанню торгівлі людьми злочином і внесенню відповідної статті до Кримінального кодексу України у 2001 р. А можна було б обмежитися листом до редакції…
Інший приклад стосувався проблеми будівництва на території закритого єврейського цвинтаря у Львові, що спровокувало хвилю обурення в єврейській громаді Америки та зливу звернень до Посольства від конгресменів і сенаторів з приводу осквернення місць поховань в Україні. Звичайно, ми зробили запит до МЗС, але, з огляду на загрозу роздмухування скандалу в пресі, треба було діяти швидко та нестандартно. Тут став у пригоді досвід роботи Посла Ю.М.Щербака в Ізраїлі. Ми обговорили в Посольстві з представниками єврейських організацій шляхи врегулювання конфлікту. Проблема виявилася складнішою, ніж здавалася, адже українське законодавство про поховання, прийняте ще на початку 1920-х рр., містило норми, що, по суті, порушували права віруючих. Після консультацій з МЗС і Держдепартаментом було вирішено у розвиток українсько-американської угоди про охорону та збереження культурної спадщини утворити двосторонню Комісію з питань збереження культурної спадщини, що становить інтерес для кожної зі сторін на території іншої сторони, а також порушити питання про підготовку нового закону про поховання. До першого засідання Комісії у листопаді 1998 р. сторони підготували переліки об’єктів культурної спадщини, що потребують збереження, у т.ч. спадщини української громади у США. У протоколі за результатами засідання було зафіксовано конкретні домовленості, зокрема й щодо внесення змін до законодавства. Приємно, що Закон України про поховання та похоронну справу, схвалений майже одностайно у 2003 р., суттєво поліпшив ситуацію у цій чутливій сфері в інтересах, насамперед, українського народу.
На жаль, багато важливих подій залишаться за рамками цієї статті. Втім, не можу обійти увагою латиноамериканський напрямок роботи Посольства. Завдяки вільному володінню іспанською мовою та знанню регіону, саме мені довелося чи, радше, пощастило опікуватися контактами з країнами-членами Організації американських держав як заступнику Постійного спостерігача при ОАД. Загалом в рамках чотирьох сесій Генеральної Асамблеї ОАД проведено майже 50 зустрічей з главами зовнішньополітичних відомств країн-членів. Крім розгляду двосторонніх питань, значні зусилля докладалися для просування кандидатури Г.Й.Удовенка на посаду головуючого Генеральної Асамблеї ООН та кандидатури України до складу непостійних членів Ради Безпеки ООН. Цей унікальний досвід приніс мені чимало задоволення від добре виконаної роботи і дозволив відчути смак двосторонньої дипломатії повною мірою.
У червні 1996 р. разом з Послом Ю.Щербаком як Постійним спостерігачем ми отримали завдання в рамках ГА ОАД в Панамі провести низку зустрічей з главами зовнішньополітичних відомств країн-членів, зокрема обговорити з Міністром закордонних справ Мексики можливість організації державного візиту Президента України. Складність завдання полягала в тому, що на той час наші взаємини з Мексикою були практично заморожені. Неформальна атмосфера Генасамблеї дозволила мені виловити мексиканського міністра в кулуарах і представити йому Юрія Миколайовича як можливого Посла в Мексиці. Х.Анхель Гуррія цілком доброзичливо сприйняв наші прохання і пообіцяв своє сприяння.
Окрилені успіхом, ми вирішили готувати першу поїздку українського дипломата до Мексики, але відповідь з Мехіко була ухильною. За сприяння посольства Мексики у США було організовано зустрічі в різних міністерствах, окрім МЗС. Ми офіційно повідомили мексиканським колегам дати прибуття представника Посольства і запросили зустріч в Директораті Європи. Відповідальний за зв’язки з Україною дипломат підтвердила готовність організувати таку зустріч. Сповнена планів і надій, я приїхала на початку листопада до Мексики, яку я неодноразово відвідувала, у т.ч. в ході гастролей Народного хору ім.Г.Верьовки. Несподівано мені відмовили у зустрічі в Директораті МЗС на будь-якому рівні. Порадившись з Посольством, я провела заплановані зустрічі щодо укладення низки важливих угод, дипломатично висловлюючи співрозмовникам здивування позицією МЗС, глава якого особисто обіцяв сприяти розвитку контактів з Україною.
Така тактика спрацювала: мені подзвонили з МЗС і запросили на зустріч з самим директором Ченом. Після розмови з ним крига скресла, відносини були розблоковані, і ми отримали зелене світло на початок переговорів щодо підготовки візиту Президента України. Щоб не дати розслабитися мексиканській стороні, наступні поїздки дипломатів МЗС України і Посольства відбулися у лютому та квітні 1997 р. Був досягнутий певний прогрес, але ми все ще не мали відповіді щодо візиту Президента. Відтак, у червні на сесії ГА ОАД у Лімі я сама зустрілася з Міністром Анхелем Гуррією і в дружній формі поскаржилася на вічне латиноамериканське «завтра». Наступного дня він підтвердив згоду мексиканської сторони на державний візит нашого президента. У серпні в Мехіко відбулося узгодження двосторонніх документів, що планувалося підписати в ході візиту. А 10 вересня під склепінням президентського палацу в центрі Мехіко вперше пролунав наш гімн з нагоди вручення Послом України вірчих грамот. Мені пощастило взяти участь у зустрічі з Президентом Ернесто Седільо, в ході якої Анхель Гуррія з гумором розповідав, як я умовила мексиканців порушити принцип «завтра», задіявши «таємну зброю української дипломатії».
