Андрій СЛЮСАРЧУК: “Нульова” система права, або як виглядає прокурорський “сором”

Злочинність «преторіанської гвардії» у мундирах і мантіях, створили в українській державі колізію, коли сама держава стає нікчемною на тлі верховенства касти осіб, які персоніфікують «право»

«Страсті за Стерненком» стихли. Погундосили, сходили на Банкову, покричали, побилися з поліцією, і – життя ввійшло у звичне русло.

До наступного разу.

Ви помітили, що Україну регулярно трясе від тієї або іншої судової справи, від розпіареного фігуранта, від вироку, який одній частині суспільства подобається, а іншій – ні? Прізвища й обставини тут не важливі. Важливо те, що каліцтво наших «правових» механізмів дозволяє зацікавленим особам регулярно нуртувати суспільство, привертаючи увагу до своїх політичних інтересів.

Лукавство, без перебільшення, злочинність «преторіанської гвардії» у мундирах і мантіях, створили в українській державі колізію, коли сама держава стає нікчемною на тлі верховенства касти осіб, які персоніфікують «право».

Насправді – його відсутність. Тому що основна ознака безправ’я – це поділ суспільства, який нав’язується штучно в потрібних ситуаціях, «за правовими інтересами». Здається, що тільки в нас люди (хто за власною волею, хто – за «стимул») готові виходити на вулиці, коли вони «не згодні» з судовим рішенням. Коли чийсь вирок одній частині подобається («суд – добрий»), а іншій – ні (тоді «суд – поганий»).

Водночас у країнах старої демократії не буває «правильних» або «неправильних» вироків. Рішення судді в сприйнятті більшості – це результат ретельного зважування позицій, фактів, доказів.  Пошук істини заради справедливості в ідеалі вважається надзавданням будь-якої правової системи, позбавленої телефонного права, хабарів, замовництва, фальсифікацій.

І, хоча збої у вигляді неправосудних рішень трапляються скрізь, однак для правових держав спроби вуличних і медійних зойків про якийсь «неправильний» вирок – нонсенс.

Натомість у нашій «правовій» системі, де на вагах Феміди лежить пачка доларів і телефонна слухавка, питання довіри суспільства до правових інститутів просто не існує.

Чому так – питання риторичне. Історично склалося. Не секрет, що професії прокурорів і суддів – з тих, де поняття династій міцніше за граніт. Тут доречно згадати гіркий жарт одного російського сенатора: «Кращий суддя або прокурор – круглий сирота». Ось тільки сиріт у цій популяції немає. Це «закрита територія», де править переконаність у власній непогрішності, богообраності, вседозволеності, непідконтрольності. Що, в решті решт, дає представникам даної популяції чітку установку на здійснення винятково каральної функції – поза залежністю від того, наскільки переконливі докази чиєїсь провини.

Домінування цих інстинктів за Фрейдом підтвердила нещодавно Генпрокурор від «нової-прогресивної» влади Ірина Венедіктова. Вона заявила у Верховній Раді буквально наступне:

«Виправдувальні вироки – сором для прокурорів».

Причому тут сталася сцена самобичування, коли пані Генпрокурор поскаржилася на ще більший «сором» – «… це виправдання на підставах, що реабілітують. У нас в 2020 році було 347 виправдувальних вироків через відсутність складу правопорушення або належних доказів провини»! Ірина Венедіктова пообіцяла народним депутатам усунути це неподобство й гордо повідомила про те, як щодня стараннями її підлеглих в Україні садять за грати 50 осіб.

Повіяло чимось на кшталт звіту про проміжну перемогу в «соціалістичному змаганні» з узятими зобов’язаннями виточувати більше болванок і зменшити кількість дефектних.

Переконаний, що цей клінічний випадок вимагає ретельного аналізу. Тим більше, що деякі особливо правозанепокоєні «народні обранці» зауважили в цьому монолозі ознаки генпрокурорської геніальності.

