Доля звільненого Сходу: як житиме Донбас після перемоги над сепаратистами?
«Почути кожного!», «Жити по-новому!» – чому донині актуальні передвиборчі слогани?
Під час кожних виборів вистачає у нас як крикливих плакатів та нав’язливої реклами, так і критиків різних безадресних та безбарвних слоганів політичних партій чи кандидатів на найвищі посади.
Хіба зовсім лінивий не збиткувався з «Почую кожного!» (чи обіцянки, чи погрози «Великої Сімейної Кишені»), або з нещодавніх закликів «Жити по-новому!» цілком прийнятного кандидата….
І сьогодні я звернувся вже до напівзабутого з цілої низки причин. Бо ,сподіваюся, погодьтеся, жити, дійсно доведеться по-новому. І для цього доведеться і почути кожного, і почути кожному.
Втім, на початку дозволю собі відступ з дещо іншого приводу, щоправда, теж – почутого. Маю висловити велику подяку пані Ганні Герман, яка днями у шоу С.Шустера озвучила українською мовою кремлівську концепцію консервації нестабільності в Україні. Тобто, стратегію ПР (поплічників Росії). Більшого самовикриття від ПР, ПРУ та інших замиростабільних політутворень путиноїдів важко було очікувати. Однак, сказано. Сподіваюся – почуто.
А тепер-до «Жити по-новому!».
Дійсно, жити так, як ми жили до війни з путінською РФ та прокремлівськими найманцями, вже просто неможливо. До того ж, ми ПОЧУЛИ ДОНБАС.
Почули не лише його хитро зроблених хазяїв, які патріотично гуділи та свистіли на своїх підприємствах, патріотично сплачували податки, водночас примножуючи статки, не цуралися навіть надавати патріотичну гуманітарну допомогу… А почули й совковий люмпен-пролетаріат, його реанімоване після «антимайданів» волання «Рассииия!» з одночасною підтримкою вбивць та грабіжників – вождів «незалежних» ДНР, ЛНР, «Новороссий» та інших злочинних утворень… Його зло та ненависть до тих, хто надав прихисток втікачам з терористичного раю… Почули… мовчання частини «гвардии труда», яка ,перепрошую за різкість, по-рабському змирилася з «новим порядком»… Почули і зрозуміли – ми явно недооцінили масштаби зомбування хазяями Донбасу своїх «рабів». А раби, як відомо, не прагнуть свободи, лише кращих умов рабства.
Скоро – перемога, скоро – мир. І нам жити з Донбасом. Жити по-новому, без зла, без невиправданих поступок, улещування чи, борони Боже, залякування. Жити, прищеплюючи місцевим жителям – від олігархів до домогосподарок – почуття ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ за відбудову Донбасу, наполегливо, доброзичливо та дружньо допомагаючи вичавлювати рабську психологію, долати вдовблювані десятиліттями антиукраїнські стереотипи, окремічність та самоізольованість.
Візьму на себе сміливість стверджувати, що головну роль тут має відіграти цілком нова та високоефективна політика і в інформаційній сфері, і, насамперед, у сфері освіти. Прискіплива увага до кожної школи, до кожного вишу – увага держави, громадських організацій – має слугувати формуванню справжньої української інтелігенції Донбасу, створенню міцного фундаменту під будову європейського рівня та якості української науки, професійної підготовки, фахового навчання. Тому сьогодні вкрай важливо почути кожного, хто з донецьких та луганських міст і селищ прагне знань, усім миром допомогти кожному стати на шлях їх здобуття.
Думаю, це стосується і цивільної освіти, і навчання у військових чи правоохоронних вишах. Ми ситі по горло поведінкою вихованців різних Дзержинок та Жуковок. Свої захисники мають здобувати освіту в Україні, в Європі, у США… За стандартами НАТО, а не за шпаргалками Кадирова.
Навчимося разом жити по-новому- будемо ЖИТИ!
За ці місяці ми, без перебільшень, почули кожного і у сусідній країні. Після почутого – будемо добре знати: кому й руку подати гидко, а хто відкрився нам несподівано мужньою та очікувано порядною людиною.
