Епоха порожньої свободи

Світова пандемія, що вперше спричинив її новий коронавірус, підтверджує «епоху порожньої свободи» в розлогому її вимірі, в якому тісно переплелися причини й наслідки.

Міркування німецького філософа Йоганна Готліба Фіхте, котрий сповідував моральність у свободі, сьогодні, схоже, найбільш затребувані. Настав той час, коли люди мають можливість вільно висловлювати свою думку, але не знають, як розв’язувати назрілі проблеми. Тому він і назвав такий стан суспільства «епохою порожньої свободи».

Роздуми планетарного філософа нашого Григорія Сковороди – також про це: добро, а воно ж – і правда, і справедливість,  становлять моральність, ту первинну Богом дану людяність. Моральні листи  Сенеки до Луція – теж зцілюють душу правдою, що покликана  творити добро.

Глибинна філософія Івана Франка: «Мовою душ говоріть до душі…»  хіба не для ощищення од скверни задля просвітленого дня? «Свято правди» – і клич Тараса Шевченка, те національне опертя в світовому обширі, що не стишує, не змінює  їх упродовж століть.

Світова пандемія, що вперше спричинив її новий коронавірус, якраз підтверджує «епоху порожньої свободи» в розлогому її вимірі, в якому тісно переплелися причини й наслідки.

«ХОЛОДНА» ВІЙНА. ТЕРМІН, ЩО НЕ ЗАСТАРІВ

Сьогодні про «холодну» війну як термін, а не про суть, зрідка йде мова.  На зміну прийшла «гібридна» з Росії, найтяжчого ворога України.  Термін застарів, але суть та ж, додався розвиток технологій і облудного слова.

… Моє покоління пізнало «холодну» війну. Радянський Союз завжди був готовий тією чи іншою мірою до участі в перерозподілі світопорядку, що тривав, і досі розбурховує  неспокоєм. Ворожість капіталістичного й соціалістичного таборів моделювала й практичні застороги. Військові кафедри у вищих навчальних закладах посилювали  готовність  до можливих  реалій боротьби на широкому фронті.  Львівський державний університет імені Івана Франка, на факультеті журналістики якого навчалася, шикував на військову службу і хлопців, і дівчат. Майбутні журналісти, юристи та іноземні мовники один раз на тиждень упродовж чотирьох років освоювали науку про переваги бактеріологічної зброї, карантинні заходи й цивільну безпеку, про  подання первинної медичної допомоги як від куль, так і  від невидимого ворога. Ми практикували доказову медицину в місцевому військовому госпіталі. Державний екзамен – дипломи медичної сестри, військовий квиток із відповідним званням, який зобов’язував до виконання завдань у разі потреби.

Ніколи не вважала  непотрібним набуття знань з медицини водночас із фаховими: в житті часто знадоблялися. Навіть у дні теперішньої  вірусної загрози гортаю збережені пожовклі сторінки загальних зошитів і впевнююся в правильності дій для запобігання  поширенню  covid-19.

«Холодна» війна породжувала острахи влади за найменшого натяку на нехтування її пильності. Підтверджує думку й такий політичний курйоз. Ми мали вибір вичати слов’янські мови. Оскільки польською читала й перекладала, то обрала чеську мову. Постійно ознайомлювалася з польською й чеською пресою, яку купувала  в кіосках. Керівник відділення міжнародної журналістики професор Йосип Лось заохочував студентів до аналітичного читання зарубіжної преси. Тому ми  знали, що насправді  відбувалося в країні. До того ж це були роки посиленої радянської пропаганди після відомого  сумного 1972 року, коли  жорстоко переслідували й ув’язнювали українських  інтелігентів за інше мислення. Так ось, ми прекладали тексти з чеських газет і журналів.  Одного разу  вирізала публікацію з фотографією  американського президента Джиммі Картера й, щоб не загубити,  причепила до настінного календаря в гуртожитській кімнаті. І це ж треба  було так статися, що раптово нагрянуло з перевіркою партійне керівництво університету. З дівчатами  ліжка застелили, підлогу підмели, а про «портрет» президента США  забули. І почалося!  Триває «холодна» війна, а ви ведете  антирадянську пропаганду… Почасти врятував викладач чеської мови. Він підтвердив, що це є предметним завданням, але ніхто нам не радив вішати портрет на стіну. Треба було пояснювати, пояснювати й пояснювати…

«СЛОВО МАЄ ВИЗВОЛЯТИ…»

За кожним разом, коли читаю пресу, слухаю радіо чи дивлюся телебачення, пересвідчуюся в актуальності своєї Концепції із засадничими  десятьма принципамим наближення журналістики до моралі. «Слово має визволяти, а не поневолювати». Десять принципів наближення журналістики до моралі» надрукувала газета «День» 3 жовтня 2008 року. Спонукало мене до розроблення Концепції згасання моральних орієнтирів у суспільстві й зниження ролі преси як світоглядної інституції. У ЗМІ почала переважати інформаційна журналістика, натомість зникала професійна аналітика як така. Людей розважали, відучували мислити, через що обивательські думки домінували над елітарними. Уже тоді, як я вважала, стилістика публікацій, їхня тональність роздвоювала людські душі, уярмлювала  байдужістю й лихою вседозволеністю.

