Історичною правдою не торгують! Навіть під фанфари псевдопатріотів…

Удруге повертаюся до теми магдебурзького права. 2018 рік був позначений виборами до об’єднаних територіальних громад. Окремі міські голови понавидумували свят, щоб частіше піаритися. В Асоціації міст і сіл України згадали про магдебурзьке право, і воно пішло гуляти містами. Хтось  круглу дату для святкування на державному рівні зумів схвалити постановою Верховної Ради України. Хтось з місцевого бюджету кошти нагріб. Не пас задніх у коловерті магдебурзького права Інститут національної пам’яті… У програмах до Дня незалежності України в окремих містах святкування  магдебурзького права було пріоритетним… Для мене це стало останньою краплею нерозуміння історичної несправедливості й водночас відправною крапкою для глибшого вивчення теми. Звісно, що публікації у Вікіпедії не влаштовували, як і більшість статей в інтернеті, оскільки власне у них ішлося лише про суцільний позитив. Мабуть, ними й користуються псевдопатріоти…

Три місяці день у день  вивчала майже все про магдебурзьке право з історичних джерел. З ручкою опрацьовувала рідкісні видання, з телефонною камерою – архівні матеріали. Впевнившись, що немає підстав святкувати магдебурзьке право на державному рівні та ще й у рамках програм вистражданої століттями Незалежності України, зателефонувала Степанові Пушику, щоб знати його думку як авторитетного письменника й історика. Із лавреатом  Національної премії України імені Тараса Шевченка, народним депутатом ВРУ першого скликання спілкувалися часто. Його думка була надважливою, бо він добре знав давню історію України. “Пиши!, – наче наказав. – Я вже не годен…”. Степан Григорович казав мені “ти”, я до нього зверталася на “ви”. Дружина Ганна була свідком цієї та інших розмов, бо люб’язно давала свій телефон чоловікові, оскільки в нас з нею однаковий мобільний оператор.

Степан Пушик немовби відчував про свій земний відхід… Квапився із упорядкуванням архівів, щоденників… Знайшлося в них і декілька гарних речень про мою публіцистику, за що я безмежно вдячна…

Я тезисно ознайомила Степана Григоровича зі статтею. Мені було цікавим його враження від прочитаного. Знала, що передплачує обласну газету “Галичина” і чекала на його телефонний дзвінок… 14 серпня 2018 року Степан Пушик відійшов у засвіти. Розлога стаття в “Галичині”  “Як у Долині батярують…” вийшла двома днями пізніше – 16 серпня. Після поховання людини епохи, письменника, фольклориста, неперевершеного знавця літератури, історії… Газета мокріла від моїх сліз… Перечитувала статтю вголос для нього, щоб чув з Небес…

Перед  цьогорічними виборами до місцевих рад – та ж напасть у видовищах, здебільшого породжених духовною порожнечею і художнім несмаком. Ще гірше – в їх надуманих причинах, підбитих незрозумілою ейфорією. Невже розум затьмарують майбутні вибори?

Вдалося простежити, що, окрім Вікіпедії та сумнівних сайтів, для утвердження псевдоісторії міські голови використовують “дослідження” підвладних комунальних музеїв. Так було і в Долині, що на Прикарпатті, наприклад.  Але є, що навіть з компілятивним намаганням показати лише позитив магдебурзького права, все ж за певного такого завдання не вдається оминути історичної правди, зокрема думки Михайла Грушевського, що магдебурзьке (німецьке) право “уневажнювало” всі тогочасні руські закони.

Отож слово – за істориками й науковцями.

Грунтовно вивчав магдебурзьке право український історик Володимир Антонович. Старости, війти, консули, воєводи, королі, бургомістри… Ніхто не дбав про українців! На думку Володимира Антоновича, головним завданням магдебурзького права був розвиток торгівлі й промисловості шляхом обмеження прав українців. Розширення самоврядності міської громади мало другорядний характер. Науковець переконаний, що “магдебурзьке право тільки в незначній мірі гарантувало самостійність міським общинам і звільняло їх далеко не цілковито від чужого впливу навіть у містах першокласних”. Він дослідив численні грамоти. Це право було позитивним хіба що для міста його зародження – німецького Магдебурга. Привнесення його на українські землі не формувало демократичних відносин, а “оберталося обмеженням прав для корінного населення і привілеями для німецьких колоністів та польської шляхти”. Володимир Антонович був справжнім українцем з європейським мисленням, закликав позбуватися російського впливу. Ось чому сталінські посіпаки пера називали його твори “націоналістичними”.