І будемо вчитися жити по-новому поруч з агресивним сусідом. Без казок про братерство, спільну історію, культуру, без міфів про сім’ю народів, єдину колиску, церкву-матінку з батьком Гундяєвим…
Маємо навчитися жити, усвідомлюючи, що путінський режим не припинить засилати диверсантів, і не лише на Донбас, що ворожа пропаганда шукатиме не лише прихильні вуха, а й продажних посібників у її розповсюдженні, що пильність – найважливіша наша зброя проти державного тероризму Московії.
Тому, можливо, варто припинити небезпечні ігри у «незаангажованість» (перепрошую, але «давати всім» – це вже не журналістика, а інша, суміжна професія), надаючи ефіри відвертим провокаторам та демагогам, сліпо копіювати новинні стрічки інформагентств сусідів, дублювати їх картинку, подавати «тільки факти» без огляду на їх авторство та походження.
Не знаю, погодитесь зі мною чи ні, але мені цікаві журналісти з позицією, а не диктори з озвучуванням текстів. Слухаючи журналіста, я хочу думати та аналізувати разом з ним, погоджуючись чи сперечаючись, а не ковтати локшину різного ступеня нарізки.
До речі, днями відбулася зустріч Президента України з групою провідних тележурналістів. Не знаю, як Ви, а я спіймав себе на тому, що мені цікаво слухати (вперше за довгі роки) мислячого Президента та думати одночасно, разом з ним. І з тими колегами, які, певен, теж комфортно почувалися в атмосфері спільного мислення.
Президент, як на мне, чітко визначив основні орієнтири взаємин зі східним сусідом: де можливі компроміси, а де ніяких компромісів з загарбником, агресором, терористом бути не може.
Відтак, і ми з колегами-журналістами маємо навчитися без зайвих сентиментів називати колаборанта – колаборантом, серіал, який вихваляє солдата загарбника – ворожим, агресивного недоумкуватого актора -охлобистіним, господаря Кремля – і так зрозуміло…
Жити по-новому, думаю, нам доведеться й у Європі та світі.
Під час уже згадуваної зустрічі П.Порошенка з журналістами глава держави дав достатньо глибокий і, зрештою, оптимістичний аналіз зовнішньополітичної ситуації у загальному контексті європейської та світової політики щодо України.
Зізнаюся відверто: мої побоювання, що Європа спробує прямо чи приховано розрахуватися за російський газ Україною, що французький лавочник не відмовиться від кривавих грошей за «Містралі», що новітні Деладьє-Чемберлени (разом зі Шрьодерами) не полишать спроб «умиротворення» Путіна – не розсіялися.
Але беру до уваги, що мій Президент – не лише фаховий дипломат, а й найвища посадова особа, у розпорядженні якої – найоперативніша, найвірогідніша інформація, що він – чи не перший, хто особисто спілкується на рівних з провідними політиками найвищого рівня Європи та світу… І я маю йому довіряти.
Водночас, розумію – всередині країни нас усіх змінила зима, зима Революції гідності, зима справжнього Майдану…
Ми повірили, що й світ змінився, раділи шляхетній позиції Президентки Литви, міністрів Швеції та Польщі, раділи образному та точному висловлюванню пані В.Нуланд. І, звичайно, раділи довгоочікуваному підписанню Угоди про асоціацію…
На жаль, неусвідомлення України, якому майже сто років, не згинуло, як роса на сонці… Тому в світі нас змінило не лише вічне «якщо» баронеси чи бундесканцлерки , не лише певні успіхи «друзів Путіна» на виборах у Франції, «йоббіків» в Угорщині…
Нас змінило усвідомлення: ми маємо бути більш самостійними у формуванні та реалізації нашої зовнішньої політики, у визначенні та реалізації нашого євроатлантичного курсу, нашої ролі у системі європейської та світової безпеки…
Тут, як на мене, безмежне поле для діяльності не лише нашого МЗС, а й для знаних громадських організацій, які ,погодьтеся, показали чудеса самоорганізації і засновуючи Український кризовий медіа-центр, і проводячи Безпековий форум «Відкрий Україну», і готуючи «YES»,тощо. Деякі, щоправда, так виглядає, трохи пригальмували, мабуть , вичікували щось… Та й їм ще не пізно сказати своє слово, наприклад, у справі суспільної протидії тероризму… Почекаємо. Сподіваюся, почуємо.
Маємо почути кожного – і наших союзників, і «нейтралів», і ворогів,- зробити висновки і жити по-новому. Жити добре, довго та щасливо. Не в казці, в Україні.