Державний візит Президента Л.Д.Кучми 24-26 вересня 1997 р., підготовлений у рекордно короткі терміни, виявився напрочуд вдалим і створив підґрунтя для розвитку взаємовигідних відносин з цією країною «великої двадцятки». Було підписано Декларацію про принципи відносин і співробітництво, міжурядові угоди про створення механізму консультацій з питань, що становлять взаємний інтерес; про співробітництво в галузі науки, техніки та технологій; про співпрацю в галузі освіти і культури; про безвізові поїздки громадян, які користуються дипломатичними паспортами; міжвідомчу угоду про створення механізму двосторонніх консультацій з торговельно-економічних питань, а також встановлено дружні зв’язки між Києвом і Мехіко.
Незабаром було вирішено відкрити Посольство України в Мексиці, але перед тим я востаннє відвідала цю країну з Послом Ю.Щербаком з нагоди його прощальних зустрічей, у т.ч. з новим главою МЗС Росаріо Грін. Ми попрощалися і з нашим другом Анхелем Гуррією, Міністром фінансів, який у 2006-2021 рр. працював Генеральним секретарем Організації економічного співробітництва та розвитку.
Роки роботи у США стали, можливо, найбільш насиченими та цікавими у моїй кар’єрі, адже це був час розбудови наших взаємин з найбільш впливовою країною світу. У своїй лекції в Гарвардському університеті у 1999 р. про перші кроки та завдання нової української дипломатії я зробила акцент на важливості пошуку союзників і стратегічних партнерів для успіху України як незалежної демократичної держави. І я рада, що у час тяжких випробувань саме США підставили плече нашій країні, адже справжні друзі пізнаються в біді.
Після завершення відрядження до США я з радістю погодилася на пропозицію Міністра Б.І.Тарасюка очолити ІУ Територіальне управління, що опікувалося взаєминами з країнами Американського континенту. У складі передової групи у грудні 1999 р. я повернулася до Вашингтону готувати візит делегації на засідання Комісії Кучма-Гор. Моїм завданням була підготовка підсумкових документів, особливо спільної декларації, що мала містити узгоджену позицію з принципових для обох сторін питань. На час прибуття делегації залишалися деякі чутливі моменти, що вимагали погодження на найвищому рівні. На щастя, наші пропозиції були підтримані керівництвом держави, а згодом і американською стороною. Роздрукований текст документа я принесла до офіційної резиденції Блер-хауз лише о 5 ранку, щоб вже о 8 ранку включитися до роботи делегації.
Повертаючись до Києва, я не знала, що доля кидає мені новий виклик. Призначення на посаду прес-секретаря Прем’єр-міністра, керівника Прес-служби Кабінету Міністрів було для мене несподіванкою, але не стало відходом від дипломатії. Набутий унікальний досвід дозволив мені як члену урядових делегацій на чолі з Прем’єр-міністром В.А.Ющенком побачити зовнішню політику зсередини. Я отримала змогу реалізувати на практиці демократичні принципи інформаційної політики та показати прес-секретаря не як «голову, яка говорить, що велено», а як людину, яка свідомо інформує громадськість про політику і рішення уряду. Я високо ціную довіру Віктора Андрійовича та його команду, які не вимагали від мене попереднього узгодження коментарів, адже я володіла усією необхідною інформацією та мала достатній досвід, щоб правильно інформувати про події і рішення. Це вимагало від мене ретельно вчити «матеріальну частину» та бути на зв’язку з журналістами цілодобово.
Після відставки уряду В.А.Ющенка, я вирішила перейти від роз’яснення чужих думок до конкретних справ у зовнішньополітичній сфері. Повернення до МЗС дозволило мені зануритися у роботу на культурно-гуманітарному напрямку. У січні 2002 р. я була призначена віце-президентом Національної комісії у справах ЮНЕСКО і заступником представника України у Виконавчій Раді, де ми не лише просували рішення в інтересах нашої країни, а й брали участь в обговоренні загальної політики Організації і виробленні важливих міжнародно-правових документів. За три роки я взяла участь у роботі п’яти сесій Виконавчої Ради та 32-ї сесії Генеральної Конференції Організації. Як член спільної робочої групи ЮНЕСКО, РЄ та АЛЕКСО „Вчимося жити разом” в рамках євро-арабського діалогу я сприяла проведенню в Києві міжнародного семінару з протидії використанню мови ненависті в ЗМІ. Я підтримувала реалізацію проектів у сфері науки, освіти та культури, зокрема з розвитку мережі шкіл і кафедр ЮНЕСКО, центру дистанційної освіти, збереження об’єктів Всесвітньої спадщини, розвитку біосферних заповідників і збереження біорізноманіття. Яскравими подіями стали концерт переможців міжнародного конкурсу юних музикантів ім.В.Горовця у штаб-квартирі ЮНЕСКО, візити в Україну першого заступника Генерального директора М.Барбозу та його участь у ІУ Міжнародному фестивалі дитячої творчості „Зробимо світ кращим” під егідою ЮНЕСКО в Артеку, а також заступника директора Центру Всесвітньої спадщини М.Янг з метою участі в міжнародному семінарі щодо збереження культурної спадщини.