Почнемо із цифр (достовірних, тому що «50 посадок щодня» залишимо для генпрокурорського звіту перед захопленими членами фракції СН). Недавно в Касаційному кримінальному суді в складі Верховного Суду відбулися збори суддів, де в доповіді голови ККС ВР Станіслава Кравченка були наведені такі дані: «В 2020 році місцевими загальними судами щодо 735 осіб (в 2019 році – 987) винесено виправдувальні вироки; їхня частка від загальної кількості осіб, проти яких винесено вироки, склала 0,9% або 1,2%».

На думку пані Венедіктової, це неприпустимо великі цифри?

Схоже, що думка «першої в історії України жінки-генпрокурора» базується або на досить оригінальних внутрішніх переконаннях (на що вона, як людина, має право), або на повному нерозумінні маркерів функціонування правових механізмів у цивілізованому світі (на що вона, як професійний юрист і високопоставлений держчиновник, права не має).

Важко припустити, що пані Венедіктова не знає наступних загальнодоступних фактів: показники в судах США балансують у межах 17–25%, континентальної Європи – 15–20%, у ЄС – понад 25%, у Великобританії – близько 30% виправдувальних судових рішень!

Якщо дивитися на ці цифри, то Венедіктова мала би щодня нагороджувати своїх прокурорів діамантами, тому що вони працюють у десятки разів ефективніше за своїх американських і європейських колег! Але, зважаючи на все, пані Генпрокурор має амбіційний, у дусі нинішньої влади, план: вибудувати єдину на планеті прокурорсько-судову систему з нульовим показником виправдувальних вироків. «Наздогнати й перегнати Америку», – у такому ключі не мислив навіть відомий викривач «культу особистості» Микита Хрущов. До речі, це порівняння цілком коректне: навіть у роки сталінського культу особистості, у часи масових репресій ( 1935–1939 роки) у СРСР у середньому виносилося близько 12% виправдувальних вироків (дані офіційного порталу «Права людини в Україні»)!

Наздогнати й перегнати Вишинського, пані Венедіктова?

Однак це, судячи з наведених цифр, уже зроблено до вас, вашими попередниками родом із СРСР! Вашими підлеглими, які вміють творити дива, забезпечуючи 99 відсотків обвинувальних рішень. До речі, не знаєте, як вони це роблять?

Тим часом, відповідь на це питання покаже, як і чому ми докотилися до повного правового свавілля й абсолютної невіри суспільства в правові інститути держави.

Втім, відповідь лежить на поверхні. Фальсифікації кримінальних справ, фабрикація доказів, договірняки. Повний правовий нігілізм слідства й прокуратури. Для «потрібного» рішення тут не просто ігнорують процесуальні норми, а часом діють всупереч них. Тиск на суддів, благо, майже кожний має в шафі купу скелетів, якими гримлять прокурори, протискаючи потрібні рішення. Ступінь поширеності таких практик у нашій «правовій» системі робить її просто унікальною!

Ці «практики» можна ілюструвати безліччю прикладів, і я вкотре нескромно скажу, що вважаю «справу Слюсарчука» багато в чому «еталонною» з погляду злочинних, протизаконних механізмів забезпечення винятково обвинувальних вердиктів.

Зрозуміло, що я дуже багато й детально можу розповідати про те, як прокурор Прокопов і суддя Дулебко забезпечили обвинувальний вирок за умови відсутності фактичних доказів провини. Багато чого людям без юридичної освіти було б незрозумілим, тому приведу лише невелику дещицю їхньої «творчості».

Суддя заніс до вироку фразу «експерта», якого прокуратура залучила в цій якості, незважаючи на відсутність відповідного статусу. Псевдоексперт видав на-гора ідіотську формулу: «Слюсарчук проводив операцію на трупі». Якби це було фрагментом творчості Ільфа і Петрова – було б смішно. Адже яке покарання передбачене за «оперування трупа»? Але в цьому сюрреалістичному дійстві такий дрімучий кретинізм потрапляє до 200-сторінкового вироку. Де кожна сторінка – плід хворобливої перекрученої прокурорської уяви. Про загальний рівень цього «документа» може свідчити графа «обтяжуючі обставини», куди суддя рукою, що не здригнулася, вписав під прокурорську диктовку: «Слюсарчук не брав із пацієнтів грошей, тому що хотів поставити їх у залежність від себе…».

