Про речників і самопіарників

Нещодавні інтерв’ю та інші «перформанси» Мендель і Арестовича — двох осіб, що називають себе речниками, але працюють у зовсім іншому жанрі — змусили мене згадати, якими бувають справжні речники.

Мені пощастило спостерігати за роботою багатьох «справжніх», а з трьома речниками генсеків ООН я навіть був добре знайомий. Яскравий й вишуканий Ахмад Фавзі — речник Бутроса Галі, скромний, майже сором’язливий та вічно усміхнений Фред Еркард — речник Кофі Анана, стриманий і виважено діловий Стефан Дужаррік — речник Пан Гі Муна та Гутьєреша. Вони дуже різні, але їх об’єднує одна професійна риса: кожен з них неначе «розчинився» у своїй посаді. Усе, що вони говорили, було позицією організації, яку вони представляли, і в їхніх заявах не було нічого особистого: ні оцінок, ні позицій, ні, тим паче, пропозицій.

Ахмад Фавзі

А Ахмад Фавзі й після того, як залишив посаду речника, зберіг звичку ретельно виважувати кожне слово і кожен крок. Інколи буквально. Коли у 2001 р. Кофі Анан прибув з офіційним візитом до Британії, Ахмад Фавзі очолював Інформцентр ООН в Лондоні й відповідав за відвідання генсеком Оксфордського університету. В Оксфорді, на генсека чекала купа заходів у різних місцях університетського містечка. Всі вони, на диво, розпочиналися хвилина у хвилину. Я з цього приводу зауважив Фавзі, що візит організований так, наче все відбувається само собою, а вкладені в це зусилля залишилися непоміченими. «Щоб все пройшло саме так,— відповів Фавзі,— я навіть кількість кроків між будинками порахував.»

Делікатний Еркард умів залишатися непомітним і уникати фотокамер, але завжди знаходився на відстані витягнутої руки поряд з генсеком: готовий щось підказати, вчасно підсунути потрібні тези, тощо. Наприклад, Еркард літав з Кофі Ананом на переговори з Саддамом Хусейном, коли генсек відчайдушно намагався відвернути війну у Затоці у 1998 р. Еркарда, як речника, рвали на шматки журналісти у зв’язку зі скандалом навколо програми «Нафта в обмін на продовольство» та під час війни в Косово… А він доброзичливо посміхався журналістам, нікого не виділяючи й нікого не ігноруючи, і терпляче, в котрий раз, пояснював позицію ООН щодо цих питань.

Фред Еркард

Бувають ситуації, коли речники стають «обличчям» своїх організацій, а інколи можуть навіть затінити свого шефа. Так сталося з речником НАТО під час війни в Косово Джемі Ші. Коли НАТО почало бомбардування Югославії у 1999 році, брифінги НАТО транслювалися щодня і на Балканах ім’я Джемі Ші стало синонімом цієї організації. Коли в червні 1999 р. тодішній генеральний секретар НАТО Хавіер Солана відвідав Косово, його зустрічав екзальтований натовп. Солана разом зі своїм речником Ші йшов центральною вулицею Приштини, а в натовпі впізнали того, кого щодня бачили в телевізорі, та почали скандувати: «НАТО, НАТО! Джемі, Джемі!» Треба було бачити обличчя Солани, який очікував на свій тріумф у Приштині, а попав на бенефіс свого речника… Після цього інциденту Джемі недовго залишався на посаді — його підвищили, але бути «обличчям» НАТО він перестав.

Значна частина брифінгів для преси готується в офісах речників, але коли мова заходить про політично дражливі питання, брифінги готують відповідні підрозділи. Мені довелося співпрацювати з Еркардом у важкі моменти косівської кризи 1998—1999 років та з Дужарріком під час російської агресії проти Грузії у 2008. У конфліктних ситуаціях кожне необережне слово може спровокувати ескалацію. А тому матеріали для брифінгів проходять кілька рівнів перевірки, щоб жодне слово не можна було «вирвати з контексту». З деяких питань, наприклад кіпрського, виважуються навіть розділові знаки й речники ніколи не відхиляються від схваленого тексту. Відтак, все що говорять оонівські речники, це тричі дистильована позиція організації та нічого особистого.

У речників за визначенням не може бути особистої думки — вони лише ретранслятори думок інституції, в якій працюють. Ба більше, речники та охоронці, зазвичай, проводять зі своїм начальником більше часу, ніж будь-хто, навіть члени родини.

Вони часто стають свідками достатньо делікатних ситуацій і чують конфіденційні розмови, не призначені для розголосу. Тому їхні коментарі щодо особи начальника та людей, що його оточують, його звичок, приватного життя, тощо, абсолютно неприпустимі.

А тому розлогі інтерв’ю Мендель та Арестовича всім, хто готовий марнувати на них час, або участь того ж Арестовича в політичних шоу на ТБ — це ніщо інше, як профанація у виконанні людей, які навіть не розуміють сутности своєї роботи. Їхні головні спільні риси — це безмежна самозакоханість та самопіар. Юлія Мендель, одночасно з переповіданням пліток та малоцікавих деталей особистого життя, активно піарить та, як ідола, мостить на п’єдестал свого шефа Зеленського, який для неї є взірцем успіху, до якого й вона причетна. А «розвідник», «аналітик», герой колчаківських фронтів та актор сумнівних жанрів майор Арестович не розмінюється на інших, але займається виключно самопіаром, причому в найгіршому його варіанті. Ці двоє сходяться ще в одному: вони не намагаються переконувати опонентів і,натомість, відверто їм хамлять, вдаючись до прямих образ (на відміну від професіоналів, які цього собі ніколи не дозволяють). Можна сперечатися, чого в такій поведінці більше – браку виховання чи латентного почуття меншовартості, але там напевно немає ні краплини професіоналізму.

Останнім часом влада почала говорити про необхідність протидії дезінформації та про дотримання інформаційної гігієни. Важливим кроком у забезпеченні останньої стала б заміна таких персонажів, як Мендель і Арестович, на професіоналів. Втім, чи не зазіхаю я на святе — право електорату вибирати, а влади призначати на ключові посади аматорів та невігласів?

Олександр МАЦУКА, дипломат,

колишній співробітник ООН, керівник Секретаріату Ради Безпеки ООН у 2012-2016 роках