Та все ж інформаційна сфера мене не відпускала від себе. 1 жовтня 2002 р. я стала першою жінкою-заступником Державного секретаря МЗС (прирівняна до заступника міністра посада), відповідальною за реалізацію інформаційної політики за кордоном та питання гуманітарної сфери. Головним завданням була розробка Державної програми забезпечення позитивного міжнародного іміджу України. Її головним принципом стало визначення й усунення різноманітних факторів, що позначаються на іміджі країни, фінансування проведення як в Україні, так і за кордоном заходів, що поширюватимуть інформацію про нашу державу в позитивному світлі, а також кроків на посилення інвестиційної, туристичної, культурної та освітньої привабливості. Пізніше, вже працюючи в ОБСЄ, я зустрічалася з експертами міжнародної консалтингової компанії, які готували пропозиції щодо поліпшення іміджу деяких країн саме на підставі нашого підходу. Щоправда, їм за такі послуги платили мільйони…
Після затвердження трирічної програми Кабінетом Міністрів у 2003 р. я відповідала за координацію виконання деяких її положень і реалізацію проектів в інформаційній сфері. Прикладами іміджевих заходів стали відзначення 150-річчя Кримської війни за участю Великої Британії, Італії, РФ, Туреччини і Франції, проведення 7-ї Європейської міністерської конференції з питань ЗМІ, відзначення 70-ї річниці Голодомору 1932-33 рр. і поширення через дипустанови України за кордоном інформації про туристичні можливості нашої країни. З цією ж метою було підготовлено проект Указу Президента щодо затвердження типового Положення про інформаційно-культурні центри України за кордоном, розроблено Національну концепцію співпраці із закордонними українцями, підготовлено законопроекти „Про статус зарубіжних українців” і „Про ратифікацію Європейської хартії регіональних та меншинних мов”.
Загалом, діяльність на посаді заступника держсекретаря була дуже напруженою й інтенсивною. Втім, чимало часу забирала робота з документам та участь у протокольних заходах. Я не раз згадувала досвід зарубіжних колег, за яким експерти відіграють головну роль у спілкуванні з дипустановами та у виробленні поточних рішень, тоді як керівництво залучається лише до важливих і стратегічних питань. У наступні роки я мала можливість ближче ознайомитися з такою системою та переконатися в її ефективності на прикладі Данії, куди мене після майже дев’яти місяців очікування було призначено наприкінці 2004 р. на посаду першого Посла України з резиденцією в Копенгагені.
Ще до призначення я супроводжувала Міністра К.Грищенка в ході візиту до Данії, який мав на меті подолати певний застій у наших взаєминах після закриття Посольства Данії в Україні у 2002 р. Слід зазначити, що Україна теж два роки не мала посла у Данії (попередні посли були «сумісниками» з резиденцією у Стокгольмі), а в посольстві залишалася лише консул. Отже, довелося все розбудовувати майже спочатку з мінімальним бюджетом і штатом у п’ять осіб. Я опинилася у ситуації, коли два-три дипломати, включно з Послом, мали виконувати такий самий обсяг роботи, як і набагато більші дипустанови. При цьому Україна реально потребувала підтримки Данії як члена ЄС і НАТО та однієї з найуспішніших економік з унікальною моделлю соціально орієнтованої держави, а Данія тоді ще не визначилася, наскільки важлива була для неї Україна.
Мій приїзд до Копенгагена 3 березня 2005 р. припав на дуже слушний час: після Помаранчевої революції інтерес до України настільки зріс, що уряд А.Фог Расмуссена вирішив відновити роботу посольства в Києві. І вже у листопаді Міністр закордонних справ Пер Стіг Мьоллер урочисто відкрив Посольство Данії у Києві і провів зустрічі з українськими урядовцями, які засвідчили позитивні зміни в політиці Королівства щодо України.