Наша Феміда терпить і таке!

Але повернімося до проблеми виправдувальних вироків. Цього року спливає вже 10 років з моменту, коли я потрапив у жорна нашого «правосуддя». За цей час мене встигли засудити, посадити, скасувати вирок, звільнити. Ситуація унікальна: з огляду на величезний резонанс моєї «справи», судова система все-таки відступила, скасувавши вирок. Чому?

Ох, справа навіть не в тому, що я насправді чистий перед законом, як Агнець – ми знаємо чимало прикладів того, як «правова» система з каральним ухилом перемелює невинних. Справа в іншому – і це досить показовий маркер «рівня» прокурорської популяції. А саме – у тупості та ідіотизмі, які у «справі Слюсарчука» виявилися настільки явними, що судді двох інстанцій «прозріли»! І мова навіть не про чудові формули, вписані у вирок. Прокурор Прокопів виявився настільки самовпевнено-тупим, що «сперся» навіть на елементарні процесуальні норми. Знову-таки не вдаючись у купу подробиць – у справі не виявилося навіть постанови про призначення прокурора! Не кажучи вже про маніпуляції з кваліфікацією важкості обвинувачень, які на мене «навішували» (що дало можливість утримувати мене в СІЗО з перевищенням усіх мислимих і немислимих термінів).

Тому хочу повідомити пані Генпрокурору, що я маю намір зіпсувати статистику, до якої вона прагне. Я буду виправданий, а ви розбирайтеся в ідіотизмі прокурорської кухні та її «соромі».

Який, втім, складається не в тому, що система допускає «казуси» у вигляді виправдувальних вироків.

Прокурорсько-суддівський «сором» – це нахабне використання абсолютної безкарності. Система, що будувала сама себе у зручній і безпечній формі для існування, не передбачила, звісно, механізмів покарання для прокурорів за фабрикацію справ й зневагу до норм законів, а для суддів – наслідків за неправосудні рішення.

У результаті «однопроцентна» правова система, яку пані Венедіктова сьогодні прагне перетворити в «нульову», не допускає навіть думки про те, що в її координатах домінантою повинна бути не каральна генпрокурорська статистика, а торжество справедливості.

До слова, статистика в нашій системі правових координат така ж лукава, як і сама система. Тому що 0,9% виправдувальних вироків – це про процеси від убивств і грабежу до крадіжки булочки в супермаркеті. За крадіжку булочки виправдання не буде. Та якщо красти вагонами або бюджетними мільярдами – тут в Україні інша картина. Рік тому її оприлюднили Український центр суспільних даних і Центр демократії та верховенства права: у справах про злочини в сфері службової діяльності (перевищення повноважень, отримання неправомірної вигоди тощо), кількість виправдувальних вироків – десь 9%! Мало того: «В 2015-16 роках кількість кінцевих рішень, за якими осіб виправдали або закрили виробництво, перевищило кількість обвинувальних вироків. Тобто той, хто обвинувачується в отриманні неправомірної вигоди, має в рази більше шансів уникнути покарання або бути виправданим, аніж в інших категоріях злочинів»…

Цікаво, що із цього приводу думає пані Генпрокурор? Яку сьогодні, як на зло, НАБУ обвинувачує в саботажі декількох топ-корупційних справ: про квартири для Нацгвардії, екстрадиції олігарха Олега Бахматюка й «Роттердам+».

Зрештою, як говорять в Одесі – іноді краще жувати… Заявивши про «проблему» виправдувальних вироків, Генпрокурор висікла себе, як відома унтер-офіцерська вдова, показавши, що метою її професійного існування є не забезпечення балансу й справедливості правової системи, а гарна звітність за «посадками» і дбайливе відношення до топ-корупції. Тобто – цементування всіх перекручень, властивих прокурорсько-суддівській популяції з її прагненням  якомога більше посадити й нікого не виправдати.

Це і є вирок системі та її учасникам. І він – не виправдувальний.

 

Андрій СЛЮСАРЧУК,

професор, доктор медичних наук.