Неусвідомлена необхідність: Чому Україні варто вже зараз зайнятися розвитком наукової дипломатії?
Щорічно у третю суботу травня в Україні відзначається День науки. Якось так сталося, що ми вже звикли сприймати професійні свята не стільки як привід для святкувань, скільки як можливість підбити підсумки, оцінити досягнення і вчергове поговорити про давно назрілі проблеми в тій чи іншій сфері.
Для української науки, яка вже багато років поспіль страждає від хронічного недофінансування та розподілу державних ресурсів за залишковим принципом, цей день вже давно перетворився на свято «зі сльозами на очах». Хоча як показує досвід найбільш розвинених країн світу, саме інвестиції в науковий потенціал і новітні технології дозволяють не тільки забезпечити достойний рівень життя всередині країни, але і значно посилити позиції держави на міжнародній арені.
Лідери світової економіки США, Китай та Японія, азійські тигри Сінгапур і Південна Корея, маленькі і майже безресурсні Естонія та Ізраїль – пройшли свій унікальний шлях до «золотого мільярду» і створили своє «економічне диво». Втім, є й те, що об’єднує ці історії успіху. Насамперед, це добре продумана стратегія розвитку з чітким розумінням внутрішніх потреб, глобальних тенденцій і своєї унікальної ролі в світі. Стратегія, заснована на максимальному залученні інноваційних технологій в усіх сферах життя, від сільського господарства і машинобудування до медицини і публічної дипломатії.
В цьому сенсі коронакриза 2020 року лише сприяла усвідомленню очевидного.
В ХХІ ст. розвиток науки і технологій перестає бути розкішшю і перетворюється на обов’язкову умову виживання – людини, нації, країни. Особисте здоров’я, стійкість суспільства до зовнішніх впливів і конкурентоспроможність держави в системі міжнародних відносин рівною мірою залежать від успішного переходу на новий етап технологічного розвитку.
Сьогодні важко уявити собі сферу, яка б не відчула на собі вплив новітніх технологій і штучного інтелекту. І дипломатія – не виняток. Поява нових можливостей передачі та обробки великих даних вже докорінно змінила повсякденну дипломатичну роботу, а data literacy (грамотність роботи з даними) стала таким же обов’язковим курсом підготовки західних дипломатів, як вивчення іноземних мов чи країнознавство. Наразі йдеться про базові навички роботи з цифровими інструментами для візуалізації контенту чи відстеження реакції цільової аудиторії на повідомлення в соцмережах. Але експерти вже всерйоз говорять про те, що в перспективі використання технологій штучного інтелекту та алгоритмів роботи з big data відкриє нові можливості. Наприклад, дозволить прорахувати наслідки запровадження санкцій, покращити якість підготовки дипломатів до складних переговорів щодо лібералізації торгівельних режимів, спрогнозувати політичну кризу чи передбачити гуманітарну катастрофу внаслідок посухи або землетрусу, щоб заздалегідь направити консульських співробітників в зону стихійного лиха. Все це вимагає від сучасного дипломата не тільки цифрової грамотності та відданості «принципам діджиталізації», але й постійного «включення» в процес навчання.
Втім, новітні технології – це лише один із проявів «науки в дипломатії».
Нові загрози, які наразі постали перед людством, вимагають не тільки транскордонної, але і міждисциплінарної співпраці. Ядерне роззброєння і захист цифрового суверенітету, кібер-безпека і технології 5G, зміни клімату і боротьба з пандеміями – лише деякі приклади глобальних викликів, які вимагають тісної взаємодії дипломатів та науковців.
Насправді, окремі випадки успішної співпраці вчених і дипломатів, які об’єднували зусилля задля вирішення спільних проблем, існували і раніше. Історія так званої «наукової дипломатії» сягає щонайменше часів «холодної війни», коли академічна співпраця залишалася чи не єдиним відкритим каналом комунікації між країнами, розділеними залізною завісою. Водночас, ані масштаби, ані ефективність цих ініціатив (за винятком хіба що Договору про Антарктику 1959 р.) не дозволяли розглядати їх поза межами публічної дипломатії.
Ситуація не змінилася кардинально і в наступні роки. Окрім декількох масштабних проектів, на кшталт побудови адронного колайдеру чи експериментального термоядерного реактору, «Європа без кордонів» залишалася розділеною в науці та дослідженнях. Вперше про те, що «свобода знань має стати п’ятою свободою Європейського союзу», заговорив ще Янез Поточнік, Єврокомісар з науки і досліджень у 2004-2010 роках. Проте, незважаючи на багаторічні зусилля із запровадження принципів «відкритої науки» та єдиного Європейського дослідницького простору, реальні кроки в цьому напрямку були зроблені лише на тлі швидкого і неконтрольованого поширення пандемії коронавірусу. Заява Президента Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн на Давоському форумі в січні ц.р. щодо створення відкритого «хмарного простору» для науки та досліджень в ЄС, а пізніше – і запуск спільної платформи по боротьбі з Covid19, були сприйняті науковцями як правильні, але дуже спізнілі кроки.