Вручення вірчих грамот Королеве Маргрете ІІ у замку Фредеснборг стало яскравою подією майже з казок Г.Х.Андерсена, а бесіда з королевою була дуже теплою і невимушеною, всупереч жорсткому протоколу. Я ще двічі мала аудієнцію з Королевою і з Принцом-консортом Хенріком, які виявляли значний інтерес до України та її культури. Прикметно, що в ході офіційного візиту Президента В.Ющенка у 2007 р. Королева Маргрете ІІ, попри перенесену операцію, вирішила особисто поспілкуватися з ним. Цікаво, що українські експерти, які готували виставку про українсько-данські історичні контакти в Національному музеї України (квітень 2008 р.), виявили підтвердження тісних родинних зв’язків між данськими королями і князями київськими. Символічно, що в данському музеї вони знайшли форму для виготовлення металевих хрестів часів вікінгів. І саме такий хрест є в Музеї історичних коштовностей в Києві.
Загалом, мені пощастило з самого початку налагодити добрі контакти з членами королівської родини і двору. Цьому сприяло масштабне відзначення 200-річчя Г.Х.Андерсена, яке стало нагодою неформально познайомитися з політиками, діячами культури і з обома принцами, котрі розповіли мені про свої попередні, за словами Кронпринца Фредеріка, «контрабандні» поїздки до України. Обидва виявили бажання повернутися туди, але першим це зробив Принц Йоахім, який наприкінці вересня 2006 р. прибув в Україну з триденним офіційним візитом у супроводі 80 керівників великих аграрних компаній. Данський Принц провів зустрічі з Президентом України, головою Верховної Ради, Віце-прем’єр-міністром і Міністром аграрної політики, відвідав бізнес-конференцію, семінар з членами Української аграрної конфедерації, Канівський сирзавод і Миронівський хлібопродукт. Мені випала нагода супроводжувати делегацію і пересвідчитися у позитивних враженнях від побаченого. Перспективність взаємодії данського та українського агробізнесів переконливо довела робота свинокомплексу «Нива Переяславщини», де почали вирощувати данські породи свиней за данськими ж технологіями і з данським менеджером, але за українські гроші і в свинарниках, побудованих українськими фахівцями. Це вийшло набагато економніше, ніж у Данії. При цьому данське 80-кілограмове порося, вирощене на українських кормах, смакувало данцям так само, як і вдома. Порівнюючи свої враження від поїздки по Україні з тим, що він побачив як студент аграрного коледжу у 1992 р., Принц Йоахім заявив, що наша держава буквально перейшла у наступне століття і показала бажання розвиватися. Відтак, вона скоро стане вагомим гравцем на світовому ринку, і данський бізнес готовий стати її надійним партнером.
Цей візит був підготовлений спільно з Сільськогосподарською Радою Данії, з якою Посольство порозумілося вже на першій зустрічі з її керівництвом. Тоді було домовлено організувати за рахунок найбільшої в Північній Європі виставки АГРОМЕК приїзд делегації з України для знайомства з експозицією, відвідання тваринницьких ферм і переробних підприємств Данії. Делегація України на чолі з Міністром агрополітики у складі 30 посадовців, науковців, бізнесменів і фермерів відвідала у січні 2006 р. міжнародну виставку механізації сільського господарства АГРОМЕК, де для них було організовано насичену програму. Успіх поїздки сприяв тому, що на АГРОМЕК-2007 за рахунок данської сторони приїхало вже 140 представників України, які, зокрема, ознайомилися з досвідом кооперації данських фермерів і відвідали один з найкращих у світі м’ясопереробних комбінатів «Данбред», шо є власністю 17 тис. фермерів. В рамках АГРОМЕК-2008 для української делегації було організовано семінар з питань органічного землеробства та сертифікації. Різноманітні програми, зустрічі і переговори, десятки професійних візитів сприяли сталому розширенню взаємовигідної співпраці з Данією в аграрній сфері.
Після відвідання численних тваринницьких ферм, переробних підприємств і господараств аквакультури я майже стала аграрієм-теоретиком і зрозуміла чим пахне данський добробут. Там я зустріла чимало українців, які працювали в Данії за спеціальними програмами і користувалися значним попитом серед фермерів через їх вміння і працьовитість. Вірю, що чимало з них змогло застосувати данський досвід в Україні, адже він того вартий. Як вартий уваги і досвід Данії у реформуванні адміністративно-територіального поділу, перерозподілі бюджетів на користь громад, організації науки і вищої школи, е-врядуванні, стратегічному плануванні, зниженні викидів СО2, розвитку відновлювальної енергетики, забезпеченні енергоефективності, захисті довкілля, переробці шкідливих відходів, організації індустріальних і наукових парків. Інвестиційний фонд для Східної Європи, Торгова Рада, Конфедерація данської промисловості, Торгова палата, Сільськогосподарська Рада, федерації малого і середнього бізнесу завжди були відкритими до співпраці, радо ділилися досвідом, приймали делегації з України та організовували поїздки бізнесменів до нас.