Гортаю  репринтне  видання (до слова, як і наукові дослідження Володимира Антоновича) Михайла Грушевського “Ілюстрована історія України”, котрий був його учнем. Ось що він пише про Владислава  Ягайла, того, що закладав німецьке право, зокрема і в Долині. Цитую мовою оригіналу. “По городах заводжувано самоуправу на німецький взірець, як було в Польщі, по так званому німецькому або магдебурзькому праву, і се право теж призначало ся тільки для католиків, так що православні Українці або Білорусини не могли бути вибирані до міської управи, а навіть не могли бути повноправними горожанами, бо й тими могли бути самі тільки католики”. Той же Владислав  Ягайло велів викидувати з могил похованих давніх українських князів. “Обставини українського життя були тут справді надзвичайно сумні, – констатує Михайло Грушевський. – “Українців не тільки не допускали до міських урядів, але й не приймали до ремісничих цехів, не позволяли шинкувати, торгувати матеріями…”

Підсумовуючи, історик зазначає: “Розвиток цієї колонізації та німецького права мав політичну мету: збільшити кількість неукраїнців, денаціоналізувати Галицьку Русь. Привілеї права могли займати лише католики, а оскільки подібного віросповідання на той час дотримувалися винятково поляки та німці, то саме вони зосередили у своїх руках владу в муніципальних управах, усунувши чи суттєво обмежуючи при цьому русинів”.

Цікава “Історія Русів” Георгія Кониського з передмовою “Нерозгадані таємниці “Історії Русів” Валерія Шевчука. Цією книгою користувався Тарас Шевченко під час написання багатьох своїх патріотичних творів. Автор “Історії Русів” був ворогом тиранії. Вважав, що “народ руський” “… шукав він свободу у власній землі своїй і мав щодо того замисли, властиві всьому людству”. Перекладач цієї історичної праці Іван Драч висловив думку, що неможливо переписати минуле життя.

Про уярмленість України різноманітними чужинцями йдеться і в “Історії України” Івана Крип’якевича. Ніяких двозначностей про Владислава Ягайла! Він “… у Галичині виступав як гарячий протектор польської експансії. Польським вельможам він надавав землі, що перше належали галицьким боярам, цілими величезними округами”. Писав:”Міста діставали німецьке право, звичайно із застереженням, що з нього можуть покористуватися тільки католики, – так українське населення мусило відступати перед чужими колоністами”. Історик констатує, що “…в 1434 році в Галичині скасоване давнє українське право”. За Іваном Крип’якевичем, тільки великі міста, такі, як Київ, Львів, Луцьк, діставали ширше самоврядування. Усі закони щодо загального життя ухвалювалися без українців. “Шляхта, що мала в державі провід, у своїй егоїстичній класовій політиці намагалася спинити економічне зростання міст і обмежувала й без того неширокі міські права”. Далі писав: “Вільне виборче право майже всюди скасовано, багатії держали свої посади довічно, а міську раду і суд доповнювали кооптацією”. “Статути магдебурзького права в багатьох містах зазначали, що міста мають служити виключно визнавцям римської віри. Через те від участі в міських управах були виключені передусім українці як визнавці православної віри”. Навіть у Львові, не кажучи про такі міста, як Долина чи Болехів, українців не допускали до будь-яких міських посад. Вони жили окремішно в кварталі “Руської” вулиці, яка збереглася донині. Тому важливо пам’ятати про це щоразу під час самовихваляння  Львова як королівського міста…

Під рукою пожовклі сторінки ще одного давнього видання – “Історії України” Дмитра Дорошенка. Він також пише, що “…самоврядування за т.зв. магдебурзьким німецьким правом допускало до виборних урядів у місті тільки католиків”. Українці боролися за свої права зі шляхтою та її спільниками – завезеними в Галичину німецькими колоністами, але сили були нерівними.