Українське пресове законодавство, на мою думку, належно регулює діяльність ЗМІ. У його основі – положення незалежної преси Франції, базові в розвитку європейської демократії. Але власне сумління й особистий кодекс етики  можуть зробити більше за будь-який  закон для забезпечення того, щоб читачі, слухачі й глядачі отрмували правдиву інформацію.

Духовний занепад преси – це акцент на другорядних речах, без поживи для душі й серця, коли переважає вправність на переписуванні інформацій із сумнівних інтернетівських ресурсів, із упереджених соціальних мереж.

На жаль, ЗМІ не виконують свою основну  світоглядну місію. Вони й досі є здебільшого партійними рупорами, агітують й пропагують, як за ленінсько-сталінських часів. А тепер ще й поширюють відверту брехню, свідомо маніпулюють фактами. Журналісти самотужки звільнили себе від відповідальності перед законом і, що найприкріше, – перед  Богом і собою.  Згадую давню зустріч і розмови про завдання ЗМІ із французьким журналістом Жаном Даніелем. Цілковито підтримувала його думки, які висловлював у статті «Фатальність правдоподібності» (Le Nouvel Observateur, 29 липня 2004 року).  Він вважав,  що працівникам преси  щоразу стає важче шукати правду бо багато правдоподібності, за якою часто прихована брехня…

Я пам’ятаю, що друге ім’я правди  –  це добро. «Стань недосяжним для зла», повчав  Григорій Сковорода. «Говори, коли серце твоє підіймаєтьтся нетерплячкою правди й добра!»  –  закликав нас Іван  Франко. Він просив не мовчати, «коли, гордо пишаючись, велегласно брехня гомонить».

Тепер, як і раніше, діє випробуваний метод  дозованої свободи слова, що є прихованою   маніпуляцією. І це легше  робити тоді, коли сучасні  інформаційні технології витісняють  аналітичну журналістику. Це ще один тривожний  симптом. Домінують розважальне чтиво, дешева сенсація. Укотре кажу, що потрібна публіцистика думання, проникнення словом до душі й серця. Як відомо, це збагнув наприкінці свого життя фундатор сенсаційної  преси Джозеф Пулітцер: «Ніщо не врятує журналістику від підлабузницько-корисливої заангажованості бізнесом, якщо цього не зроблять найвищі ідеали, прискіплива стривоженість, болісне  відчуття справедливості, докладне знання проблеми, з якою стикаєшся, та чесне прийняття моральної відповідальності».

Переконана, наближення  журналістики до моралі виведе  її на дорогу правди й добра. Жодні пресові закони не допоможуть, якщо  той, хто пише, не має почуття відповідальності перед Богом і власним сумлінням. «Зміщення агресії», свідома брехня – це те зло, що повертається.  Переконливо закликає до його поборення, а надто ж фейків, Папа Римський Франциск: «Будь завжди  сміливим до пізнання правди, однак пам’ятай: ти не є вищим ні за кого».

ЧИСТИЙ АРКУШ КРАЩИЙ, НІЖ НЕПРАВДИВИЙ

«Епоха порожньої свободи» настільки всоталася в суспільні процеси (мова не лише про Україну, це світова небезпечна тенденція), що не минає майже жодної сфери.

Висловлю  дискусійну думку про «білі» плями в історії та культурі за радянських часів.  Для мене вони сприйнятніші за всієї їх трагічності, ніж теперішні  оббріхувальні  нашкрібування всяких вульгарних «експертів», «блогерів», «наукових співробітників». Легше, коли , наприклад, радянські літературознавці з відоммих причин замовчували про того чи іншого письменника, ніж  тепер його приміряють до своїх партійних уподобань. Чого лише новітні «відкривачі» не приписують  до життя й творчості  Василеві Стефанику, Лесі Українці, Тарасові Шевченку… Від примітивних незнань вплітають до творчих особистостей спрокволі міркування своїх аморальних духовних оголень.

Болить про Івана Франка, ті вигадки про українського Мойсея, надто ж про особисте життя, які він своєю титанічною працею для нас і світу не заслужив. Фамільярність, помножена на зароблянні грошей від кількості переглядів, печуть соромом за несправедливе «осучаснення». Іванові Франку  радянські «знавці» від літератури дорікали за «уніатського»  священника – батька  першої і єдиної коханої Ольги Рошкевич.  Тепер Михайло Рошкевич  раптом «став» «москвофілом». І знову  – ату його, українського велета духу й думки.

Не заслуговує на  «відкриття» «історичної правди» від людини, незнання української історії та культури якої відчувається з перших речень неволодіння українською мовою,  Наталія Кобринська.  Вульгарне нашарування  вимагає великих зусиль для очищення правди, заліпленої купюрами. Автори  придумують  сенсації там, де їх немає, лище, щоб  читали їх на сайтах, у соцмережах. І це настільки стає прибутковим, на жаль, що окремі «письменники-психоаналітики», як вони себе називають,  свідомо обирають оббріхування. «Художній домисел» – це та ширма, за якою ховають внутрішню гнилість.

… Так, на жаль, є, що самі створюємо «карантинну  гавань» з її безбожництвом, з її моральною деградацією, а потім під виглядом  «рятівників» пливемо тією «карантинною гаванню».

Оксана РОВЕНЧАК,

 Лавреат премії Національної спілки журналістів України

«Золоте перо».