Для Данії інтенсивні політичні контакти на найвищому рівні і розширення торговельно-економічної співпраці тісно пов’язані між собою. У цьому контексті офіційний візит Президента України до Королівства Данія 15-16 березня 2007 р. став непересічною подією і засвідчив політичну підтримку з боку керівництва країни європейських та євроатлантичних прагнень України. Зустрічі з Прем’єр-міністром А.Фог Расмуссеном, керівництвом парламенту і членами данського уряду підтвердили готовність сторін до поглиблення співпраці та взаємної підтримки на міжнародній арені і на двосторонньому рівні. Виступи Президента В.Ющенка перед депутатами та політиками у Фолькетінгу, перед провідними бізнесменами на конференціях в Конфедерації данської промисловості та Торговій палаті засвідчили зростання інтересу до України та готовності інвестувати в її економіку. Відвідання штаб-квартири світового лідера з виробництва вітряних турбін «Вестас» відкрило їй шлях до України.
Важливе значення мають підписані в ході візиту документи, особливо міжурядові угоди про реадмісію громадян і про спрощення візового режиму, укладені ще до угод з ЄС. Міжурядова угода про співпрацю в галузі енергетики, міжвідомчий меморандум про економічну, наукову і технічну співпрацю у сфері сільського господарства і харчової промисловості, а також угода між Державним агентством України з інвестицій та інновацій та Інвестиційним фондом Данії стали інструментами розвитку взаємодії на стратегічних напрямках двосторонніх відносин. Протокол про наміри щодо дружніх відносин і співпраці з Орхусом фактично закріпив неформальний статус Львова як «данської столиці України».
Візит сприяв активізації співпраці на усіх напрямках, передусім політичному та військово-політичному, включно у форматі співпраці балтійських і північних країн (BN8) із залученням України. У травні 2008 р. Міністр В.Огризко був запрошений на зустріч глав МЗС «вісімки» у Брюсселі. Згодом запрошення отримав Міністр оборони України на зустріч глав військових відомств BN8 на острові Борнгольм. Це сприяло поліпшенню координації взаємодії балтійських і скандинавських країн у підтримці європейської та євроатлантичної інтеграції України. Данія, яка на початку 2005 р. утримувалася від підтримки перспективи вступу України до НАТО та ЄС, на саміті НАТО в Бухаресті вже була у таборі країн, що підтримували надання нашій країні чіткої перспективи вступу до Альянсу та Плану дій щодо членства. У вересні 2008 р. в ході першого візиту Міністра оборони України данська сторона продемонструвала безпрецедентну відкритість і готовність до взаємодії. Дев’ять годин спілкування Ю.Єханурова з данським колегою С.Геде у різних форматах, відвідання військово-повітряної бази в Ольбургу та досягнення домовленості щодо операції «Північний сокіл» стосовно залучення літаків ВПС України до доставки пального на північ Гренландії підтвердили партнерські взаємини оборонних відомств двох країн.
А спочатку ніяк не вдавалося налагодити контакти саме з Міноборони Данії. Програма двосторонньої співпраці передбачала проведення регулярних військово-політичних консультацій, але данська сторона ухилялася від відповіді. Майже півроку ми не могли зустрітися із заступником міністра, що відповідає за міжнародні контакти. Довелося залучити МЗС Данії і парламентський комітет, щоб історична подія відбулася. Як на диво, «хімія» зробила свою справу, і надалі наші взаємини з Міноборони стали зразково партнерськими.
Взаємини із Фолькетингом розпочалися з візиту спікера К.Мейдаля до України у 2005 р. і складалися найкращим чином. Я зустрічалася з лідерами політичних сил і главами комітетів (більшість з яких були жінками). Високі посадовці з України, починаючи з Міністра Б.І.Тарасюка у 2006 р., теж мали зустрічі в парламенті. Вдалося започаткувати консультації глав комітетів з питань ЄС, на додаток до щорічних політичних консультацій між МЗС України та Данії на рівні заступників міністрів і директорів департаментів.
Як не дивно, але всю роботу здійснювали лише Посол, радник, перший секретар і консул. Втім, ми змогли залучити громадян України, які допомагали нам з перекладами, прес-релізами, веденням веб-сайту, організацією протокольних і культурних заходів, підтримкою ділових контактів і наданням юридичної допомоги. Хочу щиросердно подякувати їм усім!
Не можу обійти увагою моїх колег, що згуртувалися в клуб жінок-послів і проводили регулярні зустрічі, на які запрошували, переважно, данських жінок з успішною кар’єрою: глав Нацбанку, Данської поліції або Кронпринцесу Мері. Такі неформальні зустрічі були важливим джерелом інформації і поглиблювали знання про країну перебування. В кожній країні, де я працювала, існували такі клуби, але клуб жінок-послів у Копенгагені був найкращим.
Найбільше мене Данія вразила тим, як ця невелика країна з обмеженими ресурсами змогла досягти процвітання, справедливого розподілу суспільних багатств, високого рівня життя і стати однією з найщасливіших націй світу! Доброчесність, працелюбність, раціоналізм, висока культура управління і виробництва, продуманість усіх дій, ефективне використання ресурсів, самоорганізація і патріотизм – складові данського успіху, до яких слід додати вміння не чекати на диво, а сумлінно робити свою справу на користь усієї громади. От би й нам так!