Сьогодні навряд чи хтось заперечить, що наукова дипломатія – це не тільки важливий елемент іміджевої політики держави, але і питання національної безпеки, важливий інструмент просування національних інтересів та адекватної представленості країни на міжнародній арені.
Саме тому в багатьох країнах світу в штаті закордонних дипмісій передбачені посади аташе чи радників з наукових питань, які опікуються розвитком науково-технічної співпраці з країною перебування.
В українській дипломатичній практиці функцію наукових радників, як правило, виконують звичайні дипломати – часто без відповідної освіти чи спеціальної підготовки. В окремих випадках, коли науково-технічна співпраця складає значну частину двосторонніх відносин, на дипломатичні посади в закордонні дипмісії можуть призначатися представники профільних міністерств.
Деякі країни пішли ще далі. Так, в Сполучених Штатах існує практика призначення провідних науковців на посади «наукових амбасадорів» – спецпредставників президента з питань водної, медичної, ядерної чи, скажімо, космічної дипломатії. Декілька років тому Данія стала першою країною, яка призначила «цифрового» посла для розвитку відносин з такими технологічними гігантами, як Google, Microsoft чи Amazon. І це не дивно, адже річний бюджет цих корпорацій перевищує ВВП більшості країн світу, а міжнародні відносини вже давно перестали бути суто міждержавними. Прикладу «техно-дипломатії» Данії наслідувала Франція, а згодом – і сусідня з нами Болгарія, які призначили своїх цифрових техно-послів.
На жаль, в Україні за часи незалежності науково-технічний розвиток так і не став пріоритетом зовнішньої політики. Не дивлячись на значні досягнення українських вчених і дипломатів (варто згадати хоча б будівництво захисної арки ЧАЕС, запуск американських ракет-носіїв з конструкціями українського виробництва чи участь України в проектах Горизонт-2020), ці історії успіху досягалися скоріше «всупереч», ніж «завдяки» зусиллям держави. Відсутність продуманої державної політики, надмірна зарегульованість і забюрократизованість міжінституційної співпраці, недостатня комунікація між профільними міністерствами та установами, нарешті, нерозуміння реальних задач і повноважень кожної із сторін часто зводили нанівець роки кропіткої роботи, підміняючи найбільш перспективні проекти підписанням чергового папірця про наміри обміну досвідом. Тому в підсвідомості багатьох дипломатів науковці і досі часто виконують роль такого собі «далекого родича»: знаєш про його існування, розумієш важливість підтримання зв’язків, але намагаєшся звести спілкування до мінімуму, аби уникнути зайвого клопоту.
Схоже, що прийшов час змінювати цю психологію.
Ракетобудування чи спільне виробництво нових оборонних технологій, створення сучасних технопарків чи промоція національних ІТ стартапів, боротьба з новітніми вірусами чи впровадження новітніх технологій – реалізація будь-якої з цих задач вимагає унікальної комбінації дипломатичних навичок і специфічних наукових знань. Розуміючи це, провідні дипакадемії світу дедалі частіше вводять окремі спецкурси з наукової дипломатії, покликані ознайомити слухачів з усіма нюансами цієї роботи. З цього року така можливість з’явиться і у співробітників українського МЗС.
В тих ситуаціях, коли немає змоги запросити на переговори вузькопрофільних експертів, дипломат має фахово вести діалог щодо мирного освоєння космосу, змін клімату, боротьби з пандеміями, утилізації ядерних відходів, заборони біологічної зброї, хімічних властивостей наркотичних речовин, захисту цифрового суверенітету чи механізмів роботи твердопаливних ракетних двигунів. А в разі участі в перемовинах офіційних делегацій – ще й володіти термінологією на рівні, достатньому для перекладу з рідної мови на іноземну і з наукової – на політичну. В таких випадках успішність переговорів напряму залежить і від якісної професійної підготовки дипломатів, що працюють «на передовій», і від їхньої постійної комунікації з науковцями «за лаштунками».
Тож, якщо Україна прагне зайняти своє заслужене місце серед цивілізованих країн світу, доведеться вчитися розмовляти. Спочатку – між собою, потім – з міжнародними партнерами.
Євгенія ГАБЕР,
кандидат політичних наук,
заступник директора Дипломатичної академії України ім. Геннадія Удовенка
