Андрій СЛЮСАРЧУК: Школа ненависті від Лукаш, або Чому я більше не дивитимусь телебачення
Нещодавно кілька друзів повідомили мені приємну звістку: “Доктора Пі” (я вже і забув, було, цей псевдонім, який причепили мені ЗМІ) знов згадали на українському телебаченні.
Треба сказати, що до більшості сучасних електронних медіа я ставлюсь із зневагою та пересторогою, тому телевізор практично не дивлюсь. До того ж останніми роками просто насолоджуюсь тим, що медіа про мене забули. Бо свого часу я дізнавався з них про себе багато нового і цікавого на кшталт “хлопчик-олігофрен з ПТУ, не вміє читати-писати, ходить із скальпелем, всіх ріже і обманює, навіть президентів України”… За таку шизофренічну вигадану біографію і “чесноти” маю “дякувати” деяким медіа, тож моє ставлення до них, сподіваюсь, зрозуміло…
Але вимушений визнати – людина слабка, тому звістка про те, що на центральному каналі знов мили кістки Андрієві Слюсарчуку, тішить самолюбство та провокує цікавість… Яка така “істерика в Парижі” сталась, що знов згадали про мене? І після майже тижня вагань, я таки відкрив посилання на 112-й канал імені кума Путіна.
Скажу вам, що на людину, яка колись свідомо відмовилась від “ящика”, занурення у політичну кухню вітчизняного ТБ може справити руйнівний ефект. Як лікар і вчений – я матеріаліст і не вірю у, скажімо, особистісну енергетику, вважаючи її суб’єктивним поняттям (адже насправді будь-яка емоційна реакція виникає за рахунок власного сприйняття). Але! Дві години Олени Лукаш на “блакитному екрані” переконають навіть затятого матеріаліста в існуванні відьом, зомбі і чорної магії.
Саме так – аби почути про себе, коханого, мені довелось битих дві години дивитись програму, де соло грала ця непересічна пані. І маю визнати – це були не самі легкі години, адже такої кількості експресивного негативу, який лився з екрану, вистачило б на опалення елітного столичного району. Я не хочу переповідати сентенції Лукаш щодо сучасної політики, це узагалі нецікаво, адже якщо орієнтуватись на її риторику – пекло існує тут і зараз, ми в ньому живемо і юристка Януковича заправляє їм одноосібно.
Хіба що маю відмітити, що при згадуванні назви держави “Україна”, ретельно виглажене обличчя цієї особи чомусь на мить стає подібним до скуйовдженого гнилого яблука.
У причинах таких метаморфоз копирсатись не стану – усі “подвиги” Лукаш відомі – на кшталт участі у наділенні Януковича абсолютною владою, закликів карати майданівців, підготовки і продавлюванні пакету сумновідомих “диктаторських законів”, не кажучи вже про підозри у банальній фінансовій корупції і відмиванні грошей…
У порівнянні із пекельним “авторитетом” цієї пані, навіть міфічний “петеушник-зарізяка” – просто невинне дитятко.
Отже мені, як я вже сказав, цікаво було, з якого лиха цей “державний діяч” з брудним фідбеком згадала мою скромну персону. Я таки додивився програму до самого кінця…
І був розчарований.
Чи то тривалий етер виснажив нещасну жіночку (хоча “гвозди бы делать из этих людей” – це однозначно про неї), чи то доводилось імпровізувати і нічого переконливішого не пригадалось, але в контексті міркувань про своїх колег – “політичних аферистів”, -Лукаш дістала з нафталіну історію про те, як “аферист Доктор Пі” колесив містами і селами країни і “вскрывал черепа” пересічним громадянам.
Так, пані була явно приморочена, адже дві години виливати помиї на власну державу – справа виснажлива. Інакше не припустилася б кількох “ляпів”.
Перший – заява Лукаш про те, що вона начебто читала матеріали “справи Слюсарчука”. Ляп у тому, що навіть будучи посадовою особою – міністром юстиції та заступницею голови АП Януковича, – вона не могла мати законного доступу до матеріалів справи. І у випадку, якщо вона їх таки, як стверджує, бачила, виникає цікаве запитання. Задля чого у порушення закону, Лукаш отримала доступ до цих документів?
Насправді ця маленька деталь підтверджує відомості, які час від часу я отримував тоді, коли прокуратура і суд кострубато ліпили “процес століття” – про те, що в АП Януковича “справу Слюсарчука” курують особисто Лукаш і Портнов.
Щоправда, оговорившись таким чином, Лукаш зробила вигляд особи, що страждає на амнезію, зазначивши, що не пригадує, де вона ту справу бачила, можливо, у Комісії по помилуванню…
Амнезію треба лікувати. Адже Андрій Слюсарчук ніколи не звертався за помилуванням до потвор, які засідали у Комісії часів Януковича.
Другий “ляп” у тому, що, демонструючи таку обізнаність, Лукаш знов-таки впала у забудькуватість, начебто не знаючи, що вирок по відношенню до Слюсарчука був скасований Вищим спеціалізованим судом України та апеляційною інстанцією. Тобто як з’ясувалось, Слюсарчук має медичну освіту, науковий ступень, а звинувачення у смертях пацієнтів є прокурорською фантазією.
Чи може Лукаш не знати про такий поворот справи? Ні, не може. Але школа донецької політика, вона така – “тут граємо, а тут рибу загортаємо…” Пані Лукаш, за прикладом класичної унтер-офіцерської вдови, підтвердила свою причетність до популяції політичних аферистів, які сидять в екранах телевізорів і трепанують черепи не окремим пересічним, а мільйонам водночас.
Я не вірю у її амнезію. І як дипломований клінічний психіатр (якщо пані дійсно читала мою справу, то знає, що Санкт-Петербургський університет офіційно підтвердив мою другу вищу освіту), візьмусь зробити наступний висновок.
Судячи з усього, ми маємо справу із проявом доволі нечастого психічного розладу, який називається Парафренним синдромом. Люди, що страждають на цей розлад, демонструють небезпечне поєднання фантастичного марення і манії величі. Характерно, що окрім маячних ідей у хворих спостерігаються так звані “помилкові спогади” (на кшталт твердження про ознайомлення зі справою, до якої не могло бути доступу). Хворі вважають себе володарями світу, зовні стають дуже зарозумілими і загадковими.
В мене є підозри щодо наявності ще пари-трійки веселих діагнозів, але для уточнення потрібне обслідування хворої в стаціонарі закритого типу.
У підсумку ж мої враження зосереджені навіть не на тому, що така особа як Лукаш фактично визнала свою пряму участь у фабрикації справи проти мене. Кінець-кінцем, коли людину поносять такі дрімучі персонажі, та людина чогось варта, чи не так?
Вразила ж мене та чорна ненависть, з якою протягом двогодинного ефіру, Лукаш говорила про Україну. Не про владу, не про окремі помилки, навіть системні прорахунки. Ми усі тут живемо і знаємо, чого варті люди, що перебувають “у корита”. Лукаш ненавидить країну, де її від того корита відірвали. Для таких як вона та її друзі з Ростову, Україна є коритом і ніяк не інакше.
Тому вона страждає.
Чого варте її волання в ефірі: “Розбудіть мене! Розбудіть!”
Пані! Краще б ви дійсно спали.
P.S. Посилання на “уроки ненависті” від Олени Лукаш не даю навмисно, аби не нанести шкоду психіці аудиторії.
Андрій СЛЮСАРЧУК, доктор медичних наук, професор