Невдовзі доля в особі Міністра В.С.Огризка знов кинула мені виклик, і 1 жовтня 2008 р. я з Копенгагена переїхала до нового місця призначення – Берліна. Там я зустріла багатьох колег, з якими мені довелося працювати в МЗС, і я їм вдячна за допомогу в швидкій адаптації до нових реалій. За оцінкою експертів, нам вдалося вибудувати дуже ефективну команду, сучасну в підходах і злагоджену в роботі. Кажуть, що своєю активністю ми здивували навіть німецьких партнерів. Робота у ФРН запам’яталася, насамперед, фізичною виснажливістю та психологічним напруженням. Це був непростий час фінансово-економічної кризи, «газової війни» з Росією, внутрішніх суперечок в українській владі, які часом виносилися на міжнародну арену, перемоги на виборах В.Януковича, фактичного конституційного перевороту й арештів опозиційних політиків. Ці та інші фактори не могли не позначитися на ставленні німецького політикуму та бізнесу до України. Відтак, Посольство всіляко намагалося запобігти зниженню підтримки нашої європейської та євроатлантичної інтеграції, забезпечити активний діалог на високому рівні, зберегти позитивні тенденції в торгівлі та розширювати різноманітні контакти між нашими народами.
За три роки, зокрема, відбулося 23 візити на найвищому та високому рівні українських посадовців до ФРН на додаток до десятків візитів німецьких урядовців до України. Втім, попри всі зусилля і підготовчу роботу дипломатів, не завжди візити мають позитивні результати. «Чорним днем» для української дипломатії став візит Президента В.Януковича у серпні 2010 р., що мав продемонструвати готовність нової влади продовжувати проєвропейський курс, а натомість набув несприятливого для нас відлуння в європейських столицях. На щастя, цей візит був поодиноким винятком із правил. Завдяки заходам по всій Німеччині, ефективним політичним контактам, численним зустрічам, виступам на конференціях, залученню до співпраці парламентарів, політиків, бізнесменів, представників академічних кіл, діячів культури і громадськості обох країн, а також участі України у великих виставкових заходах і фестивалях, вдалося зберегти партнерські відносини з ФРН. Обсягу статті недостатньо, щоб перерахувати всі дії дипустанови за цей час, але вони були гідно оцінені фахівцями й експертами рейтингу «Топ 10 українських послів» за 2009 р. Посла у ФРН включили до п’ятірки найефективніших дипломатів (у попередньому рейтингу я була сьомою), назвавши мене «енергійним і переконливим» командним гравцем, що «вміє об’єднувати навколо себе людей і надихати їх».
На жаль, не все залежить від здібностей Посла, коли йому протидіє підступна пропагандистська машина, але це не означає, що треба поступитися супернику без бою. Особливість роботи у ФРН пов’язана з пам’яттю про Другу світову війну, зокрема в контексті подолання нав’язаного російською пропагандою хибного уявлення про роль українців у цій війні. У зв’язку із судовим процесом над колишнім охоронцем концтабору Дж.Дем’янюком з’явилися публікації, які намагалися покласти провину за злочини нацистів на колабораціоністів і навіть звинуватити українців у відродженні фашизму. Особливо нахабно це зробили організатори міжнародної конференції щодо уроків війни і Голокосту, яку провів у Берліні у грудні 2009 р. Євро-Азійський конгрес російськомовних євреїв. Представники Російської Думи спільно із народним депутатом-регіоналом В.Колєсніковим, маніпулюючи почуттями ветеранів, використали цей захід у суто політичних цілях. У своєму виступі я виважено піддала критиці намагання увіковічнити радянську міфологію війни і закликала відкрити архіви для вивчення справжньої історії, чим зіпсувала «злагідне» шоу пропагандистів.
Із бесід з колегами з дипломатичного корпусу я дізналася, що німці, глибоко травмовані війною і повоєнною окупацією, відчувають провину перед жертвами нацизму, особливо євреями, а росіянам приписують визначальну роль у перемозі над нацизмом, бо це вигідно і політично, і економічно. Підтвердженням цьому стала заява Президента Х.Кьолера про понад 20-мільйонні втрати російського народу та його виняткову роль у боротьбі з нацизмом, виголошена на відзначенні 20-річчя повалення Берлінського муру у присутності Дж.Буша, М.Горбачева і Г.Коля. Посол Казахстану, що сидів поруч, здивовано запитав мене: «А ми де були?» Те ж саме я відчувала на подібних заходах, включно у музеї Карлхорст (що й далі називається російсько-німецьким), де виступав лише Посол РФ. Російське посольство, практично, «приватизувало» ветеранські організації, де переважали вихідці з України. Після зустрічей в офісах президента і канцлера, в німецькому МЗС, бесід з колегами-послами, представниками музейних установ і ветеранських організацій, надалі дискусії, конференції і пам’ятні заходи відбувалися за участю послів Білорусі, України і РФ на рівних умовах.
