Втрачена можливість
Прикро, але все, що можу зараз – це лежати й або працювати, або дивитися щось в Інтернеті. То протягом вчорашньої ночі не спав ані секунди, тільки й дивився, чи не покажуть щось про них.
Про гостей Києва.
Про “тітушків”.
Ну, хіба ж таке можливо, щоб мер обласного міста… причому дуже значущого для України та її історії… Отже, чи може такого рівня людина напхати кілька автобусів молодиками, щоб висадити їх десантом у Києві, щоб вони тут розбивали автомобілі й обличчя поодиноким нічним перехожим?! Щоб знали, як “майданувати”…
Це схоже на один з офортів Гойї:
Реальність доводить можливість неможливого: десь ближче до 3:00 ночі Фейсбуком промайнув тривожний сигнал про цілий загін (!) молодиків спортивної статури, помічений в районі чи то Ігорівської, чи то Контрактової площі. Згодом місце дислокації було уточнене: “Сільпо” на вул. Сагайдачного. Це ж рукою подати від мене!!! Фейсбучний френд повідомив коротко: “Їду дивитися”.
Як учасники Автомайдану “дивилися”, побачив згодом в онлайн-трансляції на “Еспресо.tv”. Щоправда, там камера знімала затриманих під іншим ракурсом (більш фронтально), та суті справи це не змінює.
Ясна річ, що після побаченого й почутого стало вже не до чергової глави чергового роману і не до статей. Дивився, доки не показали цілу шеренгу затриманих (судячи за кольорами стін та завіси, це було у Будинку профспілок). Це ж треба – справді, це не жарт, не дурнуватий фейсбучний розіграш. Найняв невідомо хто, привезли, роздали молоточки для відбивання м’яса. І – “працюй”!..
Мимоволі закралася крамольна думка. От візьмемо спецпідрозділ міліції “Беркут” і солдатиків внутрішніх військ. Вже третю добу вони намагаються не пустити мітингувальників попід стіни порожньої Верховної Ради. А що, хіба ж слабО-бо-бо разом з добровльцями-“автомайданівцями” створити мобільні загони й повиловлювати усіх гопничків?! Здається, це прямий обов’язок будь-якої поліції міліції…
Ба ні, тільки здається: “тітушки” нехай гуляють Києвом, а міліція буцатиметься з мітингувальниками. А навпаки – не можна, ну, ніяк же не можна?! Будемо захищати порожні будинки – бо так нам наказано. А отже, все вірно. До того ж знаючи, хто їх зібрав та навіщо привіз, стає зрозумілим, чому цим думкам не судилося перетворитись на реальність. Фейсбучні френди загалом посміялися.
Знаю, все знаю! Проте все одно шкода втраченої перспективи.
Навіть примарної…
