Білоруський гамбіт
Політична криза в Білорусі привертає до себе увагу не тому, що сталася у традиційний для Європи період відпусток. Питання в іншому: велика геополітична гра у країні, яка видавалася повністю передбачуваною, не може залишити осторонь ключових світових гравців.
Якщо описати коротко події у Білорусі після 9 серпня, вийде розпорошення протестів країною, відсутність їх чітко визначених лідерів та вагомих артикульованих вимог, управління протестами за допомогою телеграм-каналів та підкреслено мирний характер протестної активності. Вона не створює критичних проблем для Лукашенка, але дарує ковток свободи сотням тисяч громадян Білорусі. З іншого боку констатуємо руйнування кийками білоруських силовиків не лише здоров’я громадян країни, але і демократичних цінностей як таких. Додамо дисбаланс між затятим сприйняттям власної влади Олександром Лукашенком та пасивністю Світлани Тихановської, і отримаємо яскраву картинку у центрі Європи.
Тиждень тому практично всі вагомі лідери ЄС (голова Європейської Ради Шарль Мішель, Ангела Меркель та Еммануель Макрон) провели телефонні перемовини з Путіним, під час яких дали зрозуміти, що розглядають його як посередника. На жаль, переважна більшість білорусів не сприймає Росію як ворога, згадуючи перемогу війська Костянтина Острозького під Оршею у кращому випадку раз на рік. До речі, я далеко не впевнений, що 8 вересня цього року про неї піде мова під біло-червоно-білими прапорами акцій протесту на вулицях білоруських міст. На жаль, лідери Старої Європи фактично повернули Лукашенку сумнівної слави титул «останнього диктатора Європи», власноруч забравши його з рук Путіна.
Ви скажете, що ЄС не міг реагувати інакше, повинен був висловити власну позицію на тлі руйнування фундаментальних цінностей Старого Світу. Можливо, проте використання у формуванні консолідованої позиції Європейського Союзу погляду сусідів Білорусі – Польщі, Латвії та Литви – видається замалим. Хоча їхній інтерес – прагматичним та обгрунтованим. Прем’єри країни Балтії були готові допомагати вирішувати політичну кризу – Білорусь відмовилась, президент Литви Гітанас Науседа звертався білоруською мовою – його не почули не лише у Мінську, але і у Брюсселі. Але ж прем’єр Польщі Матеуш Моравецький правий, коли говорить, що від розвитку ситуації у Білорусі залежить доля Центральної Європи (читай – і лідерства Польщі у цьому неспокійному регіоні).
Цікаво, що США, навіть за умови відсутності посла у Мінську, пішли іншим, відмінним від європейців шляхом. Заступник держсекретаря Стівен Біген побував у Вільнюсі (де спілкувався і з СвітланоюТихановською), у Москві та Києві, позначивши прагнення почути різні думки про ситуацію в Білорусі, а не сліпо нарощувати політичну суб’єктність Путіна. Навряд чи Вашингтон помітно активізується, проте Джулі Фішер до Білорусі все ж прилетить. Щонайменше для створення альтернативного впливу.
Позиція Путіна у цьому випадку не менш показова: тиждень тому він виступав проти іноземного втручання у внутрішні справи Білорусі, а 27 серпня розповів агенції ТАСС про сформований у РФ резерв силовиків для можливої допомоги Лукашенку. Однак господар Кремля не поспішає форсувати події. До речі, варто розуміти, що про повторення кримського сценарію 2014 року не йдеться. Зараз суттєво інший клімат взаємин Росії з Заходом. Проте з огляду на зміни у риториці Лукашенка можна говорити про відновлення зусиль для створення Союзної держави, високу вірогідність створення російської авіабази у Бобруйську та поступовий перехід під контроль Росії білоруських стратегічних підприємств. Тобто мова йде не про анексію військовим шляхом, а про згоду білоруської влади на посилення і без того помітної присутності Росії у Білорусі.
Чи варто Лукашенку хвилюватися про можливе повалення? Його силовики довели відданість, а можливості російських спецслужб навіть у сприятливій ситуації не безмежні. Швидше найдосвідченішого президента пострадянського простору будуть вести до дочасних президентських виборів у 2021 – 2022 роках, щоб замінити його більш керованим Кремлем. Вибір на білоруському політичному небосхилі є, і це не Світлана Тихановська.
Що в цій ситуації робити Україні? Виклик на консультації посла в Білорусі Ігоря Кизима був правильним кроком, тепер потрібно шукати привід для його повернення. Так, навіть після заяви Дмитра Кулеби про призупинення контактів з Мінськом. Очевидно, працювати у форматі «Люблінського трикутника» та готуватися до скорочення товарообігу з Білоруссю під тиском Росії на останню. Підтримувати білоруське громадянське суспільство та відкривати двері громадянам сусідньої країни, які висловлять готовність переїхати в Україну. Будувати проактивну політику та руйнувати міф про «триєдиний східнослов’янський народ».
Євген МАГДА, Інститут світової політики