Запам’ятався мій виступ перед 2 500 німецьких парламентарів, політиків, журналістів і громадських діячів у Берлінській філармонії з нагоди 70-річчя нападу нацистської Німеччини на СРСР, а також дуже емоційне прийняття в Посольстві України для ветеранів і жертв війни з нагоди 65-річниці Перемоги над нацизмом. Разом із співробітниками Посольства я щороку брала участь у відзначенні пов’язаних з війною подій, слухаючи розповіді українців, що були в’язнями концтаборів чи єврейських гетто, примусовими працівниками, в’язнями чи військовополоненими. Я зберігаю свої спогади про Ванзейську конференцію, Бухенвальд і Равенсбрюк, Заксенхаузен і Торгау, Зеєловські висоти й інші місця, политі кров’ю моїх співвітчизників. Я читала імена українців на картках обліку військовополонених в німецьких архівах (які ще очікують на українських дослідників); на могилах померлих в госпіталях, що їх доглядає німецька влада; в журналах обліку ув’язнених у концтаборах у повоєнній Німеччині… Для багатьох з них війна ще не закінчилася. Я рада, що принаймні частина українців-жертв нацизму отримали компенсацію від уряду ФРН і що я брала участь у непростих переговорах, які розпочалися ще під час моєї роботи у Вашингтоні у 1998 р. і призвели до запуску Українського фонду «Взаєморозуміння та примирення», членом Наглядової ради якого я була.
Заключний етап моєї кар’єри – робота в Організації безпеки та співробітництва в Європі – став вінцем мого шляху на міжнародній арені. Там знадобилися мої знання, здібності, вміння протистояти викликам, багатосторонній досвід і дипломатичний хист. Але спершу треба було вибороти право очолити одну з польових місій ОБСЄ на конкурсі, де враховувалися і особисті якості, і вага країни, яку ти представляєш, і її взаємини з майбутньою країною-перебування. Завдяки наполегливості Міністра К.І.Грищенка, я погодилася позмагатися за те, щоб вперше український дипломат посів одну з керівних посад в ОБСЄ, а завдяки послідовній підтримці МЗС України, у грудні 2011 р. я була призначена главою місії в Астані як відряджена у розпорядження ОБСЄ. На жаль, через відсутність в законі «Про дипслужбу» положення про «секондмент», я мала піти на пенсію, втратити державні гарантії і соціальний захист, а роки роботи в ОБСЄ не були зараховані до трудового стажу. Втім, така «альтруїстська» робота звільняла мене від обов’язків перед офіційним Києвом, що було, радше, благом, адже робота на дипломатичному фронті ставала дедалі важчою. Як зауважила член Венеційської комісії від ФРН у відповідь на аргументи щодо легітимності відновлення Конституції 1996 р., «мабуть, дуже важко зараз бути Послом України».
Однак відразу після приїзду до Казахстану я відчула, що робота глави місії ОБСЄ теж не мед, коли Президент Н.А.Назарбаєв на зустрічі з дипкорпусом гостро розкритикував ОБСЄ, яка не дослухалася порад Казахстанського головування, висловлених на саміті в Астані у 2010 р. На зустрічах зі мною деякі посадовці відкрито обіцяли закрити місію за 2-3 роки, бо Астана не потребує допомоги ОБСЄ і здатна реформуватися за власним баченням. Вже на першій моїй доповіді про роботу Центру на засіданні Постійної ради у Відні у червні 2012 р. РФ і Білорусь синхронно підтримали позицію Казахстану щодо поступового закриття Центру в Астані, всупереч позиції інших країн-учасниць. Невдовзі довелося піти на компроміс із МЗС Казахстану щодо часткового скорочення філії Центру в Алмати, але без урізання бюджету та штату місії.
Втім, вже за перший рік роботи вдалося налагодити плідну співпрацю з міністерствами, парламентом, держустановами, судовими і регіональними органами влади, громадськими об’єднаннями й міжнародними партнерами та започаткувати низку важливих проектів на принципах ОБСЄ у військово-політичному, економічно-екологічному та людському вимірах. Хоча з часом МЗС РК зажадало більшого контролю над визначенням проєктів і навіть зміни статусу Центру на Офіс програм ОБСЄ, але завдяки вибудованій довірі та взаєморозумінню з партнерами всі проекти, запропоновані Центром, оперативно затверджувалися МЗС Казахстану.
Щорічно місія здійснювала в столиці та регіонах сотні заходів, залучаючи міжнародних експертів й учасників з інших держав, включно України. Так, експертиза й обговорення у різних форматах проєктів Кримінального, Кримінально-виконавчого, Кримінально-процесуального кодексів і Кодексу адміністративних правопорушень за участю керівників Конституційної ради, Верховного суду, Генеральної прокуратури, парламентарів, правників і адвокатів не лише проходила із залученням українських експертів, а й в рамках поїздки розробників законів на запрошення Верховної Ради для вивчення українського досвіду. Експерти ОБСЄ використали досвід України для вивезення з території Казахстану залишків шкідливих компонентів ракетного палива «Меланж». Щорічні семінари з виконання Віденського документу ОБСЄ про заходи зміцнення довіри та безпеки відбувалися за участю військових експертів країн Центральної Азії та Європи. Представники й експерти інших держав та організацій брали участь у заходах ОБСЄ щодо боротьби з кіберзлочинністю, тероризмом, незаконним обігом зброї і наркотиків, корупцією, відмиванням грошей і фінансуванням тероризму, щодо безпеки документів і залучення найкращого досвіду у протидії контрабанді та контрафактній продукції.
