Дванадцять серій мовної капітуляції або «Спіймати Кайдаша» … за язика

У березні 2020 року відбулася прем’єра телесеріалу у дванадцять серій «Спіймати Кайдаша» за мотивами повісті Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».

Його знімала продакшн-компанія «ПроКіно» для телеканалу СТБ. Всеукраїнський карантин у зв’язку з COVID-19 дав можливість ще більше розширити аудиторію, що переглянула безкоштовно телесеріал в інтернеті. У соцмережах здебільшого телепродукцію хвалили і казали: «Ось нарешті найкраще українське кіно», «це справжня реальність, молодці, так тримати!», «треба більше такого кіно!». Але які насправді смисли несе цей серіал?

Мовні метаморфози.

Сценаристкою стала Наталка Ворожбит, режисер – Олександр Тіменко. Загальний кошторис фільму 26 643 007 гривень, державне фінансування в сумі 13 321 504 гривень, тобто 50% від бюджету аудіовізуального продукту. У заявці на участь у конкурсному вiдборi кiнопроєктiв для надання державної фiнансової пiдтримки на виробництво (створення) та розповсюдження фiльмiв патрiотичного спрямування мовою оригінальної версії повинна була бути українська. Але на екрани телесеріал вийшов на суржику, тобто не місцевому діалекті чи говірці, а саме на суржику. Ще під час зйомок один із головних героїв серіалу Тарас Цимбалюк, який зіграв Карпа, повідомив, що кіно знімається «на смачному сільському суржику, що об’єднує всі колоритні українські селища». (А якщо в селі не балакають суржиком, то воно вже не українське і не колоритне? Єднатися довкола суржика?)

Окрім суржика звучить літературна розмовна російська мова мешканців міст, і за словами Наталки Ворожбит села Центральної України говорять суржиком. Окрім того, цей суржик допоміг акторам краще вжитися у свої ролі.

Юрій Шевчук, перекладач, мовознавець, викладач Колумбійського та Єльського університетів, (США), засновник і директор Українського кіноклубу, що діє в Колумбійському університеті, обурений такою мовною політикою та виправданням «реальності». «Екранна «дійсність» це ретельно відібрана і сфабрикована річ. Нас роками з екранів годують або язиком, або суржиком, або шизофренною сумішшю мови і язика.
Український глядач фактично позбавлений можливости чути в кіні літературну мову, без російщини в будь-яких її формах. Літературна мова може бути розмовною, а може бути книжною. Так от маю на увазі першу, можна її ще називати діялоговою мовою, з такими властивими їй рисами, як еліптичний синтаксис, розмовні слова, жарґон, сленг, діялектизми чи навіть вульгаризми». 

Чи можна передати сільську дійсність без «язика» і зображення сільських героїв-деградантів? Театр імені Івана Франка переконує, що можна. Там на камерній сцені котрий сезон поспіль йде вистава «Буна» Віри Маковій. Буна – бабуся на буковинському діалекті. Це сучасна історія однієї родини, в якій буна виховує сама свою онуку. І хоч вони мешкають під одним дахом, проте живуть у різних світах. Типовий конфлікт поколінь. Безробіття і пияцтво у селі. У програмці до вистави йдеться «буна виховує онуку так, як вважає за потрібне, часом її вчинки жорстокі і не виправдані. Молода дівчина вирішує виїхати за кордон для того, щоб почати нове життя. Але чи приживеться дерево на новому місці? Що таке національна самосвідомість, традиції та культура у сучасному світі?»

Вистава «Буна» – це не тільки про соціальну трагедію, але й комедію в нашому повсякденному житті, про ціннісний вимір у стосунках між людьми та реалістичне змальовування сучасного життя.

Хто капітулював перед дійсністю?

В теорії телемистецтва зазначається, що аудіовізуальний продукт так чи інакше виконує освітню, культурну, виховну функції. Не знаю, чи замислювалися над цим автори телесеріалу «Спіймати Кайдаша». Бо якщо так, то тоді яку культуру культивує кіно, кого і ким виховує?  Ба більше, варто подумати і над тим, а яке надзавдання покладається на аудіовізуальний продукт. І тут знову не можна не погодитися з Юрієм Шевчуком. «У глибоко колонізованій Україні, де навіть національно свідома інтеліґенція знаходить виправдання суржикові, відродження й деколонізація України може мати шанс, тільки почавшись із кінематографа. Саме на кіно- і телеекрані сьогодні формуються ідентичності: українська, московська, малоросійська і гібридно-суржикова. Зрештою справа не в дійсності і її начебто об’єктивному відображенні в фільмах. Справа в тих, хто перед цією «дійсністю» капітулював і виявляє нездатність створювати на противагу їй иншу дійсність, ту що називається українською культурою, самодостатньою, вільною від колоніяльної спадщини, сповнену творчої енергії і привабливою для українців і для світу».

Наталія Малиновська