У відомій праці “Призначення України” Юрій Липа також дає чіткі оцінки історичним етапам розвитку України. Допомагає усвідомити їх у передмові до видання Валентин Мороз, закликаючи нас “зішкребти з українських фресок… малярство й продукцію чужої руки…”. Нагадує значення законодавства “Руської Правди”, його переваги. Відомо, князь Ярослав Мудрий як один з найосвіченіших правителів тогочасної Європи та будівничих української державності піклувався про розвиток освіти й культури в Київській Русі, а його донька Анна робила це у Франції й була її королевою. Наведу лише два штрихи з багатьох, що свідчать про європейськість: “Руська Правда” замінила смертну кару грошовою; цей збірник давнього руського права гарантував судовим процесам змагальний характер!

Різко засуджує гноблення  українців поляками, литовцями, німцями та угорцями Гнат Хоткевич – автор “Історії України”. За твердженням історика, “нове право не тільки не поліпшувало становища міщан, як можна було надіятися, але в багатьох сторонах навіть погіршувало його. І це для міщан взагалі; українцям же прийшлося найгірше”. Не мали прав “тільки ті, хто одвічно жив на цій землі, тільки  у тих всі права були відібрані”.

Історію Галичини в контексті магдебурзького права з першоджерел вивчали Володимир Грабовецький, Володимир Полєк, Степан Пушик, Володимир Качкан, Петро Арсенич, Михайло Паньків, Роман Скворій та інші. Вони не згрішили проти правди. Багатства – ось головні причини, які заманювали завойовників і радників на наші землі, резюмують автори численних наукових праць.

Ініціаторам святкування магдебурзького права на державному рівні варто уважно прочитати й академіка Володимира Грабовецького. Зокрема в розлогій праці про Калуш він пише, як “старостинське управління перевело руське населення на польське, або, як тоді називали, німецьке право”. За архівними першоджерелами, історик стверджує, що “заміна на польське й німецьке право була дуже вигідна для польських феодалів. Це давало можливість зміцнювати своє панування, послідовно ліквідувати старовинні руські (українські) порядки”. Володимир Грабовецький цитує Івана Франка, котрий не випадково писав, що старе українське право “де в чому було корисне для людности, бо давало в громаді значну самоуправу, і вона сама вибирала собі голову… сама розділяла землю між поодинокими членами громади, сама (вічем, а не через вибраних урядників) могла розсуджувати чвари між своїми членами громади і разом відповідала за кожного свого члена перед посторонніми панами та перед власними. Для того руська людність не хотіла покидати руського права”.

Схвально, хто обмежує відзначення магдебурзького права науковими конференціями, засіданнями істориків, краєзнавців. Це, на мою думку, правильно. Історію України треба знати такою, якою вона була, без нашарувань сьогоднішніх усякого штибу “експертів” та “радників”. Як добре, що останньої миті свого часу нарозумились у Хмельницькому й скасували магдебурзький флешмоб, бо якось не пасувало проводити його в дні пам’яті про трагедію в Бабиному Яру.

Найбільше дивував Галич, який 2017 року втиснув святкування магдебурзького права в День незалежності України. Наступного року й Долина захотіла під фанфари розщедритися на псевдопатріотизм. Схоже, згодом Галич (можливо, й моя стаття в “Галичині” долучилася) прозрів і вже святкував 1120-річчя першої писемної згадки, також на державному рівні, але не дуже окрилювався магдебурзьким правом. Мабуть, сам Господь і дух  великих українських князів оберігають давній Галич. Натомість Долина застрягла в історичному псевдопатріотизмі. І встановлення “ювілейного” наріжного каменя, і створення та погашення марки, присвяченої 600- річчю магдебурзького права, – все офіційно відвеселила в рамках нашого найбільшого державного свята – Дня незалежності України. На жаль…

Святкувань зчаста надуманих дат магдебурзького права задля піару перед виборами, торгуючи історичною правдою, ніколи не пробачать онуки, яким будувати справжню Україну, а також наші прапрадіди, котрих чужинці-зайди позбавляли права жити й працювати на рідній землі.