Інтегроване управління водними ресурсами, заходи з порятунку Аральського моря та збереження озера Балхаш, розвиток органічного землеробства та риборозведення, громадський контроль за будівництвом інфраструктурних проєктів, ефективне використання мінеральних ресурсів, розвиток відновлювальної енергетики і протидія змінам клімату входили до тематики співпраці місії з міжнародними партнерами. Тренінги для суддів, правоохоронців і соціальних працівників щодо боротьби з торгівлею людьми та домашнім насиллям, семінари для регіональної влади й громадських активістів щодо гендерної рівноправності, навчання жінок-підприємців в сільських регіонах використанню зелених технологій, семінари-дискусії щодо розвитку місцевого самоврядування, обговорення стану забезпечення прав людини за участю владних структур, правоохоронців, суддівського корпусу й активістів спільно з національними правозахисними інституціями, а також сприяння пенітенціарній реформі проводилися місією у людському вимірі. Значна увага приділялася забезпеченню свободи слова та совісті, доступу до інформації та діяльності ЗМІ в умовах інформаційного суспільства, зокрема в рамках щорічних форумів ЗМІ Центральної Азії. Особливо різноманітною та успішною була робота із залучення молоді до проблематики ОБСЄ, передусім створення Центральноазійської молодіжної мережі. Щоліта в Алмати ми проводили триденний семінар з надзвичайно цікавою програмою для нових членів мережі за підтримки випускників попередніх років. З 2013 р. ми стали долучати студентів з Афганістану, які активно брали участь в дискусіях, ділилися своїми враженнями і думками. Хотілося вірити, що ці молоді люди матимуть шанс на щасливе майбутнє. І хто знає, де вони тепер і що станеться з їхньою країною надалі…
Це далеко не повний перелік проєктів і заходів, що їх організовували ми з моїми казахстанськими і міжнародними колегами за чотири роки. За цей час, невпинно подорожуючи цією великою країною та у штаб-квартиру до Відня, я два рази облетіла Земну кулю, написала і виголосила понад 400 промов і доповідей, зустріла десятки тисяч цікавих і відданих справі людей, завела сотні добрих друзів, написала тисячі сторінок аналітичних матеріалів, підписала десятки тисяч сертифікатів випускникам тренінгів, взяла участь у сотнях семінарів, конференцій і дискусій. Кульмінацією ж для мене стала потужна міжнародна конференція «Досягнення та виклики ОБСЄ до ювілею Хельсінкського Акту (1975) та саміту в Астані (2010)», організована у співпраці з МЗС РК і Казахстанським інститутом стратегічних досліджень за участю Сербського головування, Секретаріату ОБСЄ, десятків міжнародних діячів і провідних експертів (її матеріали можна знайти на сторінці Офісу ОБСЄ в Нур-Султані).
Я мала честь представляти досвід місії в Астані у роботі зі ЗМІ, в економіко-екологічній сфері, залученні молоді, проведенні регіональних заходів і роботі з національними меншинами у сфері освіти на форумах ОБСЄ у Відні, Сараєво, Гаазі та на сесії ПА ОБСЄ в Монголії. Ефективну діяльність місії визнавали урядові установи, парламент, громадянське суспільство та схвально оцінювали країни-учасниці ОБСЄ. Не даремно ж главу місії нагородили медаллю «20-річчя Конституції Казахстану» і спеціальною нагородою Конституційної Ради за вагомий внесок у розвиток законодавства, державною нагородою «Почесна грамота Казахстану» за внесок у розвиток плідної співпраці з ОБСЄ, а також відзнаками Антикорупційного бюро, Генеральної прокуратури, Сенату парламенту, Спілки адвокатів Казахстану, Міжнародного фонду з порятунку Аральського моря та Регіонального екологічного центру Центральної Азії. Головним же моїм досягненням стало те, що Офіс програм ОБСЄ тепер уже в Нур-Султані й далі успішно працює і що ніхто не піддає сумніву його роль у проведення реформ у Казахстані на підставі найкращого світового досвіду.
Підсумовуючи мій досвід, я пригадую слова колишнього Посла України в РК О.О.Дьоміна, який якось навів слова з пісні «спершу думай про Батьківщину, а потім про себе» і додав: «Так оце про Зарудну». Можливо, так воно й було, але це було немарно. Я шкодую лише про те, що мені довелося прожити одинадцять років у розлуці з рідними. Отже, завдання для жінок-дипломатів наступних поколінь – домогтися поєднання родинного життя з дипломатичною кар’єрою. І йдеться не лише про жінок України. Ця проблема актуальна для багатьох